Шевченкіана · “Шевченко вирушав на волю з Рембрандтом у глибині душі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: «Полюбуватися справжньою Рембрандтовою картиною…»
Слово Просвіти, №42 за 2019 рік
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Автор розповідає, що півсотні років тому, будучи аспірантом Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, він опублікував у газеті “Молода гвардія” статтю про Рембрандта Гарменса ван Рейна (1606— 1669), але тоді не мав змоги широко розкрити ставлення Шевченка до нього. Тепер вирішив заповнити цю прогалину в своїх публікаціях. Стаття приурочена до 350-ї річниці з часу смерті Рембрандта ван Рейна.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Картина в стилі Рембрандта…” Уперше прізвище голландського живописця і графіка, видатного художника-реаліста Рембрандта Гарменса ван Рейна, який геніально застосовував ефект світлотіні, зустрічається у Шевченковому листі до В. М. Рєпніної з Орської фортеці. Засланець писав його упродовж 25—29 лютого 1848 р. і 27-го числа виводить такі рядки: “Теперь самое тихое и удобное время — одиннадцатый час ночи. Всё спит, казармы освещены одной свечкой, около которой только я один сижу и кончаю нескладное письмо моё, — не правда ли, картина во вку8 се Рембрандта?” За точними словами українського мистецтвознавця, академіка П. О. Білецького, “рембрандтівські ефекти світла він трактує як штучне освітлення свічкою, що в деяких випадках цілком імовірно”. На мій погляд, цю вкрай обережно висловлену глибоку професійну думку слід було б розгорнути. Річ у тім, що в якихось обставинах це справді цілком можливо, проте не це характерно для Рембрандта. Втому розумінні, що джерелом сонячноторжествуючого світла, скажімо, в “Данаї” (1636), чи божественно-золотистого — в “Поверненні блудного сина” (1668—1669)1 є, звичайно, не свічка. В цьому легко переконатися, подивившись і на такі відомі картини Майстра: “Урок анатомії доктора Тюльпа” (1632); “Філософ” (1633); “Фома невіруючий” (1634); “Нічна варта” (1642); “Дівчина біля вікна” (1645) та інші. У тому й виявляється геній Шевченка, що він абсолютно своєрідно, по-своєму сприймає манеру великого голландця, не копіює, не повторює, а поглиблює, нюансує, розвиває, збагачує її. Бр. Залеський згадував, що Шевченко “дуже високо цінив Рембрандта і в своїх роботах шукав звичайно сильного, а навіть фантастичного освітлення на взір голландського майстра”2. Якщо Рембрандт наповнював картини золотим світлом, “для котрого нема реальних підвалин”, то Шевченко, за словами українського мистецтвознавця академіка О. П. Новицького, перейняв у Рембрандта його гру світла й тіні, проте у нього завжди це яскраве освітлення й ці густі тіні мають цілком реальну підставу: “З цього боку він більший реаліст, аніж Рембрандт”. Красивий і всебічно виважений, науково наповнений висновок! Хоч би як там було, в усіх випадках вербального звернення до дивовижного світла в полотнах Рембрандта, гармонії в них світлотіні Шевченко повторював варіацію зі свічкою. Читаємо у повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” (1855—1856): “Вошёл я в свою комнату и остановился у двери, чтобы полюбоваться настоящей Рембрандтовой картиной. Трохим мой, по8 ложив крестообразно руки на раскрытую огромную книгу, а на руки голову, спал себе сном невозмутимым, едва8едва освещённый нагоревшей свечою, а окружающие его пред8 меты почти исчезали в прозрачном мраке;
чудное сочетание света и тени разливалось по всей картине”. Тепер із повісті “Капитанша” (1855): “Здесь прилично было бы нарисовать… юную красавицу, при свече читающую книгу, во вкусе фламандского мастера Рембран8 дта”.
“Намалювати юну красуню при свічці у стилі фламандського майстра Рембрандта” Сам Шевченко намалював напівоголену красуню в ліжку в освітленні свічечки, захованої за люстерком, в сепії “Сама собі в своїй господі” (1858), а наступного року виконав офорт за цим малюнком. Цікавим є також і малюнок “Молитва за померлими” (“Казашка Катя”), на ньому зображено дівчину, яка тримає в правій руці, прикритій лівою, плошку з запаленими ґнотом. Несильний вогонь створює дивовижну гру світлотіні, що нагадує рембрандтівську палітру. Враховуючи те, що ця сепія створена у червні-липні 1857 р., тобто наприкінці заслання, можна припустити, що Шевченко вирушав на волю з Рембрандтом у глибині душі. Тож, відзначу, все-таки, що поєднання Шевченком свічки з його полотнами свідчить про прекрасне знання творчості Майстра. Нагадаю ранню, сказати б, юнацьку картину Рембрандта “Притча про багатія” (1627), світлотінь у якій розподіляється художником лише за допомогою свічки. Старий чоловік, який присвятив життя накопиченню багатства, зображений за столом, заваленим рахунковими книгами та мішечками з золотом і дорогоцінностями. Його зморщене, безрадісне обличчя нещадно висвітлене дивовижно красивим полум’ям свічки, яку старий тримає в лівій руці, а прикриває правою. Видно, наскільки грамотно й достовірно молодий художник трактує та розподіляє світло, його найтонші сполучення з тінню. В цьому полотні вже неважко впізнати майбутнього Рембрандта. У картині “Знімання з хреста”, яку Шевченко бачив у Ермітажі, джерелом світла є також свічка, прикрита головним убором у руках хлопчика, проте на наших очах тіло Христа й одяг апостола, який тримає його, відсвічують божественним променем. Отже, світло віри розкриває філософію картини й дає ключ до розуміння багатьох інших полотен Майстра. Так само свічка висвітлює драматичний момент відмови від Христа його учня у пізній картині Рембрандта “Зречення Петра” (1660). У Шевченка є дивовижний “Автопортрет зі свічкою”, виконаний у техніці офорта 1860 р. із автопортрета 1845 р., місцеперебування якого не встановлено. Про нього згадував Б. Г. Суханов-Подколзін: “З-поміж маси найрізноманітніших етюдів, краєвидів і начерків відшукався портрет молодика із свічкою в руці, тіні на обличчі були дуже різкі, пишна шевелюра… Він (Шевченко. — В. М.) твердив, що свого часу портрет мав велику схожість з оригіналом...” Авторитетний шевченкознавець В. М. Яцюк вважав, що це був автопортрет, виконаний Шевченком у листопаді-грудні 1845 р. на прохання А. О. Козачковського3. Той згадував: “Це був портрет, зовсім не схожий на всі існуючі тепер; це був портрет не Т. Г. Шевченка, а портрет народного поета, схоплений у хвилину його поетичного натхнення...” В наш час особливо красиво, сильно й лапідарно написав про “Автопортрет зі свічкою” Л. В. Ушкалов: “Справжня барокова рембрандтівська світлотінь, коли несила збагнути, звідкіля
Рембрандт ван Рейн. Автопортрет. 1669
струмує те світло, що ніби вириває образ поета з обіймів пітьми”. Саме так! Автопортрет із піднятою в руці запаленою свічкою, створений незадовго до поетичного Заповіту, був особливо дорогий поетові. Для нас він є символічним образом пророчої сили Шевченкового Слова.
“Великий Брюллов великого Рембрандта перевершив…” У щоденниковому записі від 5 травня 1858 р. Шевченко занотував про свою зустріч в Ермітажі з товаришем по навчанню в Академії мистецтв Г. К. Михайловим. Той бачився з їхнім учителем К. П. Брюлловим у Римі й “розповів про його дивовижну, нечувану скнарість”. Невідомо, про що конкретно йшлося, але, перепитавши того ж дня про розповідь художника Г. К. Михайлова у свого знайомого М. О. Лукашевича і діставши підтвердження, вражений Шевченко, який не помічав за вчителем нічого подібного, висловив узагалі свою думку про скнарість: “Крім морального безсилля, нічим розтлумачити подібне явище”. Та в описі цієї історії є прецікава для нас фраза, ніби побіжно залишена: “Великий Брюллов великого Рембрандта перевершив у цьому таємничому мистецтві”. Справді, про скупість Рембрандта ван Рейна сучасники розповідали анекдоти, що збереглися в літературі. Одного разу нібито учні художника намалювали на підлозі монети (гульдени), і Майстер кинувся їх підбирати! Уже згаданий О. П. Новицький свого часу зауважив, що подібні історії є лише міфом, “і склався він через те, мабуть, що колись-то Рембрандт заробляв великі гроші, але всі їх витратив на колекціонерство, наробив чимало боргів і останні роки свого віку доживав у дуже скрутних обставинах”. До цього можна додати, що значно раніше біографи художника пояснювали: “Щоб задовольнити свою пристрасть до колекціонування, він часто вимушений був надзвичайно скорочувати свої життєві потреби, що було причиною звинувачення його в скупості та скнарості”. Автор сучасної книги “Рембрандт. Его жизнь и художественная деятельность” А. М. Калініна зазначає, що “про нього розповідали всілякі анекдоти і плітки, розпущені його учнями і різними заздрісниками…”, зокрема, вона показала, що з дружиною Саскією художник жив “без усякої дріб’язкової скупості”. Сучасні рембрандтознавці схиляються до того, що “стосовно грошей, то Рембрандт до них жадібний не був”. Втім, якраз Шевченко не звинувачував у скупості та скнарості найулюбленіших своїх художників і вчителів — ні Рембрандта ван Рейна, ні К. П. Брюллова. Він лише подивувався почутому, і нас у цьому випадку цікавить тільки те, що поет, очевидно, в подробицях знав біографію великого голландця й у будь-який момент міг вийняти їх із пам’яті. Власне, Шевченко був обізнаний з творчістю всіх відомих голландських і фламандських художників — сучасників Рембрандта. Щоб переконатися, досить звернутися до його російськомовних повістей “Художник” і “Прогулка с удовольствием и не без морали”, де автор називає братів ван Остаде Андріана і Ісаака Берхема Николаса, Тенірса Давида (Молодшого), Якоба ван Рейсдаля, Ван-Дейка Антоніса, Пітера-Пауля Рубенса та ін. Згадував він і учня Рембрандта, голландського живописця Жерара Дау… Тож у процитованому записі з Шевченкового Щоденника насправді найголовнішими є слова “великий Брюллов і великий Рембрандт…”
“Хочу передати один із творів великого Рембрандта” Як відзначено в “Шевченківській енциклопедії”, Тарас Григорович “ще в роки навчання в петербурзькій Академії мистецтв зацікавився творами Рембрандта, оригінали яких бачив в Ермітажі”. З середини 1780-х рр. у картинній галереї, розміщеній тоді в Старому (Великому) Ермітажі, було відведено окремий зал для творів Рембрандта, розвішання в якому переважно збереглося до 1840-х рр. Там були відомі полотна голландського художника: “Портрет вченого” (1631), “Флора” (1634), “Знімання з хреста” (1634), “Святе сімейство” (1645), “Портрет старого у червоному” (1652—1654), “Портрет старенької” (1654), “Повернення блудного сина” (1668—1669) та ін., загалом понад 20 картин. Повернувшись із заслання, Шевченко неодноразово відвідує новий Ермітаж, відкритий 1852-го як публічний музей. У Щоденнику занотовує про такі відвідини 31 березня, 2, 3, 5, 8, 10, 11 15, 20 травня 1858 р. Тоді він уже міг познайомитися також і з полотном “Даная”, яке з початку
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
