Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Геноцид · “Війна РФ на знищення України як держави має підштовхнути українську історичну науку по-новому подивитися на наслідки Голодомору”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Переливати історичну пам’ять в національну”

Слово Просвіти, №42 за 2022 рік

Ярослава РІЗНИКОВА, м. Одеса 21 листопада ми відкрили Всеукраїнську науково-практичну конференцію з міжнародною участю “Голодоморгеноцид як чинник руйнації традиційної культури українців”: до 90-х роковин Голодомору 1932–1933 рр.”, організовану Одеською національною науковою бібліотекою за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики України, Інституту історії України НАН України. Вітаючи присутніх, я говорила про те, що шлях до визнання цього чи не найтрагічнішого в історії українського народу факту був надзвичайно довгим і складним... Шлях впродовж 90 літ... Довгий час період з кінця 20-х до початку 30-х років XX століття залишався білою плямою на карті української і світової історії. Голод, спрямований на винищення цілого народу, став об’єктом навмисного замовчування та ідеологічного табу. Сама лише згадка про нього кваліфікувалася як контрреволюційна діяльність, згодом як антирадянська агітація і пропаганда. Населення ж на тлі тоталітарної кривавої вакханалії вправно освоювало практики мовчання і замовчування, що згодом несвідомо засвоювались й підростаючими поколіннями. Потужна пропаганда та розгалужена жорстка цензурна система нейтралізували можливості актуалізації цієї теми в публічному просторі аж до унезалежнення України. Усе це поглиблювалось періодичними репресивними заходами радянської влади щодо “українського буржуазного націоналізму” та його носіїв, представників національної інтелігенції впродовж 1940–1970-х років, індоктринацією суспільної свідомості радянськими міфами. Поодинокі публікації про становище в Україні пробивались все-таки в закордонній пресі. Носіями інформації були й українці, яким вдалось прорватись за кордон, а також закордонні робітники та дипломати, які бачили жахливі наслідки “соціалістичної реконструкції” сільського господарства. Нині ми знаємо прізвище валійського журналіста Ґарета Джонса, який написав понад 20 статей про голод в Україні у провідних західних виданнях із закликами про необхідність політичного реагування. Ми знаємо прізвище австрійського інженера Александра Вінербергера, який зробив десятки фото, що на сьогодні залишаються чи не єдиними фотодокументальними свідченнями про Голодомор. Ми знаємо прізвище дипломата Серджо Ґраденіґо, який ще 22 травня 1933 року у своєму черговому повідомленні до Посольства Італії в Москві писав: “...Теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми”. Це повністю перегукується з твердженнями Рафаеля Лемкіна, який прямо назвав злочини сталінського режиму проти української нації геноцидом. В українському геноциді він вбачає чотири складові: - нищення української інтелігенції – мозку чи розуму нації; - ліквідація Української Православної Автокефальної Церкви – “душі України”; - Голодомор українського селянства – зберігача української культури, мови, традиції тощо; - заселення України іноетнічними елементами для радикальної зміни складу населення. Тобто ми, учасники конференції, розглянемо фактично всі ці питання. Але для мене в цьому контексті, в силу професійного зацікавлення, особливо важливим є обговорення участі закладів культури та громадських діячів у комунікації з широким загалом тих наших співгромадян для яких ця тема досі на маргінесі, а також пошук механізмів та інструментів активізації цієї роботи – ми маємо спільними зусиллями “Переливати історичну пам’ять в національну”, за визначенням доктора історичних наук, професора, головного наукового співробітника Інституту історії України Національної академії наук України Кульчицького Станіслава, який теж бере участь у конференції. Серед учасників конференції – Андреа Ґраціозі, професор історії Неапольського університету імені Фрідріха II, член наукової ради Українського історичного журналу (м. Неаполь, Італія); Олександр Музичко, доктор історичних наук, доцент, професор кафедри історії України Одеського національного університету імені І. І. Мечникова; Олександр Сухомлин, доктор філософії, заступник директора Комунального закладу “Музей спротиву Голодомору” Дніпровської міської ради; Володимир Чумак, кандидат історичних наук, доцент, декан історико-філологічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського; Марина Федорова, завідувачка відділу краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського; Валентин Долгочуб, доктор філософії, вчитель історії Гуляївської гімназії (с. Мар’янівка Одеської області) та багато інших знаних потужних дослідників.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин