Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Що є геніальність? Це неординарне розуміння світу в собі і себе у світі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ЛЛааррииссаа ККААДДИ ИРРО ОВВАА:: “Люблю грати талановитих людей”

Слово Просвіти, №42 за 2021 рік

У 40-му числі нашої газети за 2021 рік ми писали про ХVІІ Міжнародний фестиваль жіночих монодрам “Марія”, що відбувся на Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Сьогодні засновниця та незмінна очільниця цього фестивалю, народна артистка України Лариса Кадирова – гостя “СП”. – Напевно, не випадково Ви однією з перших в Україні почали освоювати жанр моновистави? – Художнім керівником Театру Франка був Сергій Данченко – мій педагог, вчитель і друг. Він дам мені відбутися, видзвонитися в цьому житті. Пригадую, коли бачила його востаннє, він давав інтерв’ю. Я слухала: мені було цікаво, про що Сергій Володимирович говорить, як будує думки. Потім він підійшов до мене й каже: “Знаєш, я ще хочу зробити з тобою моновиставу”. Я розуміла всю трагічність і драматичність ситуації. Це стало поштовхом до творення моновистав, яких тоді в Україні майже не було. Новим художнім керівником Театру став Богдан Ступка. Разом із директором Михайлом Захаревичем вони зробили малу сцену – “Театр у фойє”. Саме там я почала працювати над малими театральними формами. Моновистава, на мій погляд, вимагає від актора концентрації всіх творчих сил, професійності, емоційності, інтелектуальної енергії. На сцену виходить одна людина. Немає за що сховатися: ні партнерів, ні декорацій. Ти маєш тримати увагу глядачів годину, можливо, й більше. І не лише тримати, а й зацікавити своїм відчуттям світу. За цей час зробила 13 моновистав. Була вистава за Г. Маркесом “Посаг кохання” за його монологом “Любовний одвіт чоловікові, що сидить в кріслі”, за Расіним “Федра” (обидві поставив Олексій Кужельний). Із польським режисером Збігнєвом Хшановським ми зробили три вистави: “Сара Бернар”, “Марія” (про Марію Заньковецьку; авторами були ми з режисером), “Стара жінка висиджує” Т. Ружевича... З моновиставою досить просто поїхати на гастролі. Ми об’їздили багато країн, грали в різних приміщеннях, різних формах простору. І всюди я грала українською мовою. Пам’ятою, показували в Португалії виставу “Не плачте за мною ніколи” М. Матіос. Підійшов режисер португальського театру і сказав, що не потрібна біжуча стрічка португальською мовою, яка пояснювала сценічну дію у виставі, бо все зрозуміло з дій актриси. Оце найголовніше, коли актор і глядачі починають розуміти одне одного на вербальному і невербальному рівнях. Що пропонує культура, театр? Обмін енергією театрального діяча з глядачем. Кажуть, що в театрі, як у житті. Не згодна. На відміну життя, сцена – це подіум. І не вважаю, що театр має вчити. Він може давати знання, дарувати момент пізнання і момент бажання пізнати. Але це не вчитель і не кафедра. Театр – це насамперед храм. І цей храм вбирає в себе і духовність, і реальність, і концептуальність мислення, і характерність ситуації. Це в жодному разі не газета, яка дає відповідь на актуальність буття. Відповідь може й бути, але обов’язково забарвлена творчим розумінням ситуації. З бажанням стати над ситуацією, поглянути на неї збоку і бути в ситуації. Щоб чоловікові чи жінці, які цього дня прийшли до театру, стало легше знайти свою точку опори в житті. Можете запитати, чому я робила багато вистав про різних актрис, серед яких Сірануш, Марія Заньковецька, Сара Бернар. Можливо тому, що оповідаючи про цих постатей, намагаюся доторкнутися до величі їхнього таланту, до їхнього геніального сприйняття світу. Що є геніальність? Це неординарне розуміння світу в собі і себе у світі. Приклади цих актрис допомагають вистояти, визначитися і відбутися в цьому житті. – Напевно, вистава “Не плачте за мною ніколи” стала однією зі знакових у Вашому творчому доробку? – На фестивалі, який нещодавно закінчився, я зіграла її вже всоте. А почалося все на фестивалі “Мельпомена Таврії”. Тоді до мене підійшов генеральний директор Херсонського музично-драматичного театру імені Миколи Куліша Олександр Книга та головний режисер цього театру Сергій Павлюк і запропонували зробити щось разом. Я згадала, як років п’ять перед цим Марія Матіос мені сказала: “Прочитай це оповідання, воно твоє”. Коли читала, то думала, як непросто втілити його на сцені. Адже характер героїні настільки піднесений, настільки карпатський... А Карпати для мене – духовний відпочинок, зустріч з неординарністю людською й пейзажною. Карпати я дуже люблю. Під час цієї розмови вирішили взяти до роботи оповідання М. Матіос “Не плачте за мною ніколи”. Зізнаюся, дуже складно було опанувати такий матеріал. Насамперед – карпатську говірку. Я згадувала свої подорожі до Карпат, коли ти сидиш перед ватрою і летять іскри. А смереки стоять виструнчені, мов щогли на кораблях. Летять іскри і змішуються з зірками на небі. Ніч темна-темна. Багато років поспіль приїздила до моїх рідних людей Федюків з хутора Кукудзівка. У них хата, якій понад сто років, вросла в землю. Щоб до неї зайти треба було спускатися вниз, а не підніматися на ґанок. Ми вели безкінечні розмови про Карпати, карпатські легенди. А моя баба Юстина – бабця, бабуня, бабинка Юсточка, карпатська Сивілла, сповнена внутрішньої свободи, яка виливається у незалежність буття, характерниця, мудра, шляхетна духом, талановита – виспівує все, що бачить... Молода душею, мудра прожитим життям, Юстина, народжена м’якими абрисами карпатських гір, землею, в яку вросла корінням роду, душею стрімить до неба, як ті рівні, стрункі карпатські смереки, верхи яких може торкнути вогняними бризками розкладена ватра, а вище них тільки зорі… Я вдячна режисеру Сергію Павлюку за створення репетиційної атмосфери, в якій серйозність теми Смерті проводилася через спокій і легкість ритуалу, вдячна за довіру й віру в мене, вдячна за можливість звучання мелодії вистави у синкопах коломийок, в аритмії лемківської колискової, у трагічних асоціаціях пісні “Гей, пливе кача…” Я завжди любила грати талановитих, розумних людей. Моя героїня любить співати, оспівує все, що бачить. Коли бачить вербову дощечку, то згадує як співав Параджанов. Згадуючи скрипалика Фіцика молодшого, пригадує Івана Миколайчука, який навчив співати сороміцьку коломийку. Я жартую з глядачем, пропоную діалог із ним, і це змушує людей бути уважним до того, що робить Юстина, як і про що говорить і це робить Юстину “їхньою”. Багато людей підходили після вистави й казали: “Оце моя бабуня”. Для мене вона дуже близька, і близька власне характером. Сильний характер допомагає їй вижити, коли все довкола вимирає. Вона виживає за рахунок пісенної, народної мудрості. Юстина каже: “Знаєте кілько мені років? А я ще читаю без окулярів, бо не грішу”. Завжди знаходжу в залі людину в окулярах, “Не плачте за мною ніколи” підходжу до неї і кажу ці слова. (Усміхається). Виставу супроводжує сміх, у глядачів виникає бажання доторкнутися до світу героїні, відчути свою життєву точку опори. Їздила з цією виставою до Польщі, Вірменії, Португалії. А в Литві дістала гран-прі. Такі як Юстина допомагають і мені самій вижити. Згадую свою молодість. Я тоді працювала у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Днювала й ночувала в театрі, тільки цим і займалася. Була інтровертом, людиною закритою. Мені хотілося згорнутися в себе, сховатися в кутку, аби мене ніхто не бачив. А моя мама Клавдія Миколаївна Кононенко була абсолютно відкритою до людей. Вона любила співи, так і сипала жартами, вміла об’єднувати людей біля себе. Мені говорили в театрі: “От якби ти була такою, як твоя мама”. Згодом я переїхала до Києва. Якось сиділа на кухні, вдома у цей час нікого не було. Я обернулася і піймала себе на тому, що зробила цей жест так, як робила його моя мама. Засміялася і почула мамин сміх. Мама увійшла в мене своєю відкритістю до людей, бажанням зробити їм щось хороше. Раніше я тільки вміла виходити на сцену і розказувати людям про духовну гармонію “Лісової пісні”, про Лесю Українку. А в Києві почала активно займатися конкурсами, фестивалями. Дивуюся, як встигла стільки зробити, починаючи з 1992 року, відколи живу і працюю в Києві. Крім роботи в Театрі Франка, грала в Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”, була головою Художньої ради Києво-Могилянської академії, заступницею голови з творчих питань Національної спілки театральних діячів України. А ще – сім’я. Крім цьогорічного, провела 15 фестивалів “Боспорські агони”. Брала участь у створеному Данилом Поштаруком фестивалі “Різдвяна містерія” (дивовижний фестиваль, на якому різні народи світу представляли свої вертепи), разом із Олександром Книгою допомагала у створенні фестивалю “Мельпомена Таврії”, провела у Відні міжнародну конференцію, присвячену Лесю Курбасу, допомагала у створенні Центру Леся Курбаса, а ще... а ще... Це допомогло мені вийти зі своєї шкарлупи, познайомитися з цікавими людьми. І не лише в Україні, а й багатьох інших країнах світу. І щоразу, коли відкриваю для себе щось нове, то повторюю: “Боже, яке щастя, що я у свої роки можу сказати – для мене це вперше!”. – А як народилася ідея фестивалю “Марія”? – Зізнаюсь: у моєму житті є три жінки, які допомогли мені вижити. Це моя мама, Леся Українка і Марія Заньковецька. 22 роки я грала роль Марії Заньковецької на Львівській сцені (близько 600 разів). Були аншлаги. Відчувала безмежну любов людей до цієї артистки, а через неї – і до мене. Розуміла, що мушу якось віддячити цій людині. Прийшла з ідеєю про проведення фестивалю монодрам до Богдана Ступки та Михайла Захаревича. Задум їм сподобався, і вони сказали: “Так, фестивалю бути”. Спочатку проводили фестиваль у маленькому приміщенні фойє. Там стоять дві великих колони і дійсно ніде розвернутися. Коли приїхала італійська актриса Соні Артінорі, то запитала: “А дея гратиму?” Врешті вирішила задіяти вікна. Згодом використовувала вікна і я в одній зі своїх вистав. Як казали раніше: “Вийди, простели килимок, стань на цей килимок і це вже твоя сцена, твій театр”. Цього вистачить, щоб поговорити з людьми і сказати їм те, про що ти думаєш і чим ти живеш. – Напевне за ці фестивальні роки були моменти, що запам’яталися найбільше? – Коли мене запитують, яка в мене улюблена роль, то відповідаю, що такої нема. Вони всі як діти. Так само і вистави, які я запрошую на фестиваль. Усі вони найулюбленіші, найкращі, найцікавіші. Траплялися і дивні випадки. Одного разу актриса грала-грала, дійшла до середини вистави і сказала: “Більше я грати не буду”. А глядач сидить, фестиваль триває. Запропонувала їй зробити паузу. Вона все відмовляється. Підійшла до неї і кажу: “А давай зробимо вечір поезії, я читатиму вірші українською мовою, а ти своєю”. Я читала вірші Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, а вона весь час один і той самий вірш. Коли ми закінчили, вона мене обняла. Глядачі принесли їй багато квітів… Так хочеться всіх обігріти, всіх прихистити. – Крім жіночих моновистав, Ваш фестиваль представляє чоловічі, а останнім часом і ті, в яких задіяно по кілька акторів. – Є дуже багато прекрасних чоловічих моновистав. Я бачила потрясаючого актора Шекспірівського королівського театру, англійського актора Піппа, бачила Анжея Северина з Польщі. Поду-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин