Ексклюзив · “Приймаченки мали у хаті Спасителя, Матір Божу та Миколая-угодника”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Гріхи в раю Уривок з роману
Слово Просвіти, №42 за 2022 рік
Людмила ЛИСЕНКО
Закінчення. Початок у ч. 41 за 2022 р.
– Не чула, Мар’є? – це Семко, Царинний дід. – Полномочений сказав, що зараз будуть скидати з церкви дзвін. Тікаймо звідси! Бачиш – безголов’я! Відбіжімо за людьми хоча трохи вбік! “Хм, Семку, то легко сказати: “біжімо!”, – гірко шелеснула думка. – Вже шістнадцять років я не знаю, що це таке”. Марія підхопила наплічника, тримаючи олівець і записничок у зубах, і, опираючись другою рукою на милицю, тільки збиралась зрушити з місця, як хтось підійшов упритул (це був сам Коршун!) і попробував висмикнути із зубів її малюнки. Марія заперечно крутнула головою, хотіла щось сказати, та й упустила записничка… Коршун його підняв, подивився на розгорнуту сторінку, нічого не промовив, утім – здивовано звів брови і уважно подивився на Приймаченкову, якій подавав паличку сивий дідок з дівчачими кісками… Уповноваженого покликали до президії. Він, ніби вибачаючись за незакінчену розмову, неквапом пішов до столу, якось нервово скинув кашкета, промакнув змокріле тім’я, випив склянку води і кивнув до товаришів, мовляв, “починайте!”. Товариші дали відмашку здоровенним хлопакам, які вже по десятеро стояли з обох боків горішнього перекриття храму святого Миколая. На рахунок Горботруса “Дєлай раз! Дєлай два! Дєлай трі!” – витягнули сталевого прута із вушка дзвона. Дзвін довго пручався, а потім, знесилений, гойднувся на один бік і страшно бомкнув без живого відлуння… Коли ж витягли жилу далі – гепнувся усім великим тілом на стіну, розбив її, відтак упав на землю, перекинувся, востаннє заволавши на все село!.. Аж до сторожки Царинного діда, і далі, пішла печальна і прощальна луна… Усі завмерли. Ніхто не дихав – ні свої, ні – чужі… Мертву тишу нагло розітнув окрик худрука: – Гдє трубачь?! Жрьот, нєбось! Дуй, твою мать! Дуй марш-туш, сволочь! – момєнт атвєтствєнний… Всьо. Хана. Давай фінал, артіст!.. “Артіст”, як і всі на майдані, після страшного гуркоту разом із криком, плачем і лементом, німував у хмарі куряви. Намацавши інструмента, приклав його до рота, в якому наче застрягло зварене вкруту яйце, і щось пурхнув у трубу. Від того дурнуватого звуку усі на майдані ніби прийшли до тями і зрозуміли, нарешті, що сталося. Дзвін тихо й безпомічно лежав горілиць, навзнак до літнього мертвого неба. Порох поволі осідав на червоні майори – і вони миттю біліли, на червневу зелень – і вона вкривалася памороззю, на одяг, на змучені лиця, на волосся людей – і воно враз сивіло, і всі перетворювалися на однакових, білих, моторошних примар… Якоїсь потойбічної нереальності картині церковного двору додавали білі клуби хмарок, що одна за одною відпливали за овид. У піддашші церкви, де завжди літували пташки, верещали малі ластів’ята, а їхні батьки не по-ластів’їному низько й беззвучно шугали посеред білого пилу, ніби перед великою бурею. – Всьо, фінал! Расхадісь, народ! – не вгавав вилупок із свистком. Уповноважений Центральної антирелігійної комісії Коршун хотів трохи його заспокоїти, мовляв, “треба ж і людей розуміти”…
– Людєй? – озвіріло кричав худрук. – Людєй? Так ето же контра. Всє – контра! Ви только пасматрітє на ніх павніматєльнєй! Всьо – куркульня ілі бєздєльнікі! Хлєб папряталі у тайнікі, захавалі у ямах і чорних каморах, скот рєжут – чтоби не сдавать на заготовкі в город! Етіх хахлов нада ваабщє всєх вирєзать до паслєднєго і дєлать ето… агітаціонно, с такі-мі, как наше, виступлєніямі! Ето ви вазьмітє сєбє на карандаш. Кадри для партії большевіков єсть не только срєді пролєтаріата, но і среді “гнілой інтєлігенції”… Замість того, щоби взяти пораду “гнілого інтелігента” собі “на карандаш” та подивитися уважно на хахляцьку “контру”, уповноважений із подивом і, одночасно, із гидливою шаною службіста “при сполнєнії”, глипнув на артіста-агітатора і чомусь почав стирати пилюку з черевиків, ніби ховаючи очі від людей. А люди – всі білі посеред зеленого літа – стояли, як укопані, зігнуті в три дуги, зневажені, причаїлі, та здавалися би мертвими, якби по обличчях не текли беззвучні сльози. Їх крадькома, між схованим дрібним осіянням хрестом і страхом, місили вироблені життям чорні тремтячі пальці… Марія протерла обличчя кінчиком хустинки, обперлася на милицю, яка, здавалося, починає вгрузати у білу землю, тягнучи її за собою. З-під лоба дівчина дивилася на дивну білу картину церковного двору, шукаючи поглядом, хто міг би їй допомогти? Вся “контра” була біла, як гурт мірошників, та безшелесна. Марії навіть здалося, що сільська громада після відчайдушного зойку упослідженого дзвону провалилася крізь землю і теж тягла її за собою. Руку подав білий дід і строго наказав сідати на білу підводу, запряжену білогривим конем… Поїхали білою дорогою і в цьому було щось до щему і відчаю страхітливе. Мовчанка біля церкви ставала все більш небезпечною і здавалася безкінечною. Та в якийсь мент,
коли гастролери почали стріпувати з себе вапно і розбігалися по возах “поїзда”, рикнув перебірний акорд бандури, і сліпий Вірко навздогін Коршуну проказав якесь страшне прокляття на три покоління наперед. Царинний дід знався на тому добре, тому й відразу цикнув на кобзаря: “Ти, Вірку, думай, що кажеш. Не проклинай дітей, внуків та правнуків – вони і так матимуть пекельне життя у нашій країноньці. Ця красна чума, на мій щемний біль, ще довго буде жити в нашій хаті й спробує тисячі! – ні, мільйони! земляків загнати в землю. Ой, спробує! Хай тебе, нелюде окаянний від дурної власті, грім поб’є та усіх твоїх недоумків хай спалить!” – зблиснув очима сільський сторож і таки знав, що каже… …Вірите? – людський прокльон має страшну й невідворотню силу і наздожене рано чи пізно всякого, хто упослідив живі душі безневинних: по дорозі до Іванкова антирелігійний поїзд потрапив у грозу. Артисти, звиклі до всього, накрилися на підводі великим сторожевим плащем і, відверто притулені один до одного худенькими тілами, були дуже щасливі без “пірамід”. А начальство пересіло до синьокашкетних – випити по сто грам, а потім вирішили перечекати громи під самотнім деревом. Отут-то Бог небесний їх догнав пекельною блискавкою і спалив усіх дотла... Кажуть, що через день приїжджала з Києва комісія і розбирала катастрофу: хто, як загинув і чому таке трапилося. Щось у акта, звісно, написали про грозу, а між собою шушукалися, що то була плата за великий гріх… І хоча большевикам із антирелігійного відділу окружкому невільно було говорити про якісь пережитки минулого чи бабські забобони, але начальники все ж прикинули по-народному, ЩО могло статися. А могло. Це, найімовірніше, хтось із Болотні їм поробив дурну смерть. Кажуть, там живе Крива Марія, – чи то відьмачка, чи то чудачка. Одне слово – відунка, і її слід не те, щоб боятися,… проте, бути від неї подалі… Ясно, покльоп донесли Марусі, на що вона категорично відказала: “Я на смерть нікому не роблю. Нехай братки живуть, що для них та їх єдинокровних буде важче, ніж кончина. Тільки – ойжечки! – який буде за ними подзвін по усій землі й прокльони в дітях, онуках та правнуках обізвуться! Краще би вони не народжувалися”… Селяни розходилися, гуртом проводжаючи один одного до самої хати. Царинний дід сказав, що опівночі він із хлопцями забере волами дзвін на воза і сховає до кращих часів, – якщо такі взагалі будуть на їхній землі після голоду…
*** …Споночіло. Село не спало, в хатах не світили гас, хіба що лампадки чи свічечки горіли біля Ісусів, Богородиць та Миколаїв. Завтра по всьому селу мали заби-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
