Щоденник · “Я попросив Бога навчити любити так, як Він любить мене. І Він сказав: – Нарешті ти зрозумів, про що треба просити”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Ромашчин Псалом
Слово Просвіти, №42 за 2022 рік
Антоніна ЦАРУК, м. Кропивницький
Г. К. Що старшою стаєш, то поміркованіше відповідаєш на пропозиції. Зокрема, фейсбучної дружби. Жіноча дружба – то взагалі загадкова категорія. Важко пояснити, здавалося б, прості речі. Нас познайомив Роман. Його вже немає. А між Галиною і мною щось таки є. Ніколи її не бачила. Тільки світлини на мережевій сторінці. Але хіба людина – то тільки зовнішність? Для мене людина – то передусім душа. А душа озивається у слові. Вона просвічує буденні речі, немов рентгенівським променем. Як є. Сьогодні контрнаступ ЗСУ дав змогу голові Миколаївської ОВА звітувати про звільнення всієї області. Окрім Кінбурнської коси. Та коса болить мені досі. Бо саме там жила моя Галина. І якось запросила в гості. У заповідну зону, де сходяться Дніпрова хвиля і солона чорноморська. Зворушена, я лише подякувала. Тоді хтось із прагматичних відвідувачок сторінки миттєво скористався нагодою, напрошуючись до неї на гостину… Її образ у моєму сприйнятті чомусь стійко в’яжеться з ромашкою. Звичайною, польовою чи лікарською, яку люблю з далеких підліткових літ. Чому? Чи то слово її в коментарях дихало душевно-теплою щедрістю степу, чи аргументованість її оцінок змушувала прислухатися до власних вагань – хтозна, але ця справжність прив’язала моє серце до русявої жінки з очима кольору моря (так мені відчулося з кількох групових світлин та однієї чорно-білої часів юності). Ті очі немов потверджували її ім’я: були втіленням морського штилю. Такі очі, мабуть, причаровують чоловіків таїною поволоки… Чи не тому її, квітку Балтики, як витвір мистецтва завойовував український художник, аби перенести на рідний ґрунт. І не кудись на тісні клумби між міських асфальтів чи у столичні ботанічні сади – він завіз її в заповідну зону Кінбурнської коси. Де пахтять вітри степовими полинами й чебрецями, а реліктовий ліс манить прохолодою і пташиними хоралами. Саме осінній ліс залишився з Галиною, коли Ігор пішов до небесних майстерень. Його буйство барв і тиха елегія. Його поезія і філософія. Його тепло, що назавжди з’єдналося з олійним полотном. Галина могла б, напевне, попросити, щоб ця картина залишилася вдома, але не стала. Вона створила копію. Самотужки. А оригінал має бути в музеї. Вона переконана. Долучила свою прощальну мелодію до його. Муза в самотній майстерні митця… Галина озивалася до нього навіть тоді, коли була на уроках у школі. Озивалась квітковою повінню біля вікон, яка могла б позмагатися з полотнами Катерини Білокур. Маки, півники, ромашки, левкої, троянди… Щодня, з першого подуву весняного вітру й до останнього пориву падолисту, на її грядках щось розпукувалося, квітло, ніжило погляд і вшляхетнювало душу. Справді, це її покликання – сіяти розумне, добре, вічне. Плекати дітей і квіти, що нагадують невинні дитячі очі. Час від часу ми озивались одна до одної.
08.10.2020, 21:56 <…> Малювала сьогодні, Аж душа до небес піднялася. Школа, сад-город, степ, ліс, лиман, в неділю – море… Трішки комп, трішки – книги – і день закінчився. Плюс коти-собаки...А фарби так ваблять...
09.10.2020, 09:28 Як я Вас розумію! Чомусь для головного, до чого душа прагне, залишаються тільки крихти часу... Учора прочитала дитячу книжку – “Поліанна” Елеонор Портер – і вкотре згадала, що діти знають, як треба жити. А ми заганяємо себе в рамці обов’язків, а ми забуваємо, що означає радіти, навіть коли життя заганяє в глухий кут. Згадую дивовижну копію з полотна Вашого чоловіка... Малюйте, дорога пані Галино! Чи було передчуття повномасштабного вторгнення? Чи душа шукала відповіді на можливі варіації розвитку подій? Десь за рік, у лютому, пані Галина надіслала уривок зі спектаклю “Нєт войнє”. Одна назва на “общепонятном” викликала в мене лють. Це ж який цинізм, думала, вбивати сьомий рік наших хлопців на Сході, а самим співати як не “Хотят лі русскіє войни”, то влаштовувати нібито антивоєнні вистави… Сьогодні текст, який читає Алан Албегов, сприймається інакше. Як і наше листування… Переклала.
Я попросив у бога забрати мою гординю. А бог сказав мені: – Ні. Він сказав, що гординю не забирають. Від неї відмовляються.
Я попросив у бога подарувати мені тер/ піння. А бог сказав мені: – Ні. Він сказав, що терпіння – результат випробувань. Його не дають, а заслуговують.
Я попросив у бога подарувати мені щас/ тя. А бог сказав мені: – Ні. Він сказав, що дає благословення, а чи буду я щасливим – залежить від мене. Я попросив Бога вберегти мене від болю. А бог сказав мені: – Ні. Він сказав, що страждання відділяє лю/ дину від земних турбот і наближує до Нього.
Я попросив у бога духовного зростання. А бог сказав мені: – Ні. Він сказав, що дух має вирости сам, а Він буде лише підрізати мене, змушуючи плодоносити.
Я попросив Бога навчити любити так, як Він любить мене. І Він сказав: – Нарешті ти зрозумів, про що треба просити.
(Адажіо лунає так діткливо, мов кожне слово падає сольовим кристаликом у відкриту рану…)
Я просив сил – і Бог послав мені випробу/ вання. Я просив мудрості – і Бог послав мені проблеми. Я просив мужності – і Бог послав мені небезпеку. Я просив любові – і Бог послав мені тих, хто потребує моєї допомоги. Я просив благ – і Бог дав мені можливості. Я не отримав нічого з того, про що просив. Я отримав усе, що мені було потрібно.
Відчайні сльози. Безсилля випікає душу, коли думаю про захисників “Азовсталі”. Герої. Виконують обов’язок. Перед Україною. Перед світом. Господи, якби то було можливо, візьми моє життя, збережи їхнє! Почуваюся винною перед ними, молодими, відважними, яким ще жити й жити б, кохати, народжувати дітей. Та Бог каже мені: “Ні. Вони ще не випили своєї чаші… приниження”. Серце і розум бунтують. Не можу змиритися. Навіщо, Господи? Згадалась самотня Галина. І я озвалась вибачливим “Як Ви?”. На косі йшла окупація. У нас відносно спокійно, східні біженці зупинялися, щоб оговтатися. Деякі листи збереглися.
24.04.2022, 07:01 Добрий день! Живу. Молодша дочка в Миколаєві дивом врятувалися з дітьми. Тікали аж до Франції. Вона тільки перехворіла, а діти лежали з важким ковідом, а тут літак на очах розбомбив сусідні будинки і заходив на їхній. У дітей відмовили ноги, а її не слухалися руки. Не могла відчинити двері, зубами відчинила і якось стягнула дітей з дев’ятого поверху на перший. І тут почула страшенний вибух і думала, що це прилетіло в їхню квартиру. Я була весь час з нею на зв’язку і все чула. Вона прив’язала телефон про всяк випадок до вуха. І тут приходить повідомлення з Очакова від старшої, що збили літак просто над будинком. Це він впав недалеко на площу. Я кричу молодшій, що збили той літак, а вона питає: “Де? Не бачу...” А сама сидить на підлозі на першому поверсі. Вийшли надвір, а там “гради”... Зараз у безпеці у Франції. Працює, діти в школі. Каже, повага і співчуття неймовірні. А в неї завжди із собою прапор України, то повісили у дворі замку, де зараз живуть. Призначили всім психотерапевта. Лікують. А старша зі сім’єю практично живуть у підвалі. В Очакові. Я на місці. Конкретно нас не бомблять, але кожного дня бачимо і чуємо ракети. Всі недольоти і перельоти – наші. У мене біля хати між уламками ракети виросли квіти. Добрий знак. Вже все посадила, пофарбувала двері, дистанційно вчимо дітей, годую залишених котів і собак, всі у мене живуть. Багато хто виїхав. Я залишилася. Мені скоро 70. Не віриться, що все це зі мною. Але бачу: іде весна! Повітря пахне порохом, а джміль з руки воду п’є. Доброго Вам здоров’я і Перемоги! А далі все буде добре! Галина Десь поділися окуляри, пишу в телефоні. Вибачаюся за можливі помилки. Занадто дрібні букви.
24.04.2022, 07:23 Галина – Христос Воскресе! – Воістину воскрес! Обіймаю Вас, душу Вашу материнську! Божого захисту і благодаті Вашій родині! І Перемоги усім нам! Воскресне Україна!
4.06. 2022, 19:08 – Як Ви, пані Галино? За тими димами не чутно, не видно... Сподіваюсь, що Ви в безпечному місці. – Я, як то кажуть, близько коло пекла. Мало того, що окупація, то ще й кожного дня бої, бомби і гради. Вся наша краса, ліс, загинула. На день по 7–8 підпалів від ракет. Гасимо голими руками. Опіки, легені вже чорні від диму, тримаємось якось. Не зовсім безпечне місце. Не можна нікому ні до нас, ні від нас. Далі – гірше. Злі, наші ж їх б’ють, а вони на нас зриваються. Залишилися найбільш стійкі. Та переживемо! Перетопчемось! Може, ще щось врятуємо... – Тримайтеся, моя дорога! Думаю про Вас щодня. Прошу в Господа захисту. А перед очима – полотно Вашого незабутнього чоловіка, так тонко скопійоване... Така краса під рашистським чоботом.... Обіймаю душу Вашу молитвою. Тримайтеся і бережіть себе! Дасть Бог – недовго терпіти залишилось. Перцю їм всиплють! – Дякую за добрі слова. Згодом. “Може б, Ви до нас?”. Пристати на мою пропозицію вона відмовилась, бо не уявляла, як транспортувати двох собак і чотирьох котів (таким “хазяйством” обросла завдяки сусідам, які залишили домівку раніше), а покинути чотирилапих не могла. І я її розуміла.
28.06.2022 День Конституції України. 125 день війни. Повномасштабної. Ракетами гатять з усіх боків. Від Рівного до Сум. Від Києва до Одеси і Миколаєва. Горить Кременчук. Торговий центр. Жертви в Харкові. Мирні жителі. Діти. Залпи по Десні. Багатостраждальний красень Чернігів… Вибухи в Очакові. Україна знову під перехресним вогнем – з білорусі, рф і Чорного моря. Підступно розстрілюються люди в чергах за водою. Оскаженілий непоступливістю українців на лінії фронту, ворог зриває лють навіть не на критичній інфраструктурі – на спальних мікрорайонах, дитячих майданчиках, школах, лікарнях, бібліотеках, церквах… Коротко, майже в телеграфному режимі, – з пані Галиною. Три крапочки захвилювались на екрані, пишуть… що вчора під’їхали до її будинку, націлили дуло башти в нього й запитують: – Як думаєте, скільки пострілів буде достатньо, щоб рознести? А вона у відповідь:
– І пів пострілу вистачить. Регочуть. – Це ж як? – питають. – А так, що тільки подумали стріляти, та не вистрелили, – знайшлася Галина. Знов іржуть. Та й рушили далі. Чує: вулицею вибухи. Скільки хат, отак граючись, зруйнували…
Сб 15:30 (дату, на жаль, не скопіювала) – Сьогодні прочитала стрічку новин – і, де б не була, що б не робила, а душа весь час про Вас нагадує... Дорога пані Галино, як Ви? Тримайтеся, пташко моя з обпеченими крилами... Божою милістю
Сб 17:25 – Читаю Ваш лист крізь сльози. Нічого, все мине...втіштеся піснями... Вона надіслала голосове повідомлення. Впевнений гуманітарний голос вів мене луками, прямостояв замашній воєнній косі і світився так, що сльози переймали подих.
Косарі на луці розмахалися гострими ко/ сами. Що їм Божий бутон? Їм скінчити б ро/ боту свою. Я на милість Твою сподіваюсь, Спаси/ тель мій, Господи, На милість, на милість, єдино – на ми/ лість Твою.
Віра в промисел Твій – ось моя незрадли/ ва супутниця. Віра в те, що Твій перст засівав цю луку запашну. І я, Господи, знаю: за мене Ти завжди заступишся, Рятівним станеш каменем – спиниш ко/ су замашну.
Бо навіщо мене напував дивовижними росами? І навіщо любов показав, задля чого беріг? Задля чого наповнив мене піснеспівами, Господи? Та невже ради того, щоб кинуть скоти/ ні до ніг?
Косарі на луці відмахалися гострими косами, Сіножать відбулась, ну а я неторканним стою, Як раніше колись, упиваюсь небесними росами, Прославляю Тебе за любов і за милість Твою.
Рашисти під’їхали танком. Вирішили, що поставлять його на її подвір’ї, серед квітів. Галина сказала: “Ні! Не дозволю!”. (Уявляєте, що відчуває мати, коли ворог повідомляє про намір розстріляти дітей, замаскувавшись у її ж садибі?) Звісно, її заборона викликала в орків дикий регіт. “Нічьо, щас сама папросіш”, – зіскочили з броні, підступилися – почали зривати з неї одяг… І вона… самотня русява жінка… заспівала. Ту пісню, якій вірила, як Господові: “Косарі на луці розмахалися гострими косами…” Співала зрозумілою їм, нелюдам, мовою… Один, здається, десь її віку, раптом гаркнув “атставіть!”. Молодші за командою повернулись до танка, а вона ще співала: “Та невже ради того, щоб кинуть скотині до ніг?” Наступну хату вони розстріляли на повному ходу… За кілька днів у наш діалог втрутилися тріскучі автоматні черги. Було близько півночі. Пані Галина повідомила, що від нестихаючого гулу, звуків вибухів її пухнастики забилися під ліжко, їй знайшлося місце під столом, а один собака кудись забіг. Доведеться йти шукати. Чекати до ранку через комендантську годину вона не може. Можливо, пес поранений і потребує допомоги. Ми стали обачнішими в листуванні. Орки почали вилучати мобілки і перевіряти їх. Іноді я не встигала прочитати повідомлення, як пані Галина змушена була стирати його з месенджерової пам’яті. Її оповіді, стислі й оптимістичні, розповіли про вдачу більше, ніж усі пости в мережі протягом кількох років. Ось вона розповідає про свою молодшу, Валентину, яка нині у Франції. Мовляв, тут була “дурною куркою”, а діти “дебілами” (“добрі люди” охрестили щедро!), а там директор школи, де почала працювати, називає “неперевершеною” і “красунею”, а сина – “вундеркіндом”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
