Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Тільки маятник настінний, крок за кроком, · Як солдатик, марширує цілий день”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

І знову осінь, облітає лист

Слово Просвіти, №42 за 2021 рік

А жовте зараз, мабуть, тут усе: І ця ж трава, і це ж опале листя. Лиш стовпчики низенькі вздовж шосе Як чорно-білі гетри футболістів. Крокую поруч з ними певну мить Й вірші собі читаю, без упину. І сонце – це ж не літнє! – не палить, А лиш ласкаво гріє мою спину. Ліхтар І знову осінь, облітає лист. Попід ногами дощові калюжки. Ліхтар, стрункий, як той баскетболіст, Під вітром, в металевім капелюшку. Він капелюх цей зроду не зніма, Немов весь час милується собою: Хоч літо там, хоч осінь, хоч зима – Стоїть, комусь киває головою. Ми друзі з ним. Він часто теж не спить. Можливо, як і я, складає рими. А то, бува, й здригнутись може вмить, Коли сусіди гримають дверима. Це, певне, вже останній з ліхтарів, Що мали ось такого капелюха. Звичайно, що і сам він постарів, І капелюх той наповза на вуха. А поруч скрізь сучасні ліхтарі – Вони скляні і через те пихаті… Але давно зізнатись на порі – Не вміють ні вітатись, ні кивати. Захмарні журавлі О, як кричать захмарні журавлі, Немов віщують про своє нам горе! Летіти і не бачити землі – Це як над сірим і суворим морем. Почуєш і зупинишся умить, Відпустиш навіть знайдену вже риму. І щось в душі так гостро защемить, Немов її прищемлено дверима. А тут іще й тумани залягли, Відомо всім: де тонко – там і рветься… І крик отой, оте сумне “курли!”, Ще довго буде як та голка в серці! У цій хатинці Цю хатинку поміж інших і не видно. Поруч неї і машини не гудуть. В цій хатинці, невеличкій, незавидній, Літні люди, доживаючи, живуть. В цій хатинці пам’ять спогади колише, Бо й наразі ще жива в душі вона. В цій хатинці оселялися колись вже Голод, холод, тричі проклята війна. В цій хатинці, невеличкій, незавидній, Ви не вбачите якогось там добра. Навіть “сволок”, трудівник наш старовинний, Й досі стелю, як Атлант той, підпира. В цій хатинці будь-якої пори року Завше тихо, як бува в старих людей. Тільки маятник настінний, крок за кроком, Як солдатик, марширує цілий день. Вікна Було, прокинешся малим Й одразу – до віконця: На вигоні крилатий млин Стоїть, жонглює сонцем. Радієш, з бубличком в руці, – Який чудовий ранок! А потім вскочиш у штанці Й скоріш собі на ганок. Які були щасливі дні, Й тих днів було немало, Коли віконечка мені Весь світ цей відкривали! А як писалися пізніш Біля вікна сонети! А потім все пішло під ніж Та й кануло у Лету. Тепер далеко милий край, Очей моїх відрада. Тому, хоч на сопілку грай, Нічому вже не радий… Бо скоро й сьомий рік мине, А я ніяк не звикну, А вдома ж згадують мене Й тихенько плачуть вікна. Донбас – Наддніпрянщина

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин