Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Схиляймо перед їм чоло низько-низько — і до праці!” · Пам’ятаємо! 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗

Ясний і чистий образ борця

Слово Просвіти, №42 за 2019 рік

— Чим же пояснити, що саме твоя Переяславщина стала Духовною Говерлою України? — не то спитав, не то ствердив Станіслав. — Чому саме Андруші стали в очах Тараса Григоровича раєм земним, а Трахтемирівські гори — “Найкращі в світі! найсвятії!”? — Як на мене, це пояснюється історичною долею нашого краю. Легко сказати! Середнє Придніпров’я — прабатьківщина слов’янства! Цю гіпотезу ще з ХІХ століття обстоювали такі поважні слов’яністи, як Л. Нідерле, М. Фасмер, К. Мошинський та інші. Це з одного боку. А з другого, історичні крутозлами, характерні власне для Переяславщини, перевернули долі багатьох народів. Доля ж України у цій історичній круговерті, напевне, найстрахітливіша. Великомасштабні перманентні україномори започатковані Переяславом—1654. Відтоді курс Москви послідовний і наполегливий — на українське національне безпам’ятство! Знищення Дніпра — стратегічна затія україножерів!!! Зінчук філолог. Вихованець Тарасового університету. Він випоєний Шевченковою вірою в Україну. Тому призбирував знання про свого великого земляка зі зрозумілим захопленням. Тому почувався щасливим, коли на початку 60-х випала нагода взяти участь у роботі трьох студентських експедицій по Шевченківських місцях. Молоді дослідники об’їздили Тарасовими шляхами низку областей України, побували в Ленінграді, Москві, в Саратові, Нижньому Новгороді, на Мангишлаці... Станіслав із властивою йому сумлінністю занотовував усе, що побільшувало наші знання про Першого Українського Майданника. Він згадує, що побував і в Переяславі, і в Трахтемирові. Та як сталося, що не заглянув у В’юнище?! Тільки наше знайомство звернуло його увагу на особливо стрімкі сходження нашого Генія у його поетичній, малярській та дослідницькій творчості саме у В’юнищі! Справді, найвеличніша ідея, яка стверджує і утверджує Українця як Українця, — це злотодзвонні рядки: Нема на світі України, Немає другого Дніпра. Під цими рядками: В’юнище, 1845. Станіслав докопувався до витоків Шевченкового натхнення, до обставин, які сприяли феноменально плідній праці осені 1845 року. — Хто той, Господом посланий, чоловік, в оселі якого Тарас Григорович споживав супи та борщі? Чи пам’ятають про нього твої в’юнищани? — Той щедрий хлібосол був Степан Никифорович Самойлов. Людина нещасливої особистої долі, самітній на старості, був поглядів декабристських. За переказами мого батька, Григорія Костянтиновича, в селі його називали Самойло. Він запрягав коняку, настеляв на воза трави або сіна, покривав його рядном, ставив саквояж із ліками та інструментами, їхав вулицею й заглядав у кожен двір: — А що, молодице, чи всі здорові в твоїй господі? — Та ні, паночку, дитинка чогось занедужала... Степан Никифорович брав саквояж і йшов до хати. Отже, пам’ятний добром великої душі. Мине лише два роки після цієї місячної ночі, і “Шевченківський словник” (т. ІІ., стор. 193) надрукує: “Самойлов Степан Никифорович (р. н. невід. — помер у 50-х рр. 19 ст.) — поміщик, власник с. В’юнища”. Це академічний примітив: пани-кріпаки. У В’юнищі, крім Самойлова, були пани Ляшенки й Соломко. Крім того, значна частина в’юнищан була козаками — вони жили на кутку, що звався Бойки... Станіслав Зінчук. Світле ім’я. Прегарна людина, прегарний поет. Пошануймо ж його з нагоди 80-річчя від дня народження, яке минуло 4 жовтня 2019 року. 19 вересня 2019 р. Тарас МАРУСИК Людини не стало, залишається пам’ять у рідних, друзів, знайомих, багатьох людей. Не хочеться писати про Володимира Панченка в минулому, але це, на жаль, невідворотно. Знав, що хворіє, але не думав, що так швидко відійде у засвіти. Пригадую наше знайомство. Це були часи українського національного піднесення. Він, тоді новообраний народний депутат, якому вдалося перемогти навесні 1990 року “червону чуму” не у Львові, Івано-Франківську, Тернополі чи, навіть, у Києві, а в Кіровограді (нині Кропивницький), увійшов у парламентський Комітет з питань культури і духовності. А я працював там головним консультантом. Поступово наше знайомство переросло у спільні справи, важливі для держави і національного загалу. Саме він як дуже цікавий літературознавець і знавець творчості Володимира Винниченка запропонував майже божевільну ідею — організувати поїздку на південь Франції в Мужен, де мешкав у своєму “Закутку” письменник із дружиною і де вони поховані, і з’ясувати на місці, чим можна допомогти українським митцям у вигнанні, які “підхопили” цю винниченківську хату, а також куди примістити цінну колекцію творів і зрозуміти, наскільки там можна було б зробити своєрідний український культурний центр-творчу резиденцію. Така деталізація, як оце я тут навів, викристалізувалася в процесі низки розмов між нами і головою Комітету Лесем Танюком. Він максимально підтримав ідею, і, попри спротив ще не “зачищеного” комуністично-гібридного секретаріату Верховної Ради України, таку поїздку вдалося здійснити. Цьому передували телефонні дзвінки і листування з українськими митцями Іванкою Нижник-Винників та Юрієм Кульчицьким, головою української громади Франції, істориком Володимиром Косиком. Лідія КУПЧИК, м. Львів Народилася Ірина 8 червня 1926 року у Львові в родині колишнього січового стрільця Михайла Сеника. Навчалася в “Рідній школі” ім. Данила Галицького та приватній дівочій гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів “Українського педагогічного товариства”. Ці навчальні заклади ревно плекали високий український дух в обставинах поневолення Галичини Польщею. На формування світогляду Ірини впливали і свідомі батьки, “Рідна Школа” й професори приватної гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів, і Церква на чолі з Митрополитом Андреєм Шептицьким, який щиро опікувався українськими навчальними закладами і з яким згодом Ірині пощастило не лише спілкуватися, ай працювати. 1939 року Ірина стала членом Юнацтва Організації Українських Націоналістів, а з 1941 року вже була повноправним членом ОУН. Закінчивши гімназію, вона влаштувалася на працю в митрополичій консисторії УГКЦ, яка діяла під керівництвом Андрея Шептицького. Водночас як член ОУН працювала в крайовому відділі пропаганди. У рамках організації Ірина зустріла своє перше й палке, але так коротке кохання — Богдана Куницького. Арештований “першими большевиками”, він врятувався з тюрми під час німецького бомбардування та наприкінці 1941 року пішов із похідними групами на Східну Україну, де й поліг у вирі боротьби. 1944 року Ірина вступила на факультет іноземних мов (англійська філологія) Львівського університету. Однак довго вчитись не довелося. 11 грудня 1945 року її заарештували “визволителі” як учасницю національно-визвольного руху. Після порівняно недовгого, але дуже жорстокого слідства, за звинуваченням у “зраді батьківщини” (ст. 54-1 п. “а”, 54-11 КК УРСР) на 10 років таборів, 5 років позбавлення прав і довічне заслання. Покарання відбувала в таборах Іркутської області (“Озерлаг”, “Ангарлаг”). Лише у вересні 1968 року Ірину Сеник звільнили із заслання, проте з забороною повертатися до рідного Львова. Оселилася в Івано-Франківську, з труднощами влаштувалася на працю операційної се­ У цьому історичному відрядженні (як і в пізніших) я взяв участь не як чиновник, а як знавець французької, власне, як перекладач. Але це було більше ніж перекладацтво. Результатом тієї поїздки стало перевезення робочого кабінету Винниченка (де були і чималий письмовий стіл, і грудочка української землі в шкіряному мішечку, настільна лампа, 2 картини роботи письменника, наручний годинник “Омега”) в Україну. Всі названі й неназвані експонати можна побачити в Кропивницькому, в постійній експозиції обласного історико-краєзнавчого музею. Саме Володимир Панченко наполіг, щоб меморіальні речі Винниченка опинилися на його батьківщині. Про саме перевезення — з Марселя в Одесу морем, а відтак у Кіровоград повітрям — тоді було багато медійного галасу. І сам Володимир Панченко залишив проникливі нотатки та опис того відрядження. Але через 27 років ця історія дещо призабута. Переконався торік, коли презентував у Кропивницькому свій переклад і частину презентації присвятив детальній розповіді про історію перевезення Винниченкових речей у це місто. На жаль, мало хто вже про це пам’ятав. Тоді ж я кілька разів дзвонив Володимирові Панченку на різні телефони, але він не брав трубки. Я знав, що він хворіє, але не знав деталей. Хотілося побачитися і почути його розповідь про ту велику загальнонаціональну акцію у сфері культури. Це, до речі, було першим у незалежній Україні поверненням культурних цінностей. 1993 року ми здійснили ще одне грандіозне відрядження, поза рамками Верховної Ради. Знімальна група Кіровоградського обласного телебачення виїхала в Мужен, щоб зняти документальний фільм про Володимира Винниченка, де сценаристом був Володимир Панченко, а я — перекладачем. Пізніше, вже в часи його роботи в “могилянці”, нас знову звела спільна справа — оборона української мови. Не одне звернення, не один лист ми написали і підписали спільно. Кілька днів тому Леонід Фінберг подарував мені останню книжку Володимира Панченка “Повість про Миколу Зерова”. Я ще не встиг її прочитати, перегорнув і знову переконався, що так, як пише Панченко, нині мало хто пише. Чудовий стиль, який був притаманний і його усним розповідям. Недаремно цю працю висунули на Шевченківську премію… Коли помер Михайло Драгоманов, Борис Грінченко, який за його життя вів численні полеміки з ним, написав: “Він умер. Зникло, розвіялось усе дочасне, все особисте, всі ті випадкові хмарки, що тьмарили цю постать. Зникло — і перед нами встає ясний і чистий образ борця за ідею. Схиляймо перед їм чоло низько-низько — і до праці!”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин