Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Геноцид · “Доля – всепам’ятна, всечула, всевидюща. Нічого не забуде, не простить”. В. Стус · с. 6сторінка оригіналу ↗

Неспокутий Голодомор на Донбасі

Слово Просвіти, №42 за 2022 рік

Ігор ЗОЦ, журналіст Фото Марка Желізняка Якщо нині в окупованих Донецьку й Макіївці подають воду один раз на тиждень, у Маріуполі відсутні газ і тепло, а в прифронтових населених пунктах, підконтрольних Україні, ворог прицільно знищує інфраструктуру – хіба це не повторення геноциду, який наш народ пережив у минулому столітті? А крадіжки сотень тисяч тонн українського зерна з тимчасово захоплених територій – хіба це не повторення методів більшовицького Голодомору? А те, що в Маріуполі за окупантів народжуваність знизилась у десять разів порівняно з січнем 2022-го, а рівень смертності зріс у 4-5 разів – хіба не геноцид, влаштований росією? Не припинив ворог воювати із пам’яттю українців. Не забуваймо, що через місяць після захоплення росіянами Мелітополя, з бібліотек були вилучені книги “Голодомор в Донбасі (1932– 1933)” Станіслава Блєднова, “Як нас морили голодом” Володимира Сергійчука, “Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу: факти і наслідки” уродженця Донеччини Федора Моргуна та інших українських авторів. Знаходжу гіркі паралелі в назвах книжок про Голодомор, виданих на Донеччині в 2008 році, і подіях у містах і районах, що в окупації дев’ятий рік: “Роки темряви” – про Ясинувату, “І біль, і трагедія” – про Сніжне, “Скорботний рік” – про Старобешівський район… Написано про події 90-річної давнини, а назви наче про сьогодні: “Скорботний дзвін” – про Бахмут (Артемівськ), де зараз триває одна з найкривавіших битв із російським агресором. “Вогонь пам’яті” – про Великоновосілківський район, що майже весь зруйнований ворожим вогнем, але не захоплений. “Чорні крила” – про Волноваський район, який після жорстоких боїв потрапив в окупацію, і багато його жителів так само голодують, як їхні земляки в 1932–1933 роках… Згадую донеччан, які досліджували цю болючу тему, спростовували успадковані росією міфи. Адже не влада, а небайдужі українці не дали згаснути свічці пам’яті про Голодомор. Люди Ще в 1990-х роках, з власної ініціативи, жителі Краснолиманського району встановили в селі Рубці пам’ятний знак на пошанування померлих від голоду 1932–33 рр. односельців. Про це коротко написали місцеві та обласні газети та й потому. Цієї теми ЗМІ воліли не торкатися, бо тоді українська влада підтримувала радянський міф про те, що на Донбасі голоду не було. Одним із перших журналістів, хто взявся за цю тему, був Володимир Заїка з “Радянської Донеччини”. Він написав розлогу статтю про Голодомор у рідному для нього Олександрівському районі. Фактичний матеріал брав у партійному архіві, куди потрапив за спеціальним дозволом. Це був ще глибоко радянський, 1986 рік, і автор пригадує: якби не колишній фронтовик і авторитетний відповідальний секретар редакції Марк Веніамінович Лангман – резонансна стаття взагалі не з’явилася б. За словами Володимира Заїки, під час відряджень у райони області йому траплялося відвідувати сільські музеї, де висвітлювався голод як трагедія нашого народу. З читацьких відгуків на ту статтю ми зрозуміли, що замовчувані владою події людей турбують, і я тішуся тим, що починаючи з 90-х ми надрукували в “Донеччині” велику кількість спогадів людей, які пережили те лихо. “Страшний час” – під таким заголовком у рубриці “Правда про голодомор” ділився непозбувним болем краєзнавець із Бахмута Валентин Замковий (12.01.1993). У цьому ж випуску “Спогади, яких довіку не забути” Василя Сенчила з Горлівки. “Люди їли людей…”, – згадує пенсіонерка Ольга Ширіна з Мар’їнки (23.03.1999). “Сидимо без хліба…”, – як голова сільради Вишневський не побоявся сталінського гніву у своєму селі (5.10.2000). Згадуючи роки, коли правда про трагедію проривалася в ЗМІ, звертаю увагу: чимало матеріалів починаються словами “А кажуть, що в Донбасі голоду не було”, і потім автори спростовують цей радянський міф. Редакція прагнула публікувати дослідження фахових авторів, добре обізнаних з темою. Так на шпальтах “Донеччини” з’явилися статті доцента кафедри історії України Дон- НУ Олександра Задніпровського “Жертви голоду” (23.11.1995), доцента Слов’янського педуніверситету Валерія Романька “Правда про голодомори” (29.01.2004), викладача Донецького національного політехнічного університету Миколи Яцюка “У 33-му году їли люди лободу…” (16.10.2003). Не можу не згадати подвижництво вчительки історії з Макіївки Оксани Кожем’яки, яка разом з учнями розшукала очевидців Голодомору, діти написали про це, а ми надрукували в газеті. Це було в 90-х. Ніхто не змушував учительку це робити, але ніхто вже й не забороняв. Так само і Раїса Мазоха, вчителька історії з села Гродівка, досліджувала наслідки трагедії в своєму селі і районі. Її нарис потрапив до збірника “Крила Голодомору”, а згодом її працю видали окремою книжкою за бюджетний кошт. Згадував трагічні сторінки на своїй малій батьківщині на Донеччині радянський політв’язень, наразі відомий просвітянин і письменник Олекса Різників з Одеси в статті “Коли закриємо фатальний рахунок?” (“Донеччина”, 14.08.2007). Влада Крім згаданого в селі Рубці, всі інші пам’ятні місця, пов’язані з ушануванням жертв Голодомору, з’явилися на Донеччині в 2007–2008 рр. після того, як цю тему порушив Президент України Віктор Ющенко. З’ясувалося, що названу своїм прізвищем область Сталін виморював голодом так само, як інші населені пункти. Відтак пам’ятні знаки – переважно хрести чи кам’яні брили з написами – були встановлені яку сільській місцевості, так і в промислових центрах. Водночас міські та районні органи влади намагалися надати місця для пам’яток там, де людей буває небагато, аби менше бачили нагадування про злочини Москви. Пригадую, як в листопаді 2007 р. їздили на відкриття пам’ятної дошки в Горлівці, де міськрада встановила її при вході до Донбаського історико-літературного музею, що працював на громадських засадах. Фундатор музею Олег Федоров спочатку здивувався пропозиції влади, але швидко погодився, оскільки регіональні чиновники вирішили водній табличці сказати не тільки про Голодомор, а й процитувати Поета, який колись вчителював у Горлівці. Так, на вході в музей з’явилася дошка з написом: “Доля – всепам’ятна, всечула, всевидюща. Нічого не забуде, не простить” (В. Стус). Мешканцям Горлівки, робітникам і селянам – жертвам голоду 1932–33 рр. та політрепресій”. Нагадаю, що 28 листопада 2006 р. Верховна Рада проголосувала за визнання Голодомору геноцидом – не підтримали тільки “регіонали” і комуністи, а оскільки з них складалися місцеві ради – на Донеччині вони мали абсолютну більшість. Не забулося, яку центрі Донецька біля пам’ятника Шевченку одного листопадового вечора зібралися сотні людей, запалали стільки ж свічок. Мимоволі звернув увагу, що поруч головна адмінбудівля влади ніби розділилася навпіл: там, де облдержадміністрація, – горіло світло, де обласна рада – темні вікна. У ті роки на виконання Указу Президента В. Ющенка було започатковане видання Книги Національної пам’яті жертв Голодомору. З метою випуску книги по Донецькій області було створено редакційну колегію, до якої включили і мене. А головним рушієм і виконавцем цієї справи став журналіст і видавець Станіслав Блєднов. З його ініціативи побачили світ книги, до яких увійшли раніше надруковані в газетах області матеріали про Голодомор моїх колег-журналістів Володимира Заїки, Олександра Виниченка, Віктора Скрипника та ін. І от саме ці дві книги – “Голодомор в Донбасі (1932–1933 рр.)” і “Гірка пам’ять” – восени 2008 року я прихопив у Київ на зустріч редакторів регіональних газет з Президентом України Віктором Ющенком. Під час неформального спілкування я виявився єдиним із колег, хто не тільки нічого не просив у Президента, а сам приїхав з гостинцем. Отримавши книжки, Віктор Андрійович одразу пожвавився і почав згадувати Старобешівський район нашої області, навіть назвав кілька прізвищ місцевих виконавців злочинної волі Москви у 1932–33 рр. На відстані років і подій маємо цінувати державницьку позицію третього Президента України. Зі зміною влади в 2010 році була згорнута програма Книги про Голодомор у бібліотеці Добропілля з публікації історичних документів. На Донеччині так і лишилися невиданими підготовлені ще два томи “Книги пам’яті”, не потрапили в публічний простір інші матеріали… Тоді ми на собі відчули, що з обранням проросійського президента область повернулася до свого звичного стану в ставленні до історії України. За словами Юрія Матущака, який добровольцем пішов на війну в 2014-му і загинув в Іловайському котлі, а перед тим, в 2010 році, завершував навчання на історичному факультеті Донецького національного університету, – впродовж багатьох років тема Голодомору була небажаною серед науковців радянської школи, захистити курсову чи дипломну роботу на цю тему тут неможливо. Так чи інакше, але за словами побратима Ю. Матущака і теж випускника ДонНУ, а нині воїна ЗСУ Станіслава Федорчука, який тоді координував Громадську ініціативу Донеччини з відновлення історичної пам’яті, подвижницька робота в цьому напрямку тоді тривала, але розрахунку на підтримку держави вже не було. Власне, краєзнавці й інші ентузіасти нікуди не поділися. Нерідко за болючу і відповідальну тему бралися люди, які таких досліджень ніколи не робили. Далі – про один із яскравих прикладів. “Жнива сатани” Коли в 2014 р. в Києві палав Майдан, поет Василь Чубенко з Єнакієвого подарував мені книгу “Жнива сатани”, яку не встигли ні презентувати, ні належно поцінувати через буремні події тих днів. Сам автор потрапив в окупацію, яку не судилося пережити. Про свою книгу написав як про “згусток болісного крику, безвиході і розпачу людського в одному окремо взятому місті”. Бузувіри від сучасної влади твердять, що в промисловому Донбасі “голоду не було”. Тож нехай почитають “Мартиролог” хоча б по нашому Єнакієвому. А який же він тоді по всій бідолашній Україні!” – запитує Василь Чубенко. Взимку 2014-го в Донецьку Василь Павлович розповідав мені, як, працюючи над матеріалами “Мартиролога”, вирішив безвибірково оприлюднити всі наявні карточки про смерть, аби читач сам визначився, своєю смертю померла людина чи доведена до цього. “Я своїми руками тримав ці карточки, кожну з них. Мої пальці навіть через 80 років відчували Наразі значна частина території Донецької області окупована, на лінії зіткнення тривають жорстокі бої, а населені пункти перебувають під варварськими обстрілами рашистів. Чи треба за таких умов згадувати про Голодомор на Донбасі – для мене, як і для багатьох земляків, питання так не стоїть: все, що пов’язує нас із рідним краєм, є важливим і актуальним. Врешті, ЗСУ воюють за те, щоб зберегти не тільки державу і людей, а й правдиву історію про трагедію нашого народу. Тому ці рядки про минуле та сучасне, нагадування про те, що непокаране зло за Голодомор від Москви повертається ракетними обстрілами російських агресорів по всій Україні і перевтілюється в новий геноцид українців. Діти збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі села Удачне Донецької області в 1933 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин