Поетичний автограф · “Тільки маятник настінний, крок за кроком, · Як солдатик, марширує цілий день”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗
І знову осінь, облітає лист
Слово Просвіти, №42 за 2021 рік
А жовте зараз, мабуть, тут усе: І ця ж трава, і це ж опале листя. Лиш стовпчики низенькі вздовж шосе Як чорно-білі гетри футболістів.
Крокую поруч з ними певну мить Й вірші собі читаю, без упину. І сонце – це ж не літнє! – не палить, А лиш ласкаво гріє мою спину.
Ліхтар І знову осінь, облітає лист. Попід ногами дощові калюжки. Ліхтар, стрункий, як той баскетболіст, Під вітром, в металевім капелюшку.
Він капелюх цей зроду не зніма, Немов весь час милується собою: Хоч літо там, хоч осінь, хоч зима – Стоїть, комусь киває головою.
Ми друзі з ним. Він часто теж не спить. Можливо, як і я, складає рими. А то, бува, й здригнутись може вмить, Коли сусіди гримають дверима.
Це, певне, вже останній з ліхтарів, Що мали ось такого капелюха. Звичайно, що і сам він постарів, І капелюх той наповза на вуха.
А поруч скрізь сучасні ліхтарі – Вони скляні і через те пихаті… Але давно зізнатись на порі – Не вміють ні вітатись, ні кивати.
Захмарні журавлі О, як кричать захмарні журавлі, Немов віщують про своє нам горе! Летіти і не бачити землі – Це як над сірим і суворим морем.
Почуєш і зупинишся умить, Відпустиш навіть знайдену вже риму. І щось в душі так гостро защемить, Немов її прищемлено дверима.
А тут іще й тумани залягли, Відомо всім: де тонко – там і рветься… І крик отой, оте сумне “курли!”, Ще довго буде як та голка в серці!
У цій хатинці Цю хатинку поміж інших і не видно. Поруч неї і машини не гудуть. В цій хатинці, невеличкій, незавидній, Літні люди, доживаючи, живуть.
В цій хатинці пам’ять спогади колише, Бо й наразі ще жива в душі вона. В цій хатинці оселялися колись вже Голод, холод, тричі проклята війна.
В цій хатинці, невеличкій, незавидній, Ви не вбачите якогось там добра. Навіть “сволок”, трудівник наш старовинний, Й досі стелю, як Атлант той, підпира.
В цій хатинці будь-якої пори року Завше тихо, як бува в старих людей. Тільки маятник настінний, крок за кроком, Як солдатик, марширує цілий день.
Вікна Було, прокинешся малим Й одразу – до віконця: На вигоні крилатий млин Стоїть, жонглює сонцем.
Радієш, з бубличком в руці, – Який чудовий ранок! А потім вскочиш у штанці Й скоріш собі на ганок.
Які були щасливі дні, Й тих днів було немало, Коли віконечка мені Весь світ цей відкривали!
А як писалися пізніш Біля вікна сонети! А потім все пішло під ніж Та й кануло у Лету.
Тепер далеко милий край, Очей моїх відрада. Тому, хоч на сопілку грай, Нічому вже не радий…
Бо скоро й сьомий рік мине, А я ніяк не звикну, А вдома ж згадують мене Й тихенько плачуть вікна.
Донбас – Наддніпрянщина
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
