Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спеціально для “СП” · “Злом були не самі люди, злом була злочинна система викачування життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Тетяна П’янкова: “Вимовити невимовне…” “Вік червоних мурах”. Роман. – К., Видавництво “Наш формат”, 2022.

Слово Просвіти, №42 за 2022 рік

– Почну з класики. За кілька місяців перший наклад твого роману “Вік червоних мурах” розійшовся. З’явилося багато відгуків та рецензій на нього. У частині з них твоє ім’я ставлять в один ряд із Василем Баркою, Уласом Самчуком, Іваном Багряним… Як ти почуваєшся в такому товаристві? – Товариство знакове, але у мене свій шлях. Думаю, всі ці читацькі асоціації виходять якраз із того, кого саме читала та чи інша людина. І якраз тих авторів, яких перелічив ти, читала більшість. Вони є у шкільній програмі. Позапрограмний список читали далеко не всі, а він існує. Тема Голодомору звучить у Анатолія Дімарова, Івана Низового, низки інших авторів. – Ти задумала серію книг про геноцид української нації. “Вік червоних мурах” – перша з них. Чому ти почала з Голодомору? – Спочатку виникла тема книги, а вже потім з’явився задум про серію. Адже геноцид українства – надзвичайно широке поняття, це не тільки штучно організоване вбивство голодом. Голод – лише одна кривава сторінка. Тому хочеться якось систематизувати, показати інші: і лінгвоцид, і культурний геноцид Розстріляного Відродження, і каральні методи радянської машини. Мета всього цього системного російського терору – знищення української нації до основи. Знову ж таки – теперішня війна, котра, безумовно, є геноцидом, і хочеться вірити, що вже останнім. – Все ж чому саме ти взялася за цю тему? Відчула, що можеш сказати нове слово? Чи маєш якісь родинні історії? Чи пошуки причин нинішньої війни вивели тебе на цю тему? – Книга писалася до повномасштабного вторгнення. Хоча вона пояснює, чому воно сталося. Я ніколи не планувала, що писатиму про такі складні речі. Не думала, що готова до цього. Але є теми, які самі обирають тебе. І тільки так я можу відповісти на твоє запитання. Щодо родинних історій, то саме історій з 33-го у мене немає, але наслідки Голодомору торкнулися всього українського суспільства, колективна травма зачепила кожну родину, незалежно від того, пережила вона голод безпосередньо чи ні. – Отже, проговорити травму, усвідомити її причини колективно – усім суспільством – означає… – Означає одужати, звільнитися, почати нове життя. – Процес написання був важким і болісним. Я спостерігав за перепадами твого настрою у процесі роботи. Як тобі працювалося і які сцени давалися найважче? – Досі боляче говорити про все це і навіть думати. Є тексти, які впливають на тебе навіть на рівні фізіології. Написати їх – наче пережити важку хворобу. Моя книга написана на реальних спогадах очевидців, я не вигадала жодної історії. Складність писання полягала в тому, що я писала від першої особи, тобто десь частково і від себе. Через мою голову мала пройти уся ця різнопланова напруга. Це інший досвід, ніж коли ти просто описуєш щось, за чим ніби спостерігаєш збоку. – Хтось із рецензентів твого роману помітив, що у твоїй книзі нема ні абсолютного зла, ні абсолютного добра, що тобі подобається працювати з напівтонами. Наскільки це твердження відповідає твоїм уявленням про “Вік червоних мурах”? – Ніхто і ніщо не є абсолютом добра чи зла. Усе завжди залежить від кута зору і обставин. Правда завжди десь посередині. Тому навіть не намагаюся ідеалізувати когось. Кожна людина – складна система. Говорити про людей часів Голодомору – це говорити про все в комплексі, про жертву, з одного боку, і про злочинця – з іншого, адже люди заради виживання часом могли піти на страшні речі. Я мала малювати цей світ саме так – сірими барвами. Зрозуміло, що злом були не самі люди, злом була злочинна система викачування життя. Але мій текст в основному – саме про внутрішню будову людської душі, а не системи. – Тобі вдалося на прикладі конкретних родин показати трагедію всього народу. Ти принципово не хотіла малювати епічні полотна? – Я не історик. Мені це складно. Зрештою, написати цілісний художній сюжет про мільйони родин – завдання малореалістичне. Тому я шукала можливість показати трагедію через конкретних людей. Ці пошуки були непростими. Від того, кого ти обереш, залежить усе. Багато образів є збірними. Той, кому цікаво буде почитати документальну літературу, спогади очевидців, зможе побачити багато схожих між собою історій, які траплялися у різних куточках України. Мені ж важливо було підібрати правильні слова, аби вимовити невимовне. – Усі твої романи можна класифікувати як психологічні. Звідки у тебе така любов до психології? – Я б не сказала, що це любов. Очевидно, це якась схильність займатися копирсанням у своїй чи чужій голові, щоб знайти відповіді. Але зізнаюся, для мене такий метод письма є органічним. – “Кролівна” – іронічно-психологічний роман, “Сонце в подолку” – містично-психологічний, “Чужі гріхи” – психологічна драма. “Мурахи” – вже якась навіть психоделіка. До якої категорії текстів ти сама відносиш свої твори? – Колись покійний Петро Сорока назвав моє письмо “шизофренічною прозою”. Більш вдало я не скажу. Що таке шизофренія як хвороба по своїй суті? Це роздвоєння, розтроєння особистості. Десь так і виходить, коли пишеш, сидячи в голові кожного персонажа, – міняєш погляди, риторику тощо. – Мова кожного роману унікальна. Ти використовуєш бойківський діалект, ромську мову, у найновішому – полтавський діалект початку минулого століття. Звідки таке знання і відчуття мови? – За освітою я філолог української мови та літератури. До того ж виросла серед діалектів. Мені це легко. Коли нелегко – я починаю піднімати спеціальну літературу, словники, статті. Для “Мурах” я довго шукала слова 30-х років, буквально по слову збирала. Інакше роман втратив би елемент автентичності, правдивості. Органічна мова – це дуже важливо. Тому що навіть за актуальністю теми, майстерністю письма, супердинамічним сюжетом і різними красивостями не приховаєш мовної невідповідності. Твір втратить величезну долю своєї ваги. – До речі, усі ці, такі різні, романи написала одна людина? – Ні, звичайно. У мене під робочим столом працюють підпільні автори. Просто ти з ними ще не знайомий ))) – А звідки і як саме народилася ідея роману “Вік червоних мурах”? Чому саме ти вибрала Полтавщину? – Завжди все починається із зачіпки, з історії. І я зачепилася за історію про те, що в 1930-х рр. на Полтавщині діяв радянський санаторій для обраних, де лікували людей від ожиріння та серцевих недуг. У цей же час в Україні лютує Великий Голод. У тих же Мачухах, про які я пишу, голодною смертю помирає більше половини населення. І ось уяви собі жінку, котра пухне від голоду і ходить до того санаторію, щоб через його паркан дивитися на ситих, вгодованих, рожевощоких пацієнтів, які прогулюються у парку. Ця жінка у своїх спогадах пише таке: “Я готова була з’їсти не те що тварину, я готова була з’їсти людину, якби Господь відвернувся від мене у другий бік…” Моя книга почалася саме з цієї точки, з разючого, жахливого і надзвичайно злочинного контрасту – з голоду двох жінок, одну з яких лікують голодом та дієтами, а інша від голоду повільно помирає. Це був старт, можливість почати роботу над художнім текстом. – Повернуся до першого запитання про перший наклад роману, який розійшовся за кілька місяців. Чим можеш пояснити для себе такий успіх? – Не намагаюся це якось пояснити і навіть одумувати. У масштабі цілої країни той наклад не був чимось надзвичайним. Радію, що людям цікава наша історія. Сподіваюся, і другий наклад не залежиться на полицях книгарень. – Усі автори кажуть, що після виходу у світ, книга починає жити своїм життям, часто незалежним від автора… –Так і є. І це дуже добрий знак, коли книга живе. Гірше, коли ти тримаєш її під ліжком івона не має жодного резонансу. І такий досвід у багатьох авторів є. – Ти презентувала німецьке видання роману у Франкфурті. Розкажи про враження. – Враження від ярмарку у Франкфурті просто незабутні. Для мене це перший досвід – представляти свою книгу, перекладену іншою мовою, тому для мене все було новим і яскравим. Пощастило попрацювати і на українському, і на німецькому стендах. Приємно вразив інтерес європейців до українських книг і до роману про Голодомор в Україні, зокрема. Відбувся обмін досвідами та енергіями, що, безперечно, відзначиться на позитивних зрушеннях у майбутньому. – Які найцікавіші зустрічі відбулися там і що найбільше запам’яталося? – Мала низку інтерв’ю для німецьких та австрійських ЗМІ, дискусію на українському стенді та читання в одній із книгарень Франкфурта. Напевне, читання були найбільш атмосферними через свою камерність і надзвичайну теплоту. – Ти категорично відмовилася від виступів на одному майданчику з російськими опозиційними письменниками, які були на книжковому ярмарку. Офіційно росія там не була представлена. Але чому ні ти, ні інші автори не хочете спілкуватися з тими, хто ненавидить путіна? – Власне, якраз тих опозиціонерів ніхто і не називав письменниками. Але навіть не в цьому річ. Я не бачу жодної різниці між громадянами росії, які живуть у росії, і тими, хто виїхав до інших країн і тепер називає себе опозицією. Все це фейк для тих, хто його проковтнув, це картинка, просто слова, якась напівправда. Мовляв, я не підтримую путіна, тому живу у Франкфурті… Насправді жодної користі від так званої опозиції цих людей немає. А війна в Україні з боку росії є, і українців вбивають росіяни, а не путін. Відповідати також повинні росіяни, усі разом, включно з тими, хто встиг втекти з росії і думає уникнути покарання, розказуючи баєчку про свої опозиційні погляди. Для чого з ними спілкуватися? Який сенс має цей діалог? Думаю, українцям зараз потрібен карантин в контексті будьякої співпраці з росіянами. Доки російські ракети летять на наші голови, ми маємо займатися не пустопорожньою балаканиною з ворогами, а проводити ефективні переговори зі світовою спільнотою. І метою цих діалогів має бути наближення нашої Перемоги. – Німецьке національне телебачення зняло короткометражний фільм про твій роман “Голод – як зброя”, у якому вперше проведено паралелі між подіями 90-річної давності та нинішніми. Що можеш сказати про це? – За іронією долі, фільм знімав той самий телеканал, який у Франкфурті пропонував українським письменникам програми з тими ж “опозиціонерами”. А от у фільмі показав війну в Україні як продовження Геноциду 32–33 рр. До того ж, телевізійники прочитали мою книгу, опрацювали матеріали на сайті Інституту Голодомору. А наприкінці програми ще й показали кадри з російського зомбоящика, де росіяни знищують меморіал жертвам Голодомору у Маріуполі… Скажу, що цей сюжет став для мене приємним шоком. З’являється надія, що зміни у сприйнятті нас, українців, окремо від москвоцентричного поля є. – Готується до друку польське видання роману… – Так, ще одна країна придбала права на переклад. І в січні вийде книга польською. Дуже розраховую на те, що поляки читатимуть мій роман. Зараз у Польщі на книжкових ярмарках продається українська версія “Мурах”. – Цими днями прогресивний світ вшановує пам’ять жертв Голодомору. У тебе тепер аншлаг. Ти даєш ледь не щодня інтерв’ю для українських та зарубіжних видань. З ким із журналістів розмова була найцікавішою? Де вона буде опублікована? – Аншлаг – це більше про естрадних виконавців. У мене – просто напруга. Але я радію, що є інтерес. Це означає, що моя праця немарна і що така важлива сторінка нашої української історії буде прочитана не лише нами, але й європейським суспільством. Найбільше запитів зараз від німецьких ЗМІ. На початку грудня вийде наступний номер журналу “Galore”, де буде велике інтерв’ю про книгу і війну в Україні. Одна з українських авторок буде там на обкладинці. Скромно не називаю її ім’я))) Також чекаю на інтерв’ю в українському журналі “Країна”. І, безперечно, чекаю на повний сюжет на національному німецькому телеканалі. Тому що зйомки фільму тривали два дні, а в ефір поки що потрапила лише малесенька частинка. – Наскільки важливо говорити сьогодні про Голодомор за межами нашої країни? – Надзвичайно важливо, адже Голодомор – масове вбивство, яке вчинила радянська влада, злочин, за який досі ніхто не є покараним. Світ повинен розуміти, що росія – країна-терорист, серійний вбивця, котрий спеціалізується на вбивстві цілих народів. І український народ потерпає від рук російських вбивць вже не одне століття. – Чи можна читати твій роман учням шкільного віку? – Роман більше для дорослої аудиторії, але можна вибрати уривки, які підійдуть і дітям. Дуже важливо розповідати дітям про Геноцид більше, ніж є у підручниках. Що раніше починаємо виховувати патріотичні погляди, то краще. Це наче щеплення. Доза повинна відповідати віковим особливостям. – Тобі не хотілося у процесі роботи “пом’якшити” деякі сцени? – Те, чим часто займалися люди, що писали художню літературу і підручники з історії, – суцільне пригладжування і пом’якшування. Що в результаті? Ми не зовсім добре знаємо історичну правду. А вона дуже-дуже болісна. Не проживши якісно цей біль, неможливо відчути звільнення від нього. І сильно помиляється той, кому здається, що минуле жодним чином не має значення сьогодні. Тому що наслідки неопрацьованих уроків “вилазять” навіть через століття. Як-от теперішня війна, розв’язана росією, не є чимось новим, а лише наслідком невирішених питань минулого. На жаль, не всі це розуміють. – Що би ти хотіла побажати у ці дні своїм читачам і всім українцям? – Ми – українці, нація нескорених, воїни світла. Усім нам бажаю Перемоги над дикою ордою! Запитував Василь КУЗАН

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин