Шевченкіана · “У Щоденнику Шевченко показує свою чисту дитячу душу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Шевченковому Щоденнику — 160 років
Слово Просвіти, №42 за 2017 рік
Продовжуємо проект, присвячений 160-й річниці з часу початку в червні 1857 р. Шевченкового Щоденника, який поет вів до травня 1858 р., ав липні подарував М. М. Лазаревському. Цього місяця ми публікуємо записи Тараса Шевченка, зроблені в Нижньому Новгороді 23 і 24 жовтня 1857 р. з авторськими коментарями історика-шевченкознавця Володимира Мельниченка. Зокрема вони розповідають, чому дорогою із заслання в Петербург Тарас Шевченко вимушений був затриматися в Нижньому Новгороді майже на півроку.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
23 жовтня При свете великолепного пожара вечером часу в 9-м встретился я с А. К. Шрейдерсом. Он сообщил мне, что обо м[н]е получена форменная бумага на имя здешнего военного губернатора от командира Оренбургского Отдельного корпуса. Для прочтения сей бумаги зашли мы в губернаторскую канцелярию к правителю канцелярии, милейшему из людей, Андрею Кирилловичу Кадинскому. Бумага гласит о том, что мне воспрещается въезд в обе столицы и что я обретаюсь под секретным надзором полиции. Хороша свобода. Собака на привязи. Это значит, не стоит благодарности, в[аше] в[еличество]. Что же я теперь буду делать без моей Академии? Без моей возлюбленной акватинты, о которой я так сладко и так долго мечтал. Что я буду делать? Обратиться опять к моей святой заступнице графине Настасье Ивановне Толстой? Совестно. Подожду до завтра. Посоветуюсь с моими искренними друзьями, с П. А. Овсянниковым и с Н. А. Брылкиным. Они люди добрые, сердечные и разумные. Они научат меня, что мне предпринять в этом безвыходном положении.
При свете великолепного пожара... Шевченко зафіксував пожежу, що спалахнула в Нижньому Новгороді ввечері 23 жовтня. У “Нижегородских губернських ведомостях” (1857, №45) повідомлялося, що пожежа знищила театр, цирк, 8 балаганів, в яких розміщувалися комедіанти, 21 дрібна лавочка, 12 харчевень, 8 трактирів, 7 заїжджих дворів, 7 маклерських контор, 2 торговельні ряди — сирний та екіпажний та ін. Отже, пожежа була значною, і Шевченко, звичайно, про її масштаби та серйозні наслідки у момент запису не знав, а передав, як художник, ефектність полум’я у темряві. Тому дивно, що в примітках до “Дневника”, виданого в Москві—Ленінграді 1931 р., простодушно смакувалися поетові слова: “Всі ці будівлі були дерев’яними, саме тому пожежа була, напевно, справді прегарною”. Ось так. Очевидно, краще без подібного коментаря.
…встретился я с А. К. Шрейдерсом. Шрейдерс Костянтин Антонович (?— 1894) — чиновник із особливих доручень при нижньоновгородському генерал-губернаторові, секретар нижньоновгородської казенної палати. У запису в Щоденнику від 8 жовтня Шевченко назвав його “колишнім студентом Київського університету”, це повторюють і деякі дослідники, проте ще в примітках до видання “Дневника” у 1931 р. було зауважено, що в “Академічних списках Університету св. Володимира” (1834— 1884) прізвище К. А. Шрейдерса відсутнє. Шевченко познайомився з ним у місті, з 8 січня 1858 р. жив у К. А. Шрейдерса. Він неодноразово згадувався у поетовому Щоденнику як його приятель (8 жовтня, 1, 26, 29 листопада, 1 грудня 1857 р., 8, 9 січня, 19, 25 лютого 1858 р.). Десятого січня Тарас Григорович занотував: “Намалював портрет Шрейдерса, і доволі вдало”. Під час поїздок до Петербурга К. А. Шрейдерс виконував деякі доручення Шевченка. В листі до М. М. Лазаревського від 20 січня 1858 р., який, власне, був порукою для К. А. Шрейдерса, він писав: “Рекомендую тобі одного из нижегородских друзей моих Константина Антоновича Шрейдерса. Привітай його во имя дружбы нашей!” Спогади К. А. Шрейдерса, записані більш як через 30 років, лягли в основу статті журналіста Г. П. Дем’янова “Т. Г. Шевченко у Нижньому Новгороді (1857—1858)”, опублікованої в журналі “Исторический вестник” (1893, №5). Уній, як уже давно встановлено, трапляються помилки і неточності, але містяться і маловідомі штрихи до нижньоновгородського перебування поета. Нагадаю принаймні сюжет, зафіксований К. А. Шрейдерсом, про знайомство поета з відомим російським істориком і письменникомнижньоновгородцем П. І. Мельниковим (Печерським). Той почав розповідати в колі слухачів про історію свого краю, Шевченко слухав уважно. Проте невдовзі сталося таке… “…З історії Росії він перейшов до історії України. Не зустрічаючи жодних заперечень, Мельников продовжував говорити сам. Нарешті, помітивши Шевченків пильний погляд, він раптом спинився, неначе обірвав, і запитливо подивився на нього. — Що ж ти, Павле Івановичу, далі не брешеш? — спитав Шевченко Мельникова. — Ти вже насрав три короба, сери і четвертий1. Потім поет спокійно й методично пояснив промовцеві, що він мовчав доти, доки той не торкнувся історії України, яку він, Шевченко, знає як свої п’ять пальців”2. Один із авторів пише стосовно цих Шевченкових слів, що він нібито не уявляє собі ситуації, за якої, перебуваючи в поважному товаристві, “відомий письменник, випускник елітного столичного вузу — Імператорської Академії мистецтв, дозволив би собі поводитись таким чином”. Ая не уявляю собі ситуації, за якої сучасний претендент на шевченкознавця так однозначно байдуже ставиться до поетового болю за славну й нещасну історію України, болю, ввібраного з молоком матері, на генному рівні, точно так, як імперський аристократизм тих російських інтелектуалів, з котрими Шевченко рішуче розходився в історичних поглядах. Тяжко, тяжко мені стало, Так, мов я читаю Історію України. Поетове сприйняття минувшини оголеними нервами було чужим для освічених росіян, зокрема П. І. Мельникову-Печерському, а Шевченко таки не міг допустити, що хтось “історію нашу нам розкаже”. Між іншим, у того ж автора можна прочитати, що нашому національному генієві були притаманні: невихованість і “брутальна неповага до людей”; нетактовність і “хвороблива, нав’язлива декларація своєї екзальтованості”; сльозливість і прагнення, “щоб усі навколо його жаліли” тощо. Мені неприємно длубатися в цьому словесному бруді, що виявляє безтямне ставлення деяких юродивих до Шевченка. Та в цьому й потреби немає, бо в народі справедливо кажуть: “До чистого погане не пристане”. Щодо точки зору вчених-шевченкознавців, то С. О. Єфремов писав, що через свій Щоденник (який нині дехто намагається використати проти поета) “з дивовижною щирістю, без страху вводить нас Шевченко в своє “святая святих” і показує свою чисту дитячу душу, якої не держався життєвий бруд, — навіть серед оргій чисту, і благородну — навіть під час занепаду”.
...обо м[н]е получена форменная бумага... За В. I. Далем — документ, “установлений по службі, службовий”.
…от командира Оренбургского Отдельного корпуса. З квітня 1857 р. командиром Окремого Оренбурзького корпусу був оренбурзький і самарський генерал-губернатор Катенін Олександр Андрійович (1803—1860).
...зашли мы… к правителю канцелярии, милейшему из людей… Кадинскому. Ішлося про Кадницького Андрія Кириловича, управителя канцелярії нижньоновгородського генерал-губернатора. Шевченко познайомився з ним невдовзі після приїзду до Нижнього Новгорода. Шевченкознавець Л. Н. Большаков наводив спогади про А. К. Кадницького, записані старшим братом Шевченкового знайомого В. П. Веселовського, сенатором М. П. Веселовським: “...Андрій Кирилович Кадницький, син священика в селі Кадницях (на Волзі) і вихованець Нижегородської семінарії. Це була людина здорового глузду, чудової душі, розумна і, на загальну думку, цілком чесна. Провівши більшу частину життя за канцелярським столом, він не втратив звички триматися надзвичайно прямо; характер його також не здрібнів від зіткнення з каверзними справами і зберіг всю свою цілісність і щирість. Згодом Кадницький був правителем канцелярії, потім радником губернського правління і, нарешті, керуючим ярмарковою конторою”. Шевченко намалював 12 лютого 1858 р. портрет А. К. Кадницького на тонованому папері італійським і білим олівцем. У шевченкознавчій літературі висловлювалася думка, що Тарас Григорович у Нижньому Новгороді створив також живописний портрет А. К. Кадницького. Втім, її заперечила З. П. Тарахан-Береза3.
Бумага гласит о том... Судячи з інформації про донесення, яку занотував Тарас Григорович, у ньому повторювалися ключові позиції нині відомих документів щодо заслання Шевченка, скажімо, довідки III відділу про звільнення його з військової служби від 1 травня 1857 р.: “1-го травня 1857 р. височайше повелено: рядового Оренбур-
Т. Шевченко. Портрет П. А. Овсянникова. 30 вересня 1857 р.
зького лінійного №1 батальйону Тараса Шевченка звільнити від служби з установленням за ним там, де він буде жити, нагляду, надалі до цілковитого засвідчення в його благонадійності, з забороною йому в’їзду в обидві столиці і проживання в них”4. До того ж, як відомо, низка “політичних злочинців”, а також окремо відзначений Тарас Шевченко, “до остаточного звільнення їх на батьківщину… мали проживати в м. Оренбурзі, з установленням за ними таємного поліцейського нагляду”5.
Хороша свобода. Собака на привязи. Тарас Григорович іронізує з приводу того, що він є формально вільним, але насправді не може зробити нічого з того, що дозволено вільній людині. Через двадцять днів у листі до М. С. Щепкіна від 12 листопада 1857 р. знову гірко повторить: “Тепер я в Нижнім Новгороді, на волі, — на такій волі, як собака на прив’язі…” Пізніше, 16 лютого 1858 р., поскаржився Я. Г. Кухаренку: “От катові! іродові душі! Мало їм було десяти літ… Помилували, та тілько до половини”.
Что же я теперь буду делать без моей Академии? Без моей возлюбленной акватинты… Академія мистецтв, в якій Шевченко навчався у 1838—1845 рр., у засланні була одним із яскравих символів його майбутньої волі. У першому запису в Щоденнику побаченого сну (18 червня) йшлося про… Межигірський Спас (Межигірський монастир), Дзвонкову Криницю (джерело біля нього), Видубицький монастир у Києві, “а потім — Петербург і свою милу Академію”. Ще приклад. Двадцять шостого червня, мріючи про Петербург, записав: “Побачу милі моєму серцю обличчя, побачу мою прекрасну Академію…” Роки навчання і творчу працю в Академії відображено також у листуванні, Автобіографії та в повісті “Художник”. З Академією Шевченко пов’язував опанування аквантинтою — методом гравіювання, про що докладно йшлося у коментарях до поетових нотаток від 27 липня 1857 р., опублікованих у “Слові Просвіти” (20—26 липня 2017 р.).
Что я буду делать? Повтор запитання виявляє момент сильного душевного відчаю. Втім, очевидно, що Шевченко твердо сподівався на допомогу друзів. Хоч як би там було, йому довелося залишатися в Нижньому Новгороді понад п’ять з половиною місяців. Про це відомо всім, хто цікавиться біографією Шевченка. Можу тільки нагадати слова з архівної справи по секретній частині “Про рядового Оренбурзького батальйону Шевченка”, знайденій мною в Центральному історичному архіві Москви: “У вересні 1857 року Шевченко прибув у Нижній Новгород і залишився тут під наглядом поліції до березня місяця…”6.
Обратиться опять к моей святой заступнице графине Настасье Ивановне Толстой? Толстая Анастасія (Настасія) Іванівна (1817—1889) — дружина Ф. П. Толстого. Толстой Федір Петрович (1783— 1873) — російський медальєр, скульптор і живописець, у 1828—1859 рр. — віце-президент, а з 1859 р. — товариш президента Академії мистецтв. Починаючи з 1855 р., подружжя клопоталося про звільнення Шевченка із заслання7.
…с П. А. Овсянниковым и с Н. А. Брылкиным. Овсянников Павло Абрамович — помічник управителя Нижньоновгородської контори
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
