“Я потрапив у ту духовну нішу, яка так потрібна нашій нації”. · 9 Пряма мова · с. 9сторінка оригіналу ↗
Анатолій ПАЛАМАРЕНКО: «Українці відчувають ностальгію за національними цінностями»
Слово Просвіти, №42 за 2019 рік
А що працюють вони саме для цього —
підтверджує остання теза Вашого радника: “Мы отбираем у наших детей будущее, не давая им возможности петь на языке оригинала”.
Відразу хочу наголосити: ніколи й ніде ні я, ні хтось із моїх союзників у справі збереження українськомовної опери не вимагав “не давати можливості співати мовою оригіналу”. Більше того, як перекладач з кількох європейських мов, я є палким прибічником посиленої мовної підготовки всіх майбутніх вокалістів не лише з італійської, а й з французької, англійської та німецької мов. Але опанування творів рідною мовою ніяк цьому не суперечить, а вивчення партії двома мовами (рідною та оригіналу) не потребує якихось виняткових зусиль!
У першому сезоні “українізованої”
опери 1926—1927 років на харківській, київській та одеській сценах Лоенгріна і Ленського співав славетний російський тенор Леонід Собінов, який у 56 років спеціально вивчив для цього українську мову. Він був у захваті від звучання цих партій і спеціально лишив запис: “Коли я отримав переклад Лоенгріна на українську мову і, сівши за рояль, проспівав знамените звернення до Лебедя, то мимоволі закричав: та це ж звучить зовсім по-італійському, красиво, звучно, шляхетно й поетично!”
Отже, росіянин Леонід Собінов був радий додати до мов, якими він співав коронну партію доти (німецької, російської, італійської), ще й українську. А деякі “провідні вокалісти” з НМАУ погрожували Вам, Максиме Олеговичу, не дозволити своїм студентам вчити партії з “Любовного напою” українською, бо це начебто могло б фатально вплинути на їхнє майбутнє! Коментарі тут абсолютно зайві.
І тут ми приходимо до ще однієї сумної констатації. Вокалісти в нас є різні. Є митці високого рівня, які водночас палкі патріоти, що шанують рідне слово і намагаються прищепити любов до нього своїм учням. Є й професіонали-ремісники, які непогано вміють ставити студентам “звучок”, але для яких Україна є лишень місцем заробляння грошей, і вони радо проміняли б її (і міняють!) за першої-ліпшої нагоди. І своїх студентів вони орієнтують саме на це.
Після моєї (ініційованої Вами!) доповіді на конференції в лютому я був вражений тим, скільки у мене в НМАУ виявилося однодумців серед вокалістів, музикантів, режисерів, які хотіли б співати й ставити опери в перекладі українською. Проте події останнього часу продемонстрували: ухвалення рішень у НМАУ, на жаль, контролюють не вони, а ті, хто вважає, що українська мова добра лише для пісень за чаркою, для високої культури існують італійська й російська. Адже позиція, озвучена Вашим радником, виключає можливість будь-якого “мовного компромісу”. Вона вимагає тільки тотального вигнання української і з навчальних оперних класів, і з оперної студії як мови, що забирає майбутнє в наших дітей! Підкреслюю: ці дикунські слова написав не якийсь із печерних українофобів доби Піхна й Савенка, а посадовець НМАУ в Києві 2019 року.
Маю надію, Максиме Олеговичу, що по уважному прочитанні цього листа Вам вистачить мужності й мудрості ще раз повернутися до мовного питання і знайти для НМАУ таку розумну компромісну модель, яка б передбачала співіснування оперних вистав у перекладі рідною мовою, орієнтованих на потреби власної публіки, із виставами мовами оригіналів, зорієнтованими переважно “на експорт”. А також забезпечити в підготовці майбутніх вокалістів компонент, пов’язаний із глибоким розумінням тексту виконуваних творів, — і в оригіналі, і в українському перекладі.
З повагою
Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук,
професор, віце-президент Академії наук вищої школи України, президент Асоціації українських письменників, лауреат
Премії імені Максима Рильського Кабінету Міністрів України та відзнаки “Дантівські лаври” (Італія), кавалер Ордену Академічних пальм (Франція)
— Чи були у Вас раніше сольні концерти у
Палаці “Україна”?
— Неодноразово виконував свої номери під час різних концертів. А сольний концерт на цій поважній сцені у мене вперше. Ініціатором його проведення став заслужений діяч мистецтв України Роман Недзельський, який донедавна був директором Палацу “Україна”.
Концерт пройшов успішно. На нього завітало багато небайдужої інтелігенції. І це мене радує.
Сьогодні з екранів телевізорів нас “годують” “Вечірнім кварталом”, “Дизель шоу”, іншими подібними програмами. А український народ уже відчуває ностальгію за національної культурою. Тому вирішив згадати цьогорічних ювілярів: Івана Котляревського, якому виповнюється 250 років, Миколу Гоголя — 210, Тараса Шевченка — 205, Остапа Вишню — 130 і Олександра Довженка — 125. Це все наші генії. І я відібрав до виступу їхні твори. Разом зі мною на сцені було ціле сузір’я талановитих виконавців. Після концерту телефонувало багато людей, дякували. Я потрапив у ту духовну нішу, яка так потрібна нашій нації.
— Свій виступ Ви почали з уривка твору Миколи Гоголя “Тарас Бульба”. Напевне, цей письменник посідає особливе місце у Вашій творчості?
— Микола Васильович — це геніальне створіння, бо виростав з українського коріння, на українській землі. Вважаю, що він наш письменник. Єдиний, кого можу читати російською мовою з українським акцентом, — це Гоголя. Сьогодні твори письменника звучать, можливо, навіть актуальніше, ніж раніше.
Колись я зробив двогодинну програму за творами “Вечори на хуторі біля Диканьки” і “Тарас Бульба”, з якими їздив і до Росії. Побував на Камчатці, в Іркутську. Пізнав славу і неславу Росії. Для мене це було цікаво. Пам’ятаю, як виступав у Петропавловську-Камчатському. Мені було важко говорити російською мовою, я добирав слова. Коли чую з зали: “Давай поукраїнськи”. Запитую: “Можна українською?” у відповідь — оплески. І я з такою насолодою відкрив їм наші українські літературні цінності.
— Існують чудові переклади Гоголя українською мовою, чи не пробували використовувати їх у своїх програмах?
— Я закоханий у творчість Гоголя. Це не письмо, а поезія. У нього “Тарас Бульба” — не повість, не роман, це поема. Настільки це була поетична українська душа. І я хочу, щоб люди відчули цей смак.
Вважаю, російська література для нас не чужа, вона прекрасна. Як може інтелігента людина не знати Достоєвського, Толстого, Пушкіна, Лєрмонтова. Але не мусимо забувати свого. Маємо виконувати заповіт великого Тараса: “Чужому научайтесь й свого не цурайтесь…”
Я намагаюсь весь час підніматися до думок, почуттів Кобзаря. Мені здається,
якоюсь мірою я вже підійшов до його мислення, до його наповнення, до його температури любові до матінки-України.
Коли читаю його вірші, люди починають думати, починають бачити, наскільки цей велетень від коріння до крони високої — народний. Тому найбільше пам’ятників у світі не Пушкіну, не Гете, не Міцкевичу, а Тарасові Шевченку. Я пишаюсь цим. Уже 72 роки на сцені йду до нього, тож думаю, що вже розпізнав Кобзаря з усіх боків.
— Особливе ставлення у Вас і до творчості Олександра Довженка.
— Олександр Петрович — великий страждалець. Але яка геніальна душа! Як він написав “Зачаровану Десну”! Я читав багато автобіографічних речей і зарубіжних, і наших авторів. Але так, як Довженко, не писав ніхто. Це музика. Це епічне бачення нашої України, нашого народу. Це — просто диво. Мені здається, що у світі немає такого прочитання свого дитинства. Ніхто не зміг передати його в слові так, як Олександр Петрович.
Крім “Зачарованої Десни” я читаю його оповідання, написані в часи війни: “Мати”, “Незабутнє”, “Хата”. Від “Зачарованої Десни” люди сміються, а від оповідань — плачуть. Такий дивовижний світ у нашого геніального Олександра Довженка.
— Оповідання Остапа Вишні “Ярмарок”
під час концерту показали як справжню виставу.
— У день народження Остапа Вишні
13 листопада у Національній філармонії я прочитаю його більше, але вже без музики. А цього разу з Національною заслуженою капелою бандуристів України імені Георгія Майбороди вирішили зробити сучасніше дійство, показати ярмарки, які були по всій Україні. Особливо — на Полтавщині.
Ця тема мені близька, бо у селищі Макарові, що на Київщині, де минуло моє дитинство, через дорогу від моєї хати проходив ярмарок. Я все це бачив і відчував.
Виступав з цим оповідання і в Японії.
Японцям треба було тільки пояснити, що таке ярмарок, то вони слухали і сприймали, як українці. Так само в Італії, Канаді, США. Ось що значить музика слова великого Остапа Вишні. Це єдина річ з мого репертуару, яку розуміють без перекладачів.
— Цьогоріч відзначали 250-річчя від дня народження Івана Котляревського.
— Їздив у Полтаву. Там ювілей відсвяткували дуже широко і яскраво. А в Києві не зробили нічого. А 200-річчя, відзначали не лише в Києві, а й навіть у Москві. Я виступав у Большому театрі, там познайомився з Іваном Козловським, він потис мені руку, подарував автограф.
А коли я нещодавно запитав філологів з Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова, в якому викладаю, 250-річчя якого світоча відзначаємо, вони не знали, що відповісти. Ось у який духовній ямі ми нині перебуваємо.
— У ювілейному концерті взяла участь
Національна капела бандуристів. З цим колективом Вас поєднує багато років творчої дружби.
— Це рідні мої товариші, творчі колеги. Щасливий, що доля мені усміхнулася і я познайомився з Миколою Гвоздем. А тепер приятелюю з братами Курачами. Один з них керує Чоловічою хоровою капелою ім. Левка Ревуцького, другий — капелою бандуристів. Це одержимі люди. У них українство в генах. Юрій Володимирович Курач віднайшов стільки перлин, про які ми навіть не знали.
Багато разів виступав з капелою на різдвяні свята. Особливо запам’ятався наш концерт у Київському національному академічному театрі оперети. Було багато молодих. Того вечора вони вперше доторкнулися до скарбів національної культури, відкрили їх для себе.
Репертуар цього колективу побудований на любові до України. Гастролював зними по всій нашій країні. Нас добре всюди приймали. Вже традиційно 9 березня наступного року разом з капелою проведемо в Національній філармонії України концерт, присвячений Тарасу Шевченку.
Моя молодість проходила з великими людьми. Близько тридцяти років мав честь виступати разом з Дмитром Гнатюком. Доля звела мене Юрієм Гуляєвим, Євгенією Мірошниченко, Миколою Кондратюком, з якими виходив на одну сцену. Сьогодні молоді дивляться на мене так, як я тоді дивився на великих. Мене привітали народні артисти України Сергій Магера і Анатолій Матвійчук, квартет “Гетьман”, макарівська група “Козацькі джерела”. Глядачі тепло прийняли Олексія, який грав кума. Він був смішний і всюдисущий. Другий кум — Володимир Стретович. Люди знають пана Володимира як політика, а тепер відкрили в ньому і прекрасного артиста. Він доклав багато зусиль, аби організувати цей концерт. Також публіка дуже тепло прийняла дев’ятирічного виконавця з Івано-Франківська та самодіяльного виконавця Михайла Герасимчука.
Привітав мене і Вадим Крищенко. Хоч би про що писав Вадим Дмитрович, усе проукраїнське, виболіле. Він написав для мене і нові речі. Зараз виконую його вірш “Про українське братство”. Вистрілив Павло Глазовий своїм віршем “Україна — вічна”. Це піднесло дух слухачів.
Привітали козаки. Я став Героєм козацтва і мене обрали генерал-хорунжим козацького війська. До речі, рік тому я їздив в Умань, де відзначали 250-річчя Коліївщини, і читав там поему Тараса Шевченка “Гайдамаки”.
— Чим запам’ятався ювілейний рік? — Разом з Національною капелою бандуристів їздив на Тернопільщину з програмою “У сім’ї вольній, новій”. Виступав з новими програми у Києві та області. Але, безперечно, головна подія — концерту Національному палаці мистецтв “Україна”.
— Чи не траплялося такого, що Ви під час концерту забували текст?
— Іноді, коли в залі сидить Вадим Крищенко, можу забути якесь слово. Тоді дивлюся на Вадима Дмитровича, і він мені підказує. А якщо сам на сам з публікою, то вільний і не забуваю. (Сміється).
Дуже гарно пам’ятаю тексти, навіть з дитинства. А імена забуваю миттєво. Буває соромно, коли запитую у студента (викладаю у 4 вишах), “як вас звати, звідки ви?”, а він відповідають “та я вже вам казав”.
— Які маєте творчі плани? — 24 листопада разом з симфонічним оркестром та хором покажемо у Національній філармонії України “Гайдамаків” Тараса Шевченка. Диригуватиме народний артист України Іван Гамкало. Це наш четвертий спільний проєкт. До цього були “Сон” Тараса Шевченка, “Думи мої. Невольнича поезія Шевченка” і “Трубіж трубить” за Борисом Олійником.
Продовжую популяризувати сучасну українську поезію. Мені дуже подобається співак і поет Анатолій Матвійчук. Остання на сьогодні збірка його поетичних творів присвячена трагедії на сході. Я не можу її спокійно читати.
Є плани зробити концерт за цими творами.
Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото надано Національною філармонією України
У Національному палаці мистецтв “Україна” відбувся ювілейний концерт Героя України, народного артиста, лауреата Шевченківської премії Анатолія Паламаренка “Посміхнись”. Про те, як відбувався цей концерт, наша розмова з Анатолієм Несторовичем.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
