“Дякую Тобі,Боже, за можливість Слова, що вихлюпнулося з океану болю”. · Атена Пашко · Незабутні 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗
«Франко нашого краю»…
Слово Просвіти, №42 за 2021 рік
гатовікову історію Військо зазнало чимало ворожих нападів… Народні перекази стверджують, що в 1648 році козацькі відділи Богдана Хмельницького, які йшли до Замостя, поповнювалися селянами з Війська. У складі гетьманських загонів наші односельці билися з поляками, здобуваючи Добромиль і Нове Місто… У 1943 році велика група молоді села Військо влилася вряди УПА. Після війни більшовицький режим звинуватив тридцять осіб у співпраці з повстанцями. Як наслідок, хтось “пішов під кулю”, хтось – “в полярне сяйво”… Зазнала поневірянь у тюрмах і моя тітка Анна Малицька. На заслання в Сибір у 1945–1947 роках з нашого села було вивезено сімнадцять родин.
Село мало громадський ліс, був млин, діяли школа, читальня, магазин, молочарня, чотири кузні. Тут мешкали і працювали спеціалісти з різних сільських професій… Перед початком Другої світової війни наше село досягло якісно нового рівня розвитку – це зумовлено близькістю Кальварії. Зростала кількісно й сільська інтелігенція, завдяки якій формувалося національно свідоме село…”.
Переглядаємо з паном Юрієм наступні розділи: “Наша святиня”, “З плеяди душпастирів”, у яких йдеться про важливу роль церкви в минулі часи. Що більше було гонінь проти релігії, то сильнішою ставала національна свідомість. Діюча у Війську церква побудована в 1839 році, служив там отець Павло Біжинський. Церква мала свій хор, яким диригував Осип Менцинський. Належні спогади присвячено отцю Йосифу Мариновичу, який віддав двадцять п’ять років душпастирству у Війську. Люди пам’ятають, що, коли відома Кальварія відійшла до Польщі й від церкви залишилися дзвони, то він їх закопав у Війську. Пізніше один дзвін був встановлений ним на дзвіниці церкви в Стебнику. Отець був не тільки відданим душпастиром, а й громадсько-культурним діячем. До речі, онук о. Мариновича Мирослав Маринович – відомий на сьогодні правозахисник, публіцист, громадський діяч, член-засновник Української Гельсінської групи, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові.
Ця бойківська земля дала світові Станіслава Людкевича, Олену Кульчицьку, Уляну Кравченко, Анатоля Вахнянина, Івана Сінкевича, Ярослава Малицького, Мілю Лучак та інших відомих людей…
– Коли вперше пан Омелян відвідав малу батьківщину?
– Чотирнадцятого серпня
1993 року в Добромилі відбувся вечір-спомин “До рідних порогів”, а вже п’ятнадцятого серпня війщани вирушили до свого села. Тато так описував у своїй книжці: “Рівно сорок п’ять років пам’ять наближала нас до неї. Подумки і уві сні не одне покоління моїх односельців бачило себе в рідному затишному селі… Дорога додому завше довга, а наша – ще й тернова. Назавжди залишився в холодній землі Заполяр’я Антон Маринович, пропав слід Стефана Тисовського. Наклали головами воїни УПА Стефан Гаваньо і Михайло Процак, не повернулися з другої світової війни Стефан Леськів, Михайло Щітьо… А скільки краян пішло передчасно з життя, зазнавши лиха і поневірянь вже по чужих закутках…”.
У цих словах – біль серця і мого батька, який, власне, і був організатором відвідин і головою ГО “Отчий поріг”. Він також згадував, як люди падали на коліна, цілували землю, плакали від радості, припадаючи до криниць… Наша хата збереглася і зараз там живе польська сім’я. Цікавий момент і я пам’ятаю: під час відвідин батьківської землі мій вуйко Василечко, який чи не єдиний залишився в рідному селі, показав те місце, де закопані дзвони із місцевої церкви. Там вони лежать у землі й до сьогодні.
– Ким був батько для вас? – Добрим порадником і взірцем усе життя. У найскладніших ситуаціях для мене татова думка була визначальною. Але не тільки для мене – він був, можна сказати, душею будь-якого товариства.
Завжди цілеспрямований і чітко організований, міг одночасно працювати над кількома проєктами. А проєктів було дуже багато, адже його хвилювали різні сфери діяльності. Зараз мені його дуже бракує…
Тато працював на різних керівних посадах у галузі культури та освіти, дуже переймався розвитком художньої творчості, сприяв створенню різних колективів та надавав їм підтримку. Понад тридцять п’ять років був беззмінним суддею-інформатором футбольних матчів на місцевому стадіоні. А ще старостував на весіллях.
Тато очолював “Пластприят”
станиці Самбір і щиро допомагав організації. “Пластом” перейнявся і я. Коли я упорядковував пластовий співаник “Джерело”, то звернувся до батька за художнім оформленням книжки – і він відмінно виконав цю роботу.
– Які ще книжки написав Ваш тато?
– Тато написав чотирнадцять книжок на різну тематику. Для нього людський чинник був основною темою нарисів, статей, книжок. Умів щиро порадіти з чужих успіхів, допомагав молоді у її становленні, заснував два дитячих хори. Оксана Сторож назвала його “Франком нашого краю”.
Перша праця – вже згадувана “Довга дорога до Війська”. Наступна – художньо-публіцистичний нарис про священника, письменника, літературознавця, етнографа, бойкознавця Юрія Кміта “Співець бойківської долі”. До речі, тато доклав немало зусиль для встановлення погруддя славетного бойка в його рідному селі. Про складну долю Івана Стебельського, українця за походженням, громадянина американського континенту, члена ОУН – у книзі “Повернення”. Своєрідним літописом в “Пам’ять жертв енкаведистського терору 1941 року в Самборі” стала книжка “Від тюрми – до виховної колонії”. Працюючи у виховній колонії, хлопці, які перебували за ґратами, сприймали
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
