Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · У Києві відбулися заходи, присвячені 110-й · річниці з дня народження Петра Григоренка. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Петро Григоренко — не Герой України?»

Слово Просвіти, №42 за 2017 рік

Петро Григоренко, як і значна частина українців, ще в юності спокусився гаслами комунізму. Однак пізніше знайшов у собі силу не тільки звільнитися від цієї мани, а й повстати проти неї. Як і маршал Пілсудський, він “вийшов з червоного трамвая”, коли усвідомив, що цей трамвай котиться у прірву. І поставив собі завдання допомогти й іншим людям позбутися комуністичних ілюзій. Григоренко був не просто бунтівник. Він був стратег. Зрозумівши суть СССР як тоталітарної Імперії Зла, він вдумливо розробляв стратегію подолання цього зла. зараз не вистачає таких борців за толерантність і міжетнічний мир. Тому саме ім’я Григоренка і саме зараз Україна має підносити на належну висоту перед усім людством. У період “празької весни” Григоренко підтримав демократичні перетворення в Чехословаччині, був одним з авторів відкритого листа “До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу”, в якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні. Він також написав листа Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві. Він виступив на захист учасників “демонстрації сімох” на Красній площі проти окупації Чехословаччини, він закликав громадян СССР домагатися виведення військ із Чехословаччини. Григоренкові належить честь організації і проведення першого відкритого громадського мітингу опозиції. На очах у розгублених кагебістів він виголосив промову, “вошедшую в нравственную и общественную историю страны” (Андрій Сахаров). На вшануванні письменника Олексія Костеріна в 1968 р. він звернувся до кримських татар: “Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано”. На похороні О. Костеріна він сказав: “Свобода буде! Демократія буде! Твій прах у Криму буде!”. Він знав, що зруйнувати Імперію Зла зможе тільки Правда. У самвидаві ходило кілька праць Григоренка, окрім згаданих: “Думки душевнохворого”, “Наші будні”, “Дискримінація кримських татар продовжується”, тюремний щоденник, він упорядкував самвидавний збірник “Памяти А. Е. Костерина”, написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатарського народу після депортації, підготував промову “Хто ж злочинці?”. Самвидав став непереможною інформаційною мережею, яка зруйнувала дезінформаційну систему маніпулювання масами. “Дисиденти” не організація, в них не було вождів, тому що кожен із них ОСОБИСТІСТЬ. Григоренко не був “командувачем” чи безумовним авторитетом. Григоренкові, як кібернетикові, як докторові наук, було самоочевидно, що самвидав є персоналістичною самоорганізовувальною системою. Він підкреслював неієрархічність, а особистісність. Він був лише однією з найяскравіших Особистостей цієї мережі. Його власні риси відбивали найкраще в ній. Навіть його антипод — генеральний жандарм Андропов — відзначав, що Григоренкова енергія активізувала й радикалізувала кволу ліберальну інтелігенцію. А його стратегічна думка відшукувала дедалі нові форми спротиву ресталінізації країни. До речі, тепер у Росії почався новий етап ресталінізації, і її підтримують послідовні противники демократії і незалежності — комуністи України. Петро Григоренко ще 1968 року ініціював дискусію про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми, висунув ідею легалістичної, тобто відкритої правозахисної організації. До речі, цю ідею не приймали Якір і Красін. Мовляв, зголосившись організацією, ми даємо КГБ перелік прізвищ для арештів і підставу для гучного процесу над “антисовєтською організацією”. Але саме відкритість, гласність створила правозахисному рухові величезний моральний авторитет у суспільстві, в усьому світі. А керівництво СССР, не бажаючи аналогій із гучними груповими процесам 20—30-х років, не зважилося судити правозахисні організації: кожного її члена судили окремо. Уже після другого арешту П. Григоренка виникла “Ініціативна група захисту прав людини в СССР”. Згодом, 1976 року, такими стали Гельсінські групи. Саме у спілкуванні Петра Григоренка і Миколи Руденка виникла ідея створити Українську Гельсінську групу (9.11.1976), а вже після неї виникли Литовська, Вірменська, Грузинська групи. Григоренко підкреслював, що УГГ, на відміну від Московської ГГ, окрім прав людини, захищає ще й права нації. Недавно вийшовши з другого, п’ятирічного ув’язнення в психлікарні, у День конституції, 5 грудня 1976 року, Григоренко мав мужність узяти участь у традиційній мовчазній правозахисній демонстрації в Москві на Пушкінській площі, де виголосив стислу промову: “Спасибі всім, хто прийшов сюди вшанувати пам’ять мільйонів безневинно знищених людей! Спасибі всім вам і за те, що ви своєю присутністю тут висловили солідарність із в’язнями сумління!”. Генерал разом зі своїми земляками в діаспорі закладав фундамент відродження незалежної і демократичної України. Опинившись у вигнанні, він створив і очолив Закордонне представництво Української Гельсінської групи, яке фактично стало неофіційним посольством незалежної України ще задовго до її появи на політичній мапі світу. Великою мірою завдяки ЗП УГГ, особисто Григоренкові, український правозахисний рух вийшов на міжнародну арену. Після 1917—1920 років світ забув про Україну. Завдяки правозахисному рухові, завдяки Григоренкові світ дізнавався про Україну, яка є, яка бореться за права людини і за свою незалежність. Це був геніальний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу, в контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним Сходом. Цей шлях виявився правильним: усього за півтора десятиліття Україна стала вільною – без національновизвольної війни, без насильства. Григоренко був провідником геніальної ідея Юрія Орлова трансформувати капітулянтський з боку Заходу “детант” (відпруження) у точку опори для правозахисного руху. Як підкреслює сам Орлов, “центральною фігурою для нас був генерал-майор Петро Григоренко”. Перед Григоренком відчинялися двері кабінетів президентів США, лідерів держав Європи. Знаменитий вислів Рейґана про “Імперію Зла” виник не без впливу листів і заяв Григоренка. Аж совєцька окупація Афганістану змусила США зупинити мюнхенську політику “детантизму”, викрити Москву як міжнародного жандарма, фактично зірвати міжнародні Олімпійські ігри 1980 року в Москві. Григоренко об’їздив майже всі країни Європи. Однією з цілей його було створення там Гельсінських груп. Вони ставали громадським опором капітулянтській політиці тамтешніх урядів, вони тиснули на свої уряди й уряд СССР вимогами дотримання гельсінських домовленостей. Найбільшою мірою завдяки стратегічному політичному розумові Григоренка та його особистій популярності в світі Гельсінський рух став міжнародним. 1980 року, вже тяжкохворим, Григоренко подорожував Європою, готуючи ґрунт до Мадридської конференції НБСЄ. Він тримався лише духом, почуттям обов’язку. Його позиція була радикальною: Захід мусить вимагати від СССР шанувати права людини. Якщо людей будуть і далі переслідувати за участь у гельсінському русі, то Захід мусить розірвати Гельсінські угоди. Зрозуміло, йшлося про контроль за дотриманням Гельсінських угод, про ультимативну позицію Заходу, яку опісля таки посів президент США Рональд Рейґан. Григоренко переконав українську діаспору, що в той час саме легалізм, гласність, література самвидаву стали головним інструментом у боротьбі з тоталітарним совєтським режимом. Він підтримав діяльність Вашингтонського Комітету Гельсінських Гарантій для України. Разом із Надією Світличною він налагодив видання “Вісника репресій в Україні”, який виходив українською та англійською мовами. Його матеріали передавала в Україну радіостанція “Свобода”. Це було потужне кайло, яке разом з іншими чинниками доконало совєтську імперію. За дорученням УГГ, СКВУ, Литовського, Латиського, Білоруського Світового Конгресів Григоренко представив в ООН Акт про деколонізацію СССР. Тим самим він вибивав із рук Кремля його важливу козирну карту — лицемірну підтримку боротьби колоніальних народів за свою незалежність (у той час як у самому СССР було 100 колоніальних народів!). Деколонізація СССР здавалася неймовірною 1980 року. Згадаймо: навіть у 1989—90 роках президент США Буш-старший, прем’єрміністр Великобританії Маргарет Тетчер висловлювалися проти незалежності України. Але деколонізація стала реальністю через десять років. Тому що світова політична думка була вже підготована виступами дисидентів різних республік, зокрема й Григоренка.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин