Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
12 “Він ніде не загубив іще одного свого таланту — завжди лишатися собою”. З роси й води! · с. 12сторінка оригіналу ↗

Іще один його талант Слово до Романа Колісника

Слово Просвіти, №42 за 2013 рік

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Це було понад двадцять років тому. Мій добрий приятель і гід по Торонто Олександр Харченко, який звів мене з багатьма цікавими людьми, сказав: “А це Роман Колісник, мабуть, найіронічніший українець у Канаді!” Високий, із військовою виправкою та благородною сивиною чолов’яга відразу ж звертав на себе увагу в гурті колишніх дивізійників. Окуляри не могли приховати його уважного погляду й веселих іскринок в очах. Він щось жваво оповідав, присмачуючи свої слова замашними дотепами. А за якийсь час я спостеріг у його очах меланхолійну присмученість. І вже нічим він не нагадував штатного веселуна. Як людина глибока та багатогранна, він буває таким різним, що інколи мовби навіть не подібний до самого себе, бо геть випадає з тієї життєвої ролі, у якій ми звикли його бачити. Ми сприязнилися чи не від першої зустрічі. І в цьому заслуга передовсім його, оскільки він чоловік відданий у дружбі й глибоко надійний. Ним дорожили світлої пам’яті Мирослав Малецький, Богдан Бігус і Василь Верига, яким також судилося понести свою юність на жертовник ідеї, пройти пекло війни і вціліти в ньому. Закінчення війни принесло їм нові тривоги, оскільки вони не знали, що і як буде з ними завтра — радянські владці вимагали віддати їм на розправу молодих галичан, які в чужинецьких мундирах пішли боронити українські політичні інтереси. Історія дивізії “Галичина” ще й до сьогодні оточена пропагандистськими міфами, елементарною демагогією і спекулятивними інтерпретаціями. Дивізійників виставляють фашистськими колаборантами, цілковито ігноруючи той факт, що вони ніколи не зраджували України, бо-то була не українська війна. Воювали між собою два тоталітарні монстри. Українці опинилися в різних арміях і незрідка вбивали один одного. Дехто бачить свою місію в тому, щоб і сьогодні не втихла вій на між ними, щоб не настало національне примирення. Колісник описав свою життєву одіссею, в якій було повернення до мирного життя, еміграція аж до берегів Австралії, освоювання такого фаху, як лісорубство. Вже скинувши мундир і вбравшись у цивільне, він намагався щось писати, однак життєві обставини, невідомість і невіра у свій хист не дали тоді можливості самому сприйняти серйозно свої літературні екзерсиси. Мало минути ще багато часу, багато подій, зустрітися багато людей, щоб сталося саме так. Він уже не міг полишити літературну роботу, час для якої уривав в антрактах од тої роботи, котра годувала його. Колісникові пощастило мати дружиною золоту жінку, яка стала йому справжнім другом, порадником, літературним критиком і літературним агентом. Мені теж пощастило знати світлої пам’яті пані Галю, людину дивовижної доброзичливості. При її гостинному столі, за молодецьким чаркуванням і дружньою розмовою, неоднораз випадала приємність побувати мені поміж приязних до Колісників людей, головно — з дружних поміж себе дивізійників. Торонтська газета “Новий шлях” одержала в його особі фейлетоніста, який готовно відгукувався на всі події. Усе це згодом склало його книжки “Тяжко бути політичним емігрантом”, “Найкращі хлопці з дивізії”, “Від Адама до Леоніда ІІ”. Кількома виданнями і в кількох варіантах з’являлася його подорожня проза. Зірко окий репортер Колісник під час мандрів уміє все побачити в деталях, подає виразні “моментальні знімки”, завжди все докладно розпитає. А водночас присмачить своє повістування тонкою іронією. Ця проза має всі на те підстави, щоб іменуватися авторською прозою. Найголовніші ж творчі здобутки Романа Колісника — повісті “Останній постріл” та “Еріка”. Про “Останній постріл” чимало писали і в діаспорі (В. Бендер, В. Жила, І. Кедрин-Рудницький, Д. Нитченко), і в Україні (Р. Федорів, А. Шевченко, П. Сорока). Своїм пафосом і глибиною психологічного аналізу “Останній постріл” суголосний романові “На Західному фронті без змін” Ремарка, що належить до світової літературної класики. Той, хто не читав твору Колісника, але знає авторову біографію, може передчувати, що зі сторінок “Останнього пострілу” на нього вихлюпнеться патріотична риторика, що повість буде “соцреалізмом навиворіт”. Однак — і це принципово важливо — у творі Колісника цього й близько немає. А є жорсткий у деталізації неореалізм, пронизлива точність психологічних жестів та скупих слів персонажів — здебільшого вчорашніх гімназистів і студентів, і просто селянських синів, що опинилися в пеклі війни. Віталій Бендер зауважив такий принциповий момент. У повісті немає жодної апологетики Дивізії. (Для цього треба писати статті, а не художні твори). Хоч книжка написана від першої особи й заснована на особистому досвіді автора, колишнього вояка Дивізії, усе ж це — не хроніка й не мемуари, як декому хотілося б це бачити. Бендер зауважив, що Колісник, мабуть, найвідвертіший з усіх, хто писав про Дивізію (а перед “Останнім пострілом” уже з’явилося дванадцять книжок про неї): “Українці помирають за німецькі інтереси. І взагалі, у цій війні український вояк, по якій би стороні він не виступав, вмирав за інтереси інших. Цей момент автор переконливо наголосив описом двох загиблих у бою вояків — обидва українці, обидва однофамільці, тільки один в совєтському, а інший в німецькому одностроях. Обидва молоді, обидва мертві, може, й загинули від руки один одного. За що? Чиж не трагедія…” І ще в Бендера: “Уникаючи бравурності і мажорів, не вдаючись до прихорошень, автор сягає найбільшого ефекту і правдивості — ні, не всі ми герої, але намагаємося нести свою лепту в найгіршій ситуації і тим засвідчуємо собі та іншим, що яка там в душі не порожнеча, а все ж хочеться зостатися хоч і здушеною, але людиною…” Це важливий наголос: протосюжет і прототипи не скували авторову уяву, не породили художньо не скристалізовану життєву “емпірику” у творі. Романтична балада “Еріка” співзвучна з “Останнім пострілом”, але в ній — на противагу “Останньому пострілу” — ще більше посилено трагедійне начало. Безглуздя смерті молодої дівчини, що її полюбив молодий дивізійник, — оце той глибоко особистий ракурс, у якому побачено війну. Десь там є високі імперативи чи демагогічні мотиви, котрі кидають на поле бою мільйони людей, десь у невидимих штабах стратеги розробляють тактичні пастки, але все те для конкрет- Відомому українському письменникові Романові КОЛІСНИКУ (Торонто, Канада), автору збірок гумору й сатири, повісті “Останній постріл”, подорожньої прози “Довкола світу”, історичних досліджень про Українську дивізію “Галичина” та Українську Національну Армію, редактору часопису “Вісті комбатанта” виповнилося 90. Із цієї нагоди видавництво “Ярославів вал” і НСПУ організували творчий вечір письменника. Твори ювіляра виконали українські актори. Редакція “Слова Просвіти” вітає ювіляра, бажає здоров’я, нових творчих успіхів.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин