«Просвіта» сьогодні · с. 5сторінка оригіналу ↗
ТЕ, ЩО ДОРОГЕ СЕРЦЮ
Слово Просвіти, №43 за 2005 рік
КРАЄЗНАВСТВО
— Пані Ларисо, як з’явилася ідея проведення таких конференцій? — Свого часу я створювала відділ краєзнавства в обласному центрі дитячо-юнацького туризму та краєзнавства, де пропрацювала п’ятнадцять років, паралельно викладала у школі, отож добре знала проблеми вчителя, керівника гуртка, керівника музею. Тому й прагнула реформувати роботу кабінету народознавства в кабінет українознавства та краєзнавства, де б акцент було зроблено саме на місцевому матеріалі. Спілкування з науковими установами підказувало необхідність адаптації дослідницьких наукових надбань до освітнього процесу. Сільська школа часто не має доступу до сучасних наукових розробок української реґіоналістики, українознавства, і в той же час саме в селах проводяться цікаві краєзнавчі дослідження. Тут потрібна певна інтеграція. І наші конференції сприяють цьому. Інша причина — стан громадських краєзнавчих організацій на Кіровоградщині. Краєзнавці — особливі люди. Кожен із них — особистість із власними поглядами, переконаннями, врешті, науковим доробком. Конференція дала їм можливість обмінятися інформацією, зблизитися для майбутньої роботи в музеях, архівах, громадських організаціях, поділитися своїми надбаннями з учнівською молоддю, студентами. Найперша конференція, що відбулася в рік десятої річниці незалежності України, обговорювала ситуацію 1917—1920 рр. у нашому краї. Ця тема вивчається в курсі історії у старших класах, а вчителі не мають якогось систематизованого матеріалу. Його треба було накопичити. Тим більше, що з нашим краєм у цьому відрізку історичного часу пов’язані імена, якими активно цікавляться й у всеукраїнському масштабі. Важливо також змінити ідеологічні акценти щодо цього складного періоду, бо деякі вчителі користувалися ще тими кліше, що побутували за часів Радянського Союзу. Спочатку краєзнавці до цього поставилися доволі скептично, і перша конференція не була багатолюдною. Але вже друга, яка розглядала проблеми історії нашого краю у ХVІІІ столітті, викликала більший резонанс. Радянська історіографія, яка пропонувала нам варіант тих подій, трактувала їх виключно з російської точки зору: ось прийшли росіяни — і почалося життя. Треба було хоча б порушити ці проблеми з точки зору багатоаспектності трактування, багатонаціональності нашого краю. Третя конференція розглядала питання культурно-освітніх процесів ХІХ століття в краї. До речі, краєзнавці найбільше досліджують саме цю тему. Минулорічна конференція, і це логічно, була присвячена 250-річчю заснування міста, хоча відбувалася вона як обласна. Матеріалу зібрано дуже багато: деякі доповідачі подали до збірки по три-чотири свої дослідження, хоча виступи обмежували одним. Цього року конференція мала тему: “Актуальні аспекти дослідження історії краю 1920—1945 рр.” Практично ніхто не узагальнював цього періоду з нових позицій, а він дуже складний. Уперше у нас працювала секція науково-методичного забезпечення використання краєзнавчого матеріалу у
— Створення програми належить до державних чинників — був відповідний Указ Президента. На базі нашого інституту діяла творча група, яка працювала над основними напрямками. Ми підготували цикл лекцій на українознавчу та краєзнавчу тематику, в яких ознайомлюємо вчителів із напрацюваннями у цій сфері (підручники, наукові центри, цікавий досвід). Окремо ведеться робота із керівниками шкільних музеїв, гуртків декоративно-прикладного мистецтва. Зараз працюємо над підготовкою реґіонального посібника з українського народознавства, передбаченого програмою. Ми довго чекали, поки його напишуть учені, але довелося братися за роботу самим. Створена творча група, яку очолює заступник декана історичного факультету Кіровоградського педагогічного університету Світлана Проскурова. Провели анкетування, визначили структуру посібника. Поки що накопичуємо матеріал — на це піде ще деякий час. Потім треба буде знайти гроші на видання книжки. — Коли я вчилася в школі, ні про школи — різні напрямки. Ця робота дуже активно шириться: управління освіти й науки облдержадміністрації рекомендує кожному навчальному закладу створити свій музей. Ті, хто вже має музейне зібрання, прагнуть видати книгу, зафіксувати свої надбання. Лідер у цій справі (завдяки тому, що має доброго спонсора) — Олександрівська школа № 3 (директор Людмила Литвак). Крім цього, існують краєзнавчі акції. Вони проводяться і на всеукраїнському, і на місцевому рівнях. У них можуть брати участь дослідницькі групи, які працюють за певною поглибленою тематикою. Результати їхньої спільної роботи оформляються і можуть брати участь у конкурсах. Такі акції здебільшого довготривалі — до двох і більше років. Є ще й індивідуальна робота з дітьми. Це, як правило, ті, хто вчиться в історичній секції Малої академії наук. Вони націлюються на конкретну краєзнавчу тематику, яку потім можуть поглибити у своїх курсових чи дипломній роботі, навчаючись на історичному факультеті і навіть в аспірантурі.
державою, а закінчення навчання завершується сходженням на Фудзіяму. Так формується те, що зветься нібито високопарно, але має цілком конкретну основу — любов до Батьківщини. Якщо ми не підійматимемо в дитині цього духу через знання історії свого краю, глибоке розуміння усього близького і рідного, ми не матимемо перспективи. Адже вчителі не знають, з ким вони працюють, можливо, у їхньому класі вчиться майбутній політик чи й президент. І якщо він матиме сформоване почуття любові до всього рідного, відчуватиме те, що дороге серцю, тільки за цієї умови можлива поява справжнього державного діяча. Ми й досі гостро відчуваємо комплекс меншовартості, який формувався і насаджувався в українцеві протягом століть. Людина з таким комплексом нічого доброго не зробить ні для свого краю, ні для держави, ні навіть для себе, у неї притуплене почуття власної людської і національної гідності. І тут для нас усіх — і краєзнавців, і педагогів, і громадськості — непочатий край роботи.
— Великою проблемою для нас є переосмислення історії, спроби подивитися на своє минуле українськими очима. Цей процес триває. Чи дає він уже плоди в молодших поколіннях? — Я можу сказати, що наукові центри в Україні працюють дуже потужно. Перш за все Інститут історії Академії наук, який сьогодні створив відділ проблем реґіональної історії. Цей відділ дуже тісно співпрацює із Всеукраїнською спілкою краєзнавців. Це дуже вдале поєднання, яке, на мою думку, ще буде оцінене нащадками. Важливим науковим центром є й Інститут українознавства. Туди зараз прийшло багато молоді, яка має безліч ідей і підходів, що допоможуть нам, українцям, пізнати себе. Інститут мистецтвознавства, етнографії і фольклористики теж робить величезний внесок у розвиток етнології, етнографії, виокремлення реґіональних особливостей. Проблема — в обмеженості доступу до цієї наукової інформації та адаптації її до освітнього процесу. Я вже казала про відсутність потрібних підручників, невідповідність існуючих розробленим програмам. Коли в нас історичне краєзнавство в радянські часи виконувало певну ідеологічну роль, у Європі розвивалася реґіоналістика. Там дуже глибоко вивчається історія населених пунктів, оберігається національна ідентичність. Незважаючи на процеси глобалізації, поглиблюють увагу до своїх національних особливостей, окремішності. Деякі мої учні живуть у Європі і коли приїжджають сюди зі своїми тамтешніми друзями чи родичами, прагнуть саме до автентики. І приємно, що сьогодні такі підходи напрацьовуються у нас. Важливо, що в краєзнавство приходить молодь, перш за все це випускники філологічного та історичного факультетів Кіровоградського педуніверситету імені В. Винниченка. — Пані Ларисо, ми багато говоримо про історичні, краєзнавчі дослідження. А от чи вміємо користуватися ними як уроком для сьогоднішнього життя, історія нас чогось учить? — На минулій нашій конференції, присвяченій 250-річчю міста, виступ викладача кафедри всесвітньої історії Кіровоградського педуніверситету Олега Марченка завершував пленарне засідання і викликав надзвичайний інтерес. А говорив він про особливості діяльності міської думи і провів паралель із роботою нинішньої міської ради. Боротьба з корупцією та сімейними кланами, формування бюджету, найпекучіші проблеми — усе це звучало надзвичайно актуально. Повчальним був досвід діяльності земств. За цю тему взялася науковий співробітник обласного краєзнавчого музею Валентина Пархомчук. Отже, історичні факти — це не мертвий матеріал, вони хвилюють, підштовхують до дій. Не можна навчити любити Україну абстрактно, справжній патріот формується через те, що дороге серцю. Звичайно, слід вдало поєднати загальноісторичну й місцеву тематики. Але в комплексі вони мають розвивати позитивне мислення і патріотизм.
Розмовляла Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград
z
Ось уже кілька років поспіль науковці, краєзнавці, вчителі, журналісти, усі, хто цікавиться минулим свого краю, збираються на традиційну обласну науково-практичну історико-краєзнавчу конференцію. Тут не лише зачитуються доповіді, а й тривають дискусії, схрещуються мечі версій, позицій і красномовства. Без перебільшення можна сказати, що конференції стали своєрідним інтелектуальним центром, який поширює свій вплив (завдяки публікації матеріалів) далеко за межі пленарних чи секційних засідань. Започаткувала і постійно рухає вперед це науково-просвітницьке явище у нашому краї завідувачка навчально-методичного кабінету українознавства та краєзнавства Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського Лариса ГАЙДА. Сьогодні вона ділиться своїми роздумами і досвідом із читачами “Слова Просвіти”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
