Подія · “Дзвін дивиться на червневі зорі, на людей і все усім прощає”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
На Житомирщині вшанували героїчний чин Армії УНР
Слово Просвіти, №42 за 2022 рік
– За добре діло, Семку, ти сьогодні заслужив чарку медовухи, настояної на п’яній калині… Не треба, чоловіче, чекати слабості, щоби розкоркувати сургучевий качанець кукурудзи і лікуватися від болячки! Треба молодим, здоровим та дужим (і до того ж – із охотою, із задоволенням!) випити божественного нектару чи амброзії, – скільки того життя?!”. Семко оглянувся навкруж себе – нікого ніде не було. Це дуже добре для секрету, але погано, що зараз ні з ким поговорити на душещипательну тему про швидкоплинність життя. Утім, злива, що зопалу сипанула з неба, закінчувалася тихим дощиком, який слухняно почав вщухати. Добре. А ще краще, що він зараз причухрає додому, у свою землянку, до свого шлагбаума, нагодує терпеливу скотину (а це чудові пес Грім і кіт Воркіт), а тоді й сам причаститься напоєм, який кілька років тому приготував для особливої оказії. Натхненний своїм планом і важливістю виконаної справи, а ще більше – передчуваючи смак калинової медовухи, дід Семко заспокоївся, йому відлягло від серця, полегшало на душі, він зовсім розманіжився і тутечки, у березі, заснув сном праведника…
*** Заснула аж під ранок на другому кінці села і Марія Приймаченко. Здавалося, що сон від неї втік навіки-вічні: тільки склепить очі, а перед ними – крейдяна курява від розбитої церкви обсипає серед літа болотнянський майдан. Далі – весь світ Божий і люди в ньому стають ніби мертві, сполотнілі. Дзвін падає, зриває за собою борошняну хмару, корчиться й летить у якусь зловісну прірву… Потім – ніч. Дзвін, оповитий кольоровими стрічками і терном, їде у свою останню путь на лафеті, серед квіток і трав. Лежить горілиць, дивиться на червневі зорі, на людей і все усім прощає: не відають, що творять діти Божі… Потім дзвін легко, ніби на крилах, знову летить у якусь вирву і через хвилину, як його закопали, починає щодуху калатати із-під землі на “Достойно єсть”… Марія достеменно бачила, як під живим дзвоном ворушилася земля, як він у чорній безодні розправляв свої крила, і від цього розсувалися тисячі різних корінців дерев, квітів і трав; бачила, як розступалася земля… У тих місцях, де виходили зі споду звуки, що скликали село на молитву, робилися тріщини, але їх миттєво заврунювали квіти… Яка то була краса! Небачені, нечувані кольори: червоно-маковійні, жовті, синьо-небесні, вишневі! Зелене тло під ними весь час змінювалося, аж до чорної ріллі, і від цього барви ставали ніби випуклішими, більшими в розмірі, яскравішими. Марія не могла втямити, що то були за рослини: вони ніби скидалися то на чудернацькі соняхи із людськими обличчями1, то на якісь патлатки, то на мальви, що посміхалися хвацьким чорнобривцям – всі вони росли вражаюче яро, швидко, моцно, витягуючись до неба і стаючи зірками2. Швидше інстинктивно, аніж свідомо, їй хотілося замалювати ті буйні квітники, утім прокинутися із коротенького передранішнього сну було несила… А як пробудилася, вже за повного сонця, і першим ділом подивилася у вікно, вмент забула, як виглядають ті вруна. Згадала тільки, що на могилі дзвона квіти стали зірками…
—————— 1 Картина “Соняшник життя”. 2 Картина “Хатні зорьки”.
20 листопада в селі Базар Коростенського району Житомирської області з нагоди 101-ї річниці завершення Другого Зимового походу Армії УНР вшанували пам’ять його учасників, розстріляних більшовиками. Учасники Волинської групи Другого Зимового походу під командуванням генерал-хорунжого Юрка Тютюнника після поразки 17 листопада в битві під с. Малі Міньки були оточені 9-ю більшовицькою Кримською кавалерійською дивізією Григорія Котовського, в результаті чого понад 400 вояків загинули, а 537 опинилися в полоні. Під час етапу дос. Базар десятки поранених померли, 41 офіцера відправили до Києва для подальших допитів, арешту – 359 – спочатку розстріляли, а потім формально оформили рішення про їхнє засудження на смерть. Другий Зимовий похід Армії УНР вважається останньою спробою української держави повернути собі владу на окупованій більшовиками території України вході Визвольних змагань 1917–1921 рр. відкритим військовим шляхом. Хоча варто нагадати, що ще майже рік потому тривала збройна боротьба окремих підрозділів Армії УНР в Україні, зокрема, в урочищі Холодний Яр. Під час мітингу-реквієму, організованого Спілкою офіцерів України спільно з місцевою владою, згадували про буремний час визвольних змагань, про, власне, розстріл вояків під Базаром, про те, як вдалося зберегти пам’ять про цю героїчну й трагічну подію і те, яке значення вона має для сучасного військово-патріотичного виховання. Так, перше відзначення сумних роковин відбувалося в час німецької окупації. Ось як про нього писали видання ОУН: “В двадцяту річницю базарської трагедії організовано масову маніфестацію. Села, міста й містечка Житомирщини й північної Київщини сповіщено, що 21 листопада відбудеться під Базаром панахида в пам’ять героїв, полеглих за українську справу в боротьбі проти большевизму. Водночас на місці трагедії, що відбулася двадцять років тому, ви/ сипано дві високі могили та вкопа/ но три високі хрести. Вивішено на/ ціоналістичні тризуби і жовто/ блакитні прапори, провідник Жи/ томирської ОУН поставив біля мо/ гил почесну варту. Вночі й уранці 21 листопада, в напрямку до Базару тягнулися без/ конечні валки селянських возів. Їхали люди різного віку, чоловіки і жінки. Німецькі залоги були переполо/ шені й заскочені цим масовим ру/ хом. Місцева військова влада вис/ лала на дороги, що вели до Базару, панцирні частини. Одначе, як піз/ ніше виявилось, до Базару їхало і йшло близько сорока тисяч люду. В таких умовах танкові з’єднання не наважилися ні на що інше, як на патрулювання на дорогах”.
Але німецький окупант був не кращий за радянського: уже наступної ночі гестапівські аґенти почали арештовувати учасників жалобного заходу в Базарі, в довколишніх селах, потім у Коростені, Радомишлі, Житомирі. Більшість утримували в Радомишльській тюрмі та в Житомирі, в тюрмі на вулиці Пушкінській. На початку грудня на Мальованці в Житомирі в’язнів почали розстрілювати. За підрахунками, тоді на Житомирщині було заарештовано і розстріляно понад 700 осіб… Восени 1990 року житомирські організації Української Республіканської партії, Спілки Незалежної Української Молоді та Народного Руху України закликали все свідоме українство взяти участь у вшануванні Героїв Базару. Приєдналися всеукраїнські організації, було видано листівку. Активісти Житомирщини відвідали Базар, подали заяву місцевій сільраді про намір провести в неділю, 25 листопада, панахиду та встановити хрест. Але Базарська сільська рада народних депутатів відмовила в проведенні цієї церемонії. Більш того, місцеві комуністи заблокували під’їзди до села, деяких активістів, під наглядом місцевої міліції, звіряче побили… Виготовленого житомирянами хреста голова Малинської районної організації НРУ Володимир Олексієнко та колишній політв’язень з Гути-Логанівської
Дмитро Мазур лише уночі змогли принести в Базар і сховати в кущах: він пролежав там цілий рік. Тож офіційне вшанування пам’яті Героїв Базару було відновлено лише в Незалежній Україні. 17 листопада 1991 року з нагоди 70 річчя трагічних подій та 50-річчя арештів сотень патріотів у 1941 році на могилі в Базарі відбувся офіційний захід, встановлено дерев’яний хресті кам’яну плиту з іменами Героїв Базару. 26 серпня 2000 року коштом національно-свідомих українців – українських ветеранів визвольних змагань – членів Спілки офіцерів України – в основному з Об’єднання Бувших Вояків Українців у Великій Британії на чолі з головою Лондонського осередку СОУ, головою Президії головної Управи ОБВУ св. п. майором доктором Святомиром М. Фостуном на братській могилі розстріляних Героїв було побудовано величний Меморіал пам’яті Героїв Базару з іменами полеглих воїнів роботи житомирського скульптора Олександра Бориса. Від 1991 року меморіальні заходи відбуваються в Базарі щороку. Були вони і в час карантинних обмежень, ба навіть повномасштабне вторгнення російського агресора цього року не стало на заваді. Слово під час мітингу-реквієму мали: начальник управління культури та туризму Житомирської ОВА Анатолій Душко, голова Коростенської РВА Юрій Тарасюк, почесний голова Спілки офіцерів України, капітан 1 рангу Євген Лупаков, перший Генеральний прокурор України (1991–1993), суддя Конституційного Суду України (2006–2015) Віктор Шишкін, керівник театру української традиції “Дзеркало” Володимир Петранюк, голова Конгресу Українських Націоналістів Степан Брацюнь та інші. Учасники заходу поклали вінки та квіти до меморіалу, духовенство провело панахиду, а Збройні Сили України віддали честь полеглим Героям почесною вартою. Директорія УНР оголосила війну росії 16 січня 1919 року. Відтоді жодного акту про її завершення підписано не було. Учасники вшанувань у своїх виступах наголошували, що і Другий Зимовий похід, і нинішнє широкомасштабне вторгнення росії – є етапами цього вже понад столітнього протистояння. І ця війна неодмінно скоро завершиться нашою остаточною українською Перемогою.
Євген БУКЕТ Фото автора
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
