Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Григоренко відкривав і вказував іншим людям дорогу до добра”. · Шпитальні нотатки · с. 5сторінка оригіналу ↗

Грають коні підківками, а козаки — шабельками…

Слово Просвіти, №42 за 2017 рік

П. Григоренко постійно домагався єдності боротьби всіх націй СССР проти імперії. Він постійно підкреслював, що без підтримки росіян деколонізація СССР неможлива. Така позиція викликала постійні атаки проти Григоренка. Закордонних українців шокувало твердження Григоренка, що й самі росіяни є рабами імперії, і в цьому сенсі СССР не є російською імперією, бо є імперією партократії: “Ця імперія є загрозою для всього світу. Тому боротьба за її деколонізацію не може бути справою однієї нації. Це завдання всього світу”. Більшість політичних партій діаспори прийняла цю лінію, посилаючись на писання Л. Полтави, тобто на позицію ОУН 40-х років. І сьогодні без підтримки російських демократів неможливий ефективний опір п’ятій колоні Путіна. Жаль, що російська інтелігенція в Україні, а тим паче в самій Росії (окрім деяких особистостей, як-от Валерія Новодворська), не доростає до цієї архіважливої ідеї. Жаль, не всі українці розуміють, що будь-яка русофобія сприяє п’ятій колоні. Навіть і в смерті своїй Григоренкові вдалося об’єднати людей із різним поглядами. На похороні у Бавнд-Бруку були українці і росіяни, вірмени і євреї, кримські татари і корінні американці, християни різних конфесій, іудеї і мусульмани. Його боротьба за універсальні права людини не тільки не суперечила здоровому національному патріотизмові, а навпаки, — сприяла їй і додавала поваги у світі. Бо до людства можна належати лише через певну націю, певну культуру. Одного разу, ще в підлітковому віці, він, усвідомивши себе українцем, не забув цього навіть ів той час, коли вважав себе комуністом. Як і Тарас Шевченко, він виїхав з України підлітком, але не піддався русифікації. Через усе життя проніс Україну в серці. Це прекрасний приклад для денаціоналізованих українців поза Україною, та й у самій Україні. Григоренко відкривав і вказував іншим людям дорогу до добра. Голов­на думка спогадів Григоренка “У підпіллі можна зустріти тільки щурів…” (вони видавалися кількома мовами): добро не може народитися від злочину; людина має право жертвувати тільки собою, а не кимось ще; немає і не може бути в світі ідеї, яка виправдовувала б одну безневинну сльозу. Ці спогади — його сповідь. Він здобувся на каяття за участь у комуністичній партії. На таку сповідь потрібна чимала мужність. Він повернувся до віри свого дитинства — і це теж добрий шлях для інших. У 70—80-х роках ХХ ст. Петро Григоренко був найпопулярнішим у світі українцем. Він представляв Україну з найкращого боку, бо сам був людиною найвищих моральних чеснот і самовідданого громадянського служіння. Його безстрашність і почуття гідності запалювали інших людей. Петро Григоренко — Особистість планетарного масштабу. Він підносить престиж України на міжнародний рівень. Не розуміють, не хочуть сприймати цього хіба ті люди, які зацікавлені тримати Україну на провінційному рівні. Свідомі ж українці тішаться, що був такий Великий Українець — генерал Петро Григоренко. І хай молоді люди знають, що належати до нації Петра Григоренка — це престижно, це почесно. На прикладі цієї справді героїчної постаті слід виховувати молоде покоління громадян України. Маргарита ДОВГАНЬ Фото Стефанії ДОВГАНЬ Хату розбило, дівчатко вціліло! Є тепер таке поняття: цивільно-військове співробітництво. У цій сфері і працював, і зустрічав гуманітарну допомогу, і з нею — на передову, в зону боїв. Про себе і свою халепу не хочеться говорити. Натомість розповім Вам про те, що спостеріг і пережив. У селі Бердянське батьки попросили, аби ми відправили їхню донечкуінваліда подалі від стрілянини — до села під Маріуполем, до рідні. Ми її і відвезли. Гарне таке дівчатко. Тільки не ходить. Наступного дня повертаємося до батьків… Хату повністю знищила ворожа артилерія. Батьки ховалися у підвалі, а коли вийшли — шок, переляк! Допомагали, чим могли. Замість згорілого інвалідного візочка подарували дитині новенький, досконаліший. Цю військову бувальщину розповів мені у 4-й палаті травматології молодий підполковник Ігор Петрович Мельничук, киянин. Кадровий військовий. Із гумором додав: майже з пелюшок. З військовим татом всюди мандрував. До першого класу пішов… у Польщі. Був і Чорнобиль. А тоді в Ярославлі, на Волзі пожили. У Києві вступив до військово-інженерного інституту зв’язку. 2015 року був на фронті, на Маріупольському напрямку запам’яталися гарячі моменти в районі Широкиного, Виноградного… Найбільша проблема в нашій військовій системі — бюрократія. Такою думкою поділився зі мною Ігор Петрович. Наприклад, гроші на закупку потрібної вже сьогодні техніки зв’язку є, а поки товар надійде, минають місяці (!) паперової тяганини. Не вперше чую від воїнів, що треба багато чого міняти в правовому полі. Підполковник Мельник акцентував увагу на тому, що якась з правових вад інколи призводить до зайвих невиправданих смертей. Треба, наприклад, дозволити у критичній ситуації молодшому командному складу не чекати довго рішень зверху, а ухвалювати їх негайно, тут, на місці, де вже все ясно, і хвилини чекання неприпустимі. Воістину радість! Два роки і два місяці випробувань на міцність! Про хлопця з Рівненщини, з багатодітної родини писала давно — як тільки привезли тяжкопораненого воїна Юрія Корейка до шпиталю. Скільки тих операцій тоді переніс! Не злічити. Знала, що на певний час рідна сестричка Софійка забрала його додому… І як я зраділа зустрічі з воїном ось тепер, уже у вересні 2017- го, зайшовши до 4 палати травматології. Змужнів, зміцнів. Днями Ігор Мельничук вийняли йому хірурги з ноги залізний стержень. М’язи і кістки вже готові до самостійного життя. Боявся ступити. Але крок за кроком… І пішов! Нема болю. Не треба милиць. Воістину радість! І плече, і кістки тазу, і променева кістка руки — все відновилося. Лишилася ще одна проблема, але віримо — молодий організм і майстерність лікарів переможуть. Коні сняться… Є у Куп’янському районі на Харківщині село Петропавлівка. І церква імені тих святих є. Більшовики склад у неї тулили, а в ІІ Світову була майстернею з ремонту танків. Та минулося. Тепер церква гарна, українська. Біля неї ріс хлопчик Валерій. Коні йому подобалися. В селі без них нікуди. Доглядати їх, пасти любив. Одноліткам погратися б, а Валерій — до коней іде. А як школу закінчив, усім на диво, розшукав таки аж на Вороніжчині, у колишніх володіннях колишнього графа Орлова спеціальне підготовче училище тренерів коней, жокеїв! Поїхав туди вчитися. А там переважно навчалися хлопці тамбовські, московські, рязанські… Наслухався від них образ Валерій. Інакше, як хохол, не називали. Став дипломованим жокеєм верхових і рисистих коней. Подався до Харківського цирку. Циркач, фахівець по конях, зустрів приязно, але показав на дітлашню навколо себе. Щось із десяток їх було, різного віку. І сказав молодому претенденту: не можу тебе прийняти, бачиш скільки своїх дітей маю, всі хочуть на конях скакати… Потім була служба в армії. Повернувся в хаос, безлад. Колгоспи розвалюються. За валізу купонів бандити-аферисти купують коней і на бойню везуть! Валера захищати кинувся: не можна, гріх! Та де там. Тяжко пережив ті часи. Працював на різних роботах. А тут до всього ще й війна. Донечка Аліна у Ткачових підростає. Розумненька, світла дитина. І з березня 2015 року Валерій Ткачов на війні. Доброволець, а з 7 листопада 2016 року — контрактник, нині старший солдат, командир мінометного розрахунку 46 батальйону спецпризначення “Донбас—Україна”. Я заслухалася цього інтелектуального нестандартного мислення освіченого молодого чоловіка, справжнього етнічного українця. Але він — Ткачов! Не втрималась, спитала. Розповів із сумом, іронією. Десь чи не 1926 року, під час перепису населення спритний служака-совок сказав Валерій Ткачов застраханому комуною прадідуселянину: “Што ето за дурацкая хохлацкая фамілія — Ткаченко? Ми запішем тєбя по-людскі — Ткачов”. І записали… Але Валерій добре знає, що він із Ткаченків. І на моє питання, чи не хоче повернути собі родове, правдиве прізвище, сказав: “Це ідея. Може, й займусь цим питанням”. …А мій славний старший солдат Валерій Ткаченко (дозволю собі разочок назвати його справжнє, прадідівське прізвище) воював мужньо і довго. 8 серпня 2017 року два мінометних розрахунки Валерія одержали завдання допомогти побратимам вийти на інші позиції. — Із териконів, зайнятих росіянами, почалася кулеметна стрілянина. Ми мусили відповісти вогнем. Багато ворогів знищили. Але коли вже відходили, прилетіла ворожа 120 міна. Дотепер думаю про двох своїх загиблих хлопців, царство їм Небесне. Сам опинився у шпиталі. Завдячую своїм порятунком заступнику командира батальйону Михайлу Стребешу і командиру батареї Тарасу Сліпчуку. Це вони надали пораненим першу медичну допомогу, врятувавши нам життя. За вухом уламок міни стирчить, біля великої судини, тому хірурги тепер не наважуються його вийняти. Є в голові ще одна залізяка. А груди, спину врятував бронежилет. Після тяжкої контузії спаралізувало лицевий нерв, та цю проблему лікарі зняли, слава Богу. Його позивний — “Смерека”. “А чому?” — спитала. Виявилося, що його покійна мамуся з Буковини. Валерій любить народні пісні й особливо до серця йому мамина “Смерека”. Якось їхали з полігона. Запропонував у дорозі поспівати і зачав “Смереку”, за ним і всі хлопці. Та так гарно Петро і Ольга Кваша їм у дорозі співалося! Відтоді і пішло: Валера “Смерека”… Замовк. Через хвилину, ностальгічно вдивляючись у далеч, каже: “Коні мені сняться”… Тьохнуло серце. Мовчимо… Думаю: козацька сутність, крізь віки і лиха пройшовши, вціліла у цьому чоловікові! Мовчимо. А з пам’яті виплескується пісня: Грають коні підківками, а козаки — шабельками… Раптом Валерій каже: живу мрією — кінь вернеться до мене! …Скоро на місяць їде додому. На реабілітацію — відпочинок після операцій. Тоді — до шпиталю, а потім, можливо, на фронт. Але ж — мир настане! Сестра розвідала, що поблизу Петропавлівки є приватні конярські господарства. Вірю — там, у мирному житті, чекає на козака Валерія найшляхетніший, найпрекрасніший, найрозумніший з усіх чотириногих друзів людини — Його Кінь. Петро і Ольга Як багато можуть жінки! Матері, дружини, сестри, подруги, волонтерки. Ніжний дотик, веселе слово, найшвидша допомога. Аура від них у шпитальних палатах якась особлива — життєдайна. Олечко, це через твою ділову і водночас веселу руханку навколо чоловіка Петра прийшла мені думка скласти цю коротеньку оду-подяку шпитальним жінкам-помічницям, які часто втомлені-перевтомлені, але завжди в добрій дії, бо мусять рятувати життя. Ольга вже рятувала чоловікові, героїчному командиру гранатометного відділення 80-ї десантної бригади Петру Кваші праву ногу ще у серпні 2014-го. Поранення отримав, коли відходили з аеропорту. Тепер рятує ліву ногу. Вдруге куля вцілила у серпні 2017 р. в Пісках. І у Покровському, і у Дніпрі, нарешті в Києві добряче перейнялися пораненим лікарі. Днями зняли апарат Єлізарова і “взули” у спеціальний гіпс. “Вже легше”, — радіють Петро і Оля. — А Ви знаєте, хто так успішно потрудився, аби поставити на ноги мого Петра? — озвалась Оля. — Жінка, військовий хірург Ніна Джамалівна! Ні, без жіноцтва — ніяк! Слава їм, грекиням, грузинкам, литовкам, білорускам, татаркам, чувашкам, марійкам, яких зустріла за три роки у шпиталі, які є дочками України і мужніми подругами її захисників цей тяжкий час.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин