Щоденник · “Хочу просто подихати вільним повітрям вільного міста і обійняти серцем херсонців, які стояли і боролися”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Поїздка до Херсона
Слово Просвіти, №42 за 2022 рік
Наступного разу пані Галина описує майже скульптурну жіночу групу на перехресті. Глянула в очі – а там повно сліз. Забрали орки їхніх чоловіків і синів. Кілька днів у підвалі тримають. Ні води, ні їжі не дають. Катують. Журяться жіночки, що буде… Галина підбадьорює. Рушають разом чоловіків визволяти. Страх кудись подівся. За скупими словами бачу, як вона, впевнена у своїй місії, звертається до окупантів і рішуче заявляє, що ніхто із захоплених у полон не має жодного відношення до партизанів. Хто вона така? Вчителька. І відповідає за своїх учнів. Та які вони учні? – заводяться зайди. – Їм уже за тридцять… Вона ж наполягає: кому, як не їй, знати вдачу своїх колишніх учнів. Навіть якщо їм уже за сорок. Ці хлопці мають дуже мирні професії. Їхнє завдання – стежити за заповідником, гасити пожежі, раптом виникне така необхідність. Он, бачите, їхні дружини і матері прийшли. Руки у всіх попечені, бо ліс рятували. І на завершення запитала: “А ваші жінки прийшли б вас визволяти, якби таке з вами трапилось?”. Бачить: кліпають, зам’ялися з відповіддю. А Галина їм: “Аякже, і не сумнівайтеся! Звісно, прийшли б”. Ця фраза виявилась рятівною. Вивели з підвалу хлопців зі зв’язаними руками. Відпустили. А то старша донька, Ірина, повідомила, що в неї з другого березня мироточить ікона, подарована матір’ю. І розлітається блага вість поміж мирянами. І ходять до неї воїни наші попросити про життя. “Скільки вже боїв було, а вони всі живі. Вона присилала мені відео, як це відбувалося. Наче олії краплі на обличчі і на руці, – ділиться дивом пані Галина. – Усі священники питають, де друга ікона. А друга в мене, звичайна… Прилетіло сьогодні у двір. У мене шибки повилітали. В художній майстерні і на веранді. В Іри знову ікона Божої матері плаче. Аж ніяково від цього”. …Хоча б у ту протоку повернути… – подумки молилася. Ніч – хоч в око стрель. Суцільна тривожна невідомість. А хвилі, мов стара склеротичка, нашіптують: “Тіха украінская ночь. Прозрачно небо. Звьозди блєщут…” Господи, скільки всього діється бездумно … Де та тиша? Поглум лишився. Її, тишу, ґвалтують нащадки того, що пам’ятник собі воздвиг… Гірко всміхнулася. Не один десяток літ у мистецьких колах не чужа. Так, є амбітна молодь. Але щоб пам’ятник собі… Цікаво, як би я подивилася на Ігоря, якби таке навернулося йому на язик? Певно, поміряла б температуру. Записала б на консультацію до психіатра. Це ж яка в людини має бути самооцінка, аби хотіти стати пам’ятником? Невже камінь, холодний і непробивний, байдужий до всього сущого, годує гординю? Відволікала себе думками, аби не множити тривог, що обступили звідусіль. Оце вона у свої сімдесят мусить вночі, скрадаючись, втікати із власної хати. Довго вагалась. Аж настільки, що пів вулиці перетворилось на руйновище, а їдучий помаранчевий дим випікав горло, душив кашлем. Четверо котів. Двоє собак. Ну як їх покинеш? Живі ж душі… – Чуєте? – завмерла. До монотонного плюскоту хвиль і безперервної стрілянини, що стала постійним тлом стражденного виживання і в’їлася до мозку за сто сімдесят днів окупації так, що відрізнити шум кров’яного тиску чи гуркіт грому було неможливо від трагічної симфонії війни, несподівано вплелося дзуміння. Чоловік у камуфляжі, що супроводжував її до правого берега лиману, зреагував миттєво, відпрацьованим рухом на випередження – і дзижчання захлинулося. Дрон-розвідник подався в гості прямісінько на тризуб до Нептуна. – Проти чого боровся – на те й напоровся! – зітхнули полегшено. Враз небо скинулося від сигнальних ракет. Вони осліпили опівнічну темряву. Не встигла втікачка злякатися, як неподалік надувного човна вгледіла їжакувату міну. “Таки не в ту протоку повернули! – майнуло блискавкою. – Боже мій, чи в цьому світі залишилась хоч хвилька спокою? Чи є путина нашого щасливого порятунку? На все воля Твоя…” Галина не виходила на зв’язок. А мені знов і знов навертався на думку Псалом “Косарі на луці розмахалися гострими косами…”. Він лунав у мені її голосом…
Громовиця БЕРДНИК, фото авторки
Вже у вагоні, оскільки була сама у купе, з’явилося щемке відчуття подорожі в Инчий Світ або на іншу планету. Тільки журналісти, які по черзі заглядали до мене і запитували, чого я їду в Херсон. Ранок почався з бадьорого: “Доброго ранку, ми з України, героям нашим слава!” – журналісти збираються в нашому вагоні, як потім з’ясувалося, в провідниць у цьому вагоні є добра кава, і слух просочився. Німецький телеканал бере в мене коментар, і український кореспондент, який супроводжує групу, показує мені село, через яке проходив “нуль” протягом цих восьми місяців, село в якому немає жодної вцілілої хати. Проїжджаємо українські позиції – тут розлита спокійна впевнена сила, на ворожих – страх і безлад… безлад у буквальному сенсі. “Гори лайна” – це не метафора. Німецьких документалістів цікавить моя емоція: що ви відчуваєте, що ви очікуєте? – запитують вони. Я даю коментар для одного з українських каналів і не встигаю сфотографувати з вікна табличку “Чорнобаївка”, втім те фото я б все одно не змогла викласти, тому просто знайте, що я її минала… Воїни ЗСУ на пероні стримано вітають потяг. “Куди ви підете в Херсоні?” – запитують мене журналісти. “Куди очі бачать”, – чесно відповідаю я. Хочу просто подихати вільним повітрям вільного міста і обійняти серцем херсонців, які стояли і боролися, кожен по-своєму і кожна по-своєму, ці довгі вісім місяців. Минаємо звільнені села – люди біжать до колії з прапорами, махають руками, радісно щось вигукують. Вітають життя, що разом з колією повертається в ці південні степи. У цьому місці я маю висловити захоплення і повагу Укрзалізниці, що в такий короткий термін відновила колію і сполучення. Несмілива енергія радості проникає на цю землю, залиту кров’ю і бідою, а зараз звільнену. Херсонщина завжди була землею волі і вольниці, яку чомусь вирішили привчити думати, що вона “русскій край”…. На пероні я спостерігаю, як обіймаються рідні, які були розлучені окупацією, як поспішають, минаючи привітальні заходи, херсонці, що повернулися додому – вони хочуть швидше опинитися в рідних стінах, їм не до офіціозу. Я заходжу у вестибюль вокзалу, де горить світло – перше в Херсоні. Один із залів очікування перетворено на хаб, де можна зарядити телефони і записатися на прийом до лікаря. В кабінеті поряд приймають “Лікарі без кордонів”. І я відчуваю запах… Нещодавно в інтерв’ю я сказала: щастя пахне мастилом для зброї, яка принесе перемогу Україні. Але тепер я можу додати, що щастя пахне невловимим ароматом Свободи у місті, яке так довго було в неволі. Відповідаючи на питання, що це за запах, – це суміш акватичних нот, трохи душнуватий аромат прив’ялих квітів, можливо хризантем, і теплий терпкуватий подих степових трав. Я обіймаю місцевих жінок, які чекають на прийом до лікаря. “Ой, не знімайте нас, – кажуть вони, – ми такі страшні і замучені”. “Ви прекрасні, – кажу я їм, – ви героїні, бо всі ви вели власну війну з ворогом і виграли її”. Вони світліють усмішками, і хоча в кожної на обличчі відбилися місяці окупації – місяць за рік – розповідають навперебій, як не вірили спершу, коли в місто зайшли ЗСУ, думали, що це може бути якась провокація, а тепер, кажуть, хлопці не можуть пройти містом, щоб їх не задушили в обіймах. “Скоро вони від нас ховатися будуть”, – сміються. Я йду в місто… згадую, що забула воду у вагоні, і вирішую спробувати купити в одній із маленьких крамничок, які подекуди вже відкриваються і працюють від генераторів, або й без них, за готівку. Заходжу, питаю про воду. Продавчиня німо хитає головою – немає. В очах ще не вивітрився страх, вона боїться відповідати, коли до неї звертаються. Скрізь помічаю людей з великими пакетами гуманітарки, її роздають по місту: десь одяг, десь продукти. Бачу людей, які котять вулицею бутлі з водою і розумію, чому в крамницях немає звичайної води в пляшках. Питну воду сюди привозять як гуманітарну допомогу. Час від часу бачу генератори з купою розеток, довкола групи людей, заряджають гаджети і перемовляються, острівці енергії і життя на центральному проспекті Херсона. Біля головної площі — ще одна крамничка з викличною табличкою “рубли ушли вслед за русским кораблем”. Я заходжу, питаю у привітних продавчинь про воду. Вони кажуть: в нас на розлив можна купити, дві гривні стакан. Одна наливає мені воду, я розповідаю, що приїхала першим потягом на один день, її колежанка тягнеться через прилавок обняти мене: “Ви приїхали просто нас побачити? О, як круто”. Гарною українською мовою розповідає, як побачила перші джипи українських бійців і спершу не повірила своїм очам, аж доки хлопці не почали кричати: “Слава Україні!” Розповідає: “Ви б бачили тих окупантів – морда пом’ята, форма абияк-застібнута, автомат за собою волоче і в пляжних тапочках. А наші хлопці – це ж боги, всі один в один, щоб в обличчя подивитися – треба голову піднімати, як до ікони в церкві!” Я хочу заплатити за воду, жінки махають руками: не треба. Я дарую їм порційну каву від Вадима Грановського, пояснюю: це кава, яку п’ють наші військові. Мої співрозмовниці радіють по-дитячому: “Як ми скучили за доброю кавою”… жінка голубить пальцями тризуб на обгортці пакетика: “А за цим ще більше скучили”. Питаю, чи можна десь все-таки купити воду в пляшках. Вона каже: отам на площі є магазин, але там ще російська вода. Я сміюся: “Та ні, нею отруїтися можна”. Іду на площу – тут співають патріотичних пісень, багато людей обгорнуті прапорами. Військові фотографуються з радісними людьми. Я дарую хлопцям маленьку мотанку від своєї мами, щоб берегла їх на воєнних дорогах. Поряд з площею – кафе, чи не єдине на весь Херсон, де можна поїсти гамбургерів і чогось гарячого. Тут тусуються медійники. Фронтове братство журналістів – це особлива енергія, особливий клан. Якщо я за чимось і шкодую зі свого минулого репор-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
