Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поезія · “Не відокремить себе від землі від святої, вже відійшли у непам’ять сумні імена”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Павло МОВЧАН Материк

Слово Просвіти, №42 за 2022 рік

I Зірку крилом сколихнувши, відлинула чайка у сутінь, стала чіткішою ламана лінія гір; і проступили в уяві видіння забуті, ніби імла перекинула встояний зір. Прямо з-під каменя виповзла хтива гадюка, наче розпечений зігнутий дріт, і відчахнулись від пліч раптом руки, і захолов у жахітті двоногий граніт. І розповився холод важкої шинелі – подих урвався, горло звело: ...я ще живий, та мене вже волочать з оселі, впоперек воза кладуть і везуть моровичним селом... Поруч зі мною кладуть мого старшого брата, Холод ізнизу проймає і тисне з боків. Плаче щербато тупа погребальна лопата, трусять баюри квітневі тіла мертв’яків. – Я ще живий! – ворушу ледь губами... – Доки доїдеш до ями ти, хлопче, помреш... Руки відмерзли, кригу штовхаю ногами, море скресає – ламається крига під нами... Брате, куди на крижині від мене пливеш? Ледве здригнувшись, брат відпливає від мене, слідом пливе на лататті крижинок рідня. Небо проламують хмари бриласті важенні, хором волають померлі: – Давай, доганяй! ...Коні позаду товчуть шлях прозорий, Куті копита прочоплюють встояний лід. А крізь пробоїни чвиркає солоно море, камінь крилатий випурхує з дна у зеніт. Я ж на вибоїні падаю прямо із воза, і, проломивши шкоринку, у землю дивлюсь. Там, в глибині, іскравіють окаті морози, і проступає крізь землю насталений вус... Наче у читанці, бачу малюнок квадратний: шпиль світлоносний, мур кам’яний, мавзолей... Погляд вождя упирається в місце для страти, з губ вседержавних стікає кавказький єлей... Крешуть підкови казенні столітню бруківку; слухають мертві, я ж бачу травневий парад: перед очима тече-протіка кіноплівка, де проявився навіки один лише кадр: Діти снують по східцях гранітних, квіти травнені вождеві несуть і несуть, зорі кремлівські всевидящо світять, і опромінюють нашу щасливу майбуть... Твердо на ленінські груди чоботи стали, високо знявся орел-сизокрил, видно далеко вождю з п’єдесталу: власне безсмертя виднішає з інших могил... Глибоко вритий в площу Червону той п’єдестал, що уріс в материк... Ловить підошвами вождь похоронний стукіт – у роті вібрує всевладний язик... Хоче причину збагнуть землетрусу – цокають зуби і губи тремтять, треба мовчати, бо язик перекусять зуби тремтячі... Треба мовчать... – А-а-а, – здогадався, – то діти біжать, Квіти травневі криваво горять... ...Шлях уривався. І, ніби непотріб, у яму перекидали їх з воза: немитих, в брудних сорочках... Ні голосінь, ні сльозінь, ні алілуя над вами... Тільки матюк: – Так вас розтак... Чого така яма мілка?.. – Там півсела ще лежить... І повітря нам труять! Треба безодняву яму, а ви ж вирили рів... Коні на голос районний косують понуро, глухнуть лопати щербаті в руках трупарів. – Далі вже нікуди: там лише камінь суцільний. Будеш довбати, то землю проб’єш на той бік... Це – материк... І ломком цюкнув звільна... Гул підземельний пройшов – і здригнувсь чоловік... Аж у Москві обізвалися боєм куранти, раптом на вироці смертнім спіткнулось перо, легко на мить лиш зітхнули балконні атланти, і проступила на камені сірому кров. І схарапуджені рушили підтюпцем коні, віжки гадючились слідом по теплій землі... – Ширше копайте! – голос долинув верховний. – Глибше ступайте! Бо ж землі у нас не малі... І погребняк що є сили той камінь лупає: іскри рояться, здригається твердь. Глибше в майбутнє: в надрах копальні косу мантачить уламками каменю смерть... ...Хто обірвав це тривале видіння? – перевернув мене рвучко – я ліг горілиць, аби продовжилось в муках моє животіння, хмари бокаті пашіли теплом паляниць... – Він ще живий! – сколихнулось у вусі повітря... – Добра сорочка на ньому – шкода, пропаде... Янгол кружляв наді мною сирітно, тільки ж присохла душа не виймалась з грудей... Здерта од крові червона сорочка дудніла, Вітер її роздував, мов ковальські міхи. і доторкався пекучо до голого тіла, листям долонь прикривали мою наготу лопухи... Чув, як вози крижані проїжджали повз мене, певно, вивозили холод на цвинтар з села, і приростала до тіла сорочка зелена, рідна земелька давала краплину тепла. Так і лежав я, поснований щирим корінням, інколи мертві торкались руками мене, – віз їх котив в німоту, що кололась скрипінням, глибшала колія, скрип голоснішим ставав з кожним днем... І не хиталися дзвони церковні у небі, янголи пухлі щипали церковну траву: не відривайте з корінням мене, ой не треба: – Я ще живий, я живу, я живу... я живу-у... Мертве село. Гребняки дзвонять ложками пусто. Товсто гуде погребальний загальний казан. Кров їм окислює пріла торішня капуста, чесний у них заробіток – рясний погребан. – Щось пристаєш коло їжі, товариш Явтуше... Мілко копав... Тепер ложка важка... Ходиш похмурий... Дивись – усуспільнимо душу... Знайдеться місце й для тебе, хоч яма мілка... – Та вже живцем покладіть, бо мені однаково, – прошелестів і ложки до губ не доніс... – Діти попухли, лежать на полу, наче дрова, Вигребли все до мучини... Навіть із діжі заміс... Витягли жили. Тепер смичете й шули... Нове життя закладаєте ви на кістках... Щоб не діждалися ви... – і упав, наче кулик; ложку, що падала, інша безсила вхопила рука... Іч... він туди ж... Недобиток куркульський... Здох, а вчепився мертво у спільний казан: хоче привласнити обще, та дзуськи, та дзуськи... Та ж відтягніть його швидше, як псину, в бур’ян. – Дядьку Явтуше... і ви відпливаєте в море?! Всі відпливають на кризі. Хто ж позостався в селі? Льопляшка? Юшка? Інші ж підтяті під корінь... Хто ж буде жити на нашій нерідній землі... Вклинюють голови коні все глибше і глибше у землю, в надра земні заїжджає ладований віз; вже і погонич колгоспний зчорнів... і не дише, стала земною кована в кузні циганами вісь. Не відокремить себе від землі від святої, вже відійшли у непам’ять сумні імена, вуса потрухлі десь проростають травою – чути у небі порожній дзвін казана... II Тебе нема, присутнє лиш тепло, давно вже відокремлене від тебе, – воно мене серед ночі знайшло забутого поміж холодних стебел... І кров моя запульсувала знов, і рушив знов розхитаний годинник, І я тебе у забутті знайшов на дотик серця і на дух родинний... І миттю відокремивсь від землі, відшарувавсь, немовби тінь від тіла... Душа моя, ніби сльоза на склі, спрозорена – попереду летіла... І став вузьким на шиї комірець, і горло стиснув, та я крикнув тричі: – Отець! Отець! Отець!.. Та я не знав, що ти – це той гонець, який на суд високий мене кличе. Мій поклик розділивсь на голоси, Що навсібіч вигукували слово: – Кінець! Кінець! Кінець!.. О, хто мене удруге воскресив своїм теплом, аби убити знову?! III ...День нарікань уже настав,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин