Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Історія «Просвіти» · с. 4сторінка оригіналу ↗

ТРАМВАЙ УКРАЇНИ, або ПРО СПАДЩИНУ, ЯКУ МИ ОБИРАЄМО

Слово Просвіти, №43 за 2005 рік

НАЦІЯ ТА ДЕРЖАВА учасна Україна нагадує сюрреалістичну картину С. Далі, де переплітаються різноманітні, часом несумісні явища, фантазії з реальністю. У цій державі представник українського етносу не може повною мірою реалізувати свої національні права слухати та читати українською. Сепаратистські дії визначаються як опозиційні, українофобські пропускаються відповідними органами повз вуха, а часто походять від самих чиновників. Тому не доводиться дивуватися, що в сучасній Україні панує повний хаос у трактуванні власного минулого. Йдеться не про науку, де дискусії дуже корисні, а про державну політику щодо вшанування героїв української історії, і в її руслі встановлення пам’ятників, меморіальних знаків, відзначення пам’ятних дат, тобто, всього того, що формує ідеологію широких кіл суспільства. Ігнорування принципу розрізнення “історичної постаті для науки” й “історичної постаті для вшанування” веде до розмиття поняття української національної ідеї, закладає основи для діяльності українофобів. Яскраве ігнорування цього принципу бачимо у Східній і Південній Україні. Тут і досі найпочеснішими людьми в історії Криму, Одещини, Донеччини вважаються імперські та радянські діячі. Гідними предками сучасних українців їх вважають за принципом — “жив тут”, “побудував тут” тощо. Крайнім проявом цієї тенденції є вшанування відвертих україножерів під претекстом “не можна нічого викреслювати з історії”. Заміна радянських назв одеських вулиць на імперські не викликала великого обурення, коли ж дійшло до надання одній із вулиць назви на честь Р. Шухевича, негативна реакція з боку російськоцентричного істеблішменту була одностайною. Одна з вулиць і досі носить назву паплюжника української культури В. Бєлінського. Саме Одеса, на жаль, продовжує подавати приклади імперіоцентризму та українофобства у вшануванні історичних постатей. Із ро- ПОСТАТЬ роблема духовної та соціально-економічної соборності українських земель як головної передумови формування української нації — одна з наріжних в історії України. Попри кількасотлітні теоретичні та практичні пошуки, питання соборності й надалі залишається надзвичайно актуальним для сучасної України. Ця обставина стимулює подальше наукове вивчення формування та розвитку ідеї соборності України. Важливою складовою цієї теми є історія літературних, наукових і приватних контактів між українською інтелігенцією “підросійської” та “підавстрійської” частин України у другій половині ХІХ—на початку ХХ ст. Одним із центрів тогочасного українського національного руху була Південна Україна, зокрема Одеса, де діяли українська громада та низка культурно-просвітніх товариств. Видатним представником українського національного руху в Одесі другої половини ХІХ—початку ХХ ст. був Михайло Федорович Комаров (1844—1913 рр.). Постать М. Комарова неодноразово привертала увагу дослідників. Вони окреслили визначний внесок М. Комарова та членів його родини у розвиток українського життя Одеси, включили його діяльність у контекст історії України. Проте його зв’язки із західноукраїнською інтелігенцією висвітлені далеко не повністю. Причини співробітництва М. Комарова із західноукраїнськими періодичними виданнями полягають у суспільно-політичних умовах розвитку українського національного руху в другій половині ХІХ ст. Видання 1876 року російським імператором Олександром ІІ Емського указу фактично унеможливило розвиток українського письменства на українських землях, що перебували у складі Російської імперії. У той же час політика Австро-Угорської імперії щодо українців не відзначалася такою жорсткістю. Ця ситуація призвела до появи в середовищі українських інтелектуалів знаменитої ідеї перетворення Галичини на “український П’ємонт”. У результаті ку в рік у вересні ми бачимо на урочистих заходах на честь заснування міста акторів, переодягнених у Катерину ІІ та її вельмож. Останнього разу до них, щоправда, “приєднався” отаман А. Головатий. Але у вирі російсько-імперського пієтету він видавався не козаком, а козачком. Найсвіжішим проявом наголошення на імперських традиціях Одеси є стенди, що прикрашають тумби на вулицях центральних районів міста. На них у гарному кольоровому зображенні подано портрети градоначальників міста та губернаторів Новоросійського краю у ХІХ—на початку ХХ ст. із коротким викладом найважливіших заслуг. На стендах написано, що вони встановлені на честь ювілею міста за ініціативи громадської організації “НАДО” (“новая администрация, достойная Одессы”), а сам проект носить назву “Достойные Одессы”. Вчергове одеситів орієнтують на наслідування імперської спадщини, традиції та ідеали якої не тільки не передбачали, а й повністю виключали існування окремої української нації та держави. Перерахування в основному господарських заслуг градоначальників відповідає й іншій модній нині ідеї: неважливо, як ти ставишся до національних прагнень українського народу, його культури та традицій, чи ти є носієм україноцентричної національної ідеї, аби був “господарником” на кшталт керівника колгоспу. Віддаючи належне градоначальникам як господарникам, слід нагадати, що основним змістом їхньої діяльності була подальша інтеграція з Росією, намагання не дати Новоросії перетворитися на Південну Україну. Це яскраво демонструє постать генерал-майора І. М. Толмачова (1908—1911), портрет якого займає одне з чільних місць на згаданих стендах. Занотовано, що він пустив в Одесі перший електричний трамвай. За рамками залишилося те, що Толмачов заслужив серед сучасників славу одного з найлютіших гонителів українства. Діставалося від нього і єврейській та польській громадам Одеси. 2005 року ми святкуємо 100-річний ювілей виникнення першої в Україні у складі Російської імперії культурно-просвітницької української організації — одеської “Просвіти”. Саме постійні переслідування з боку Толмачова призвели до закриття “Просвіти” 1909 року. У донесенні-доносі до МВД Толмачов наго- Лінія одеського трамвая (1956) лошував, що найбільшим злочином “Просвіти” він вважає її прагнення “пробуджувати у своїх єдиноплемінниках національну самосвідомість і сепаратизм на шкоду інтересам решти корінного населення Росії”. Діяльність Толмачова дала право його сучаснику стверджувати, що “складно визначити, де в його діях закінчується просте самодурство і починається найвідвертіше знущання над національністю і просто людською гідністю”. Слід вирішити — чи тепер ми віддаємо шану організаторам “Просвіти” в Одесі, чи їхньому гонителю. Третього не дано. Введення електричного трамвая аж ніяк не може виправдати або переважити українофобство. Принаймні природно так вважати в Українській державі, якщо ми не хочемо, щоб її територія знову була провінцією Росії. Наведений факт свідчить, наскільки передчасними виявилися сподівання українців на перетворення України та її міст у справді українські. Для цього потрібна наполеглива праця, у тому числі боротьба з імперською ідеологією. М. Комарова, навіть у цілому нехарактерна для нього різкість в оцінках. Це пояснюється тим, що одеський українець гостро відчував важкі реалії місцевого життя українців. Радісно вітаючи успіхи трупи М. Садовського, М. Комаров пророчо вигукував: “Ні, панове, не придушити Вам живого духа! Тяжкі години ми переживаємо, се правда, отже ж, “порядки дочасні, а народна ідея довічна”, і не вгасити вам її ніколи!” Російський шовінізм викликав у нього справедливе засудження: “Ні вже, панове об’єдинителі, що ви не вигукуйте про український націоналізм, а ніколи він не виявлявся з такою нетерпимістю і презирством до іншої народності, як у російських інтелігентів”. Таким чином, у даному циклі статей М. Комаров разом із західноукраїнською інтелігенцією поборював ідейні основи москвофільства. Отже, публікації М. Комарова на сторінках галицьких періодичних видань стали помітним явищем українського громадського життя 1880— 1890 рр. Ці публікації прислужилися справі духовного об’єднання українських земель на засадах національно-демократичних цінностей. Вони стали яскравим доказом того, що попри утиски українське національне життя не завмерло і розвивається, зокрема в Південній Україні. Сторінку підготував Олександр МУЗИЧКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету імені І. І. Мечникова z

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин