Гаряча тема · с. 7сторінка оригіналу ↗
Геннадій БОРЯК: «Я НЕ ВВАЖАЮ ЗА ПОТРІБНЕ ВСТУПАТИ В ДИСКУСІЮ З ЛЮДЬМИ, ЯКІ ПЕРЕСТУПИЛИ МЕЖУ ЧЕСТІ І ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ…»
Слово Просвіти, №43 за 2005 рік
Голова Держкомархівів України був відсутній на громадських слуханнях, організованих із приводу проблем українських історичних архівів... Тому я насамперед зацікавилася причиною… — Пояснюю. Проблема архівів у контексті втрат у Львівському історичному архіві дуже серйозна і не вирішується на так званих громадських слуханнях, які у Львові набрали характеру шабашу. Вона вирішується у щоденній роботі в держкомархіві, уряді, парламенті. Зараз триває затвердження бюджету, то самі розумієте, наскільки важлива боротьба за достойне фінансування музеїв та архівів. Щодо громадськості... Основна моя позиція залишається незмінною: громадськість Львова має дати можливість слідству вести справу. Не чинити тиску на слідство, не примушувати слідчі органи звітувати про кожен крок. По суті, ситуація абсурдна, тому що слідчі змушені розкривати кожну свою наступну дію, брати на себе зобов’язання про якісь терміни... Має бути межа здорового глузду. Я не вважаю за потрібне вступати в дискусію з людьми, які в той чи інший спосіб причетні до незаконних операцій із документами, з людьми, які переступили межу і честі, і професійної етики. Вони ініціювали весь той бруд і фальсифікат, який присутній у писаннях і зверненнях ваших львівських колег-журналістів. Я не опускатимуся до наведення прикладів. Так-от, усе це було зініційовано групою людей, яка, на моє глибоке переконання, розцінювала державне майно, як своє власне. І так тривало протягом багатьох років... Які у Вас іще питання? — Чому не звільняєте з посади директора архіву Діану Пельц? — Я вже відповідав і не хочу повторюватися. Хіба Вам не здається дивним, що ця так звана львівська громадськість забула, що нам важливо насамперед знайти злодія, а не позбутися цієї жінки. Вона професійно і гідно виконує свій обов’язок. — Чому директор не заявила вчасно до органів МВС про крадіжку? — Це — неправда. Про факт крадіжки було заявлено особисто мною наступного дня, як тільки мені стало про це відомо. Я інформував уряд і своє безпосереднє керівництво. Я повідомив до правоохоронних органів восени минулого року. Цим займалося СБУ. Були таємні листи. Я не можу їх оголошувати, бо йде слідство. Алея бачу, що мої відповіді Вас просто не цікавлять... Я можу пояснити... Люди, яким немає чого втрачати, які поставили собі за мету знищити директора і зайняти вакантне крісло... Для чого? Щоб сховати кінці у воду. Я в цьому глибоко переконаний. Як усе насправді — скаже слідство. — Пане Боряк, але ж у цьому громадському комітеті Львова, який, на Вашу думку, збурює шабаш, є шановані громадяни, справжні професіонали...
— У першу чергу кого Ви маєте на увазі? — Возницького, Мариновича... — Ви забули назвати священну корову — пана Дашкевича... Цей комітет звернувся до громадськості архівної? От я поставлю Вам цікаве запитання... Ви взагалі маєте уявлення про систему архівних установ і про те, що у нас є архівна громадськість? Мабуть, ні... Так-от, цей комітет жодного разу не звертався до професійних архівістів. — Очевидно, що серед його членів також є професійні архівісти... Знаю, що члени комітету неодноразово зверталися до Вас... —А хіба я ігнорував їхні заяви? Я регулярно відповідаю на всі запити. Хоча не приховую, що не можу не ставитися зневажливо до людей, яких не поважаю. — Але кого саме? Не хочете назвати поіменно? — Ні. Прізвищ не називатиму. Зараз іде слідство. Але цьому буде покладено край. Є підстави сподіватися. Учора я зустрічався з керівництвом МВС і зрозумів, що кінець цьому всьому буде дуже швидко. Якби громадськість, нормальні люди Львова, яким не байдужі скарби України, зрозуміли і не піддавалися на провокації... Це дуже тонкі речі... Більшість людей просто засліплені ситуацією і йдуть на повідку кількох осіб, які вважають себе просто недоторканними. Будь-які слідчі дії, котрі якимось чином стосуються цих осіб, розцінюються ними як репресії. Одіозна ситуація... Мені дуже шкода Львівську громадськість. Я б звернувся до них... Але ж вони мене не почують. Це так... у повітря... Люди, дайте можливість нормально працювати слідчій групі. Дайте можливість довести розслідування до кінця. Справа дуже серйозна, вона пов’язана із державним архівом Львівської області. З його фондів так само зникли документи, абсолютно подібні до тих, які були вилучені під час обшуків робочих кабінетів окремих працівників центрального історичного архіву. Ці крадіжки, цей обіг документів становлять одне ціле. Остання крадіжка безпосередньо пов’язана з крадіжкою 1994 року. Тоді справа не розслідувалася до кінця. Вважаю, що це фатальна помилка моїх попередників. Не було зроблено тотальної звірки документів. Таким чином зараз дуже важко встановити, яка частина документів, відсутніх сьогодні, зникла недавно, а яка в 1994-ому... — Один із аргументів львівської громадськості — неприпустимість звіряння фондів працівниками архіву, які під підозрою... Адже тінь підозри падає на всіх: від техпрацівників до директора... — І на мене... Я, до речі, на думку львівської громадськості, причетний до крадіжок фресок Бруно Шульца... Служба безпеки й Генеральна прокуратура змушені була витрачати час і доводити, що Бруно Шульца у 1943 році розстріляв не я, а німці. І що в Дрогобичі я ніколи не був...
— Це вже фарс... — А як інакше можна назвати? Бо це маячня, яку ініціює група людей, що, кидаючи чергову фальсифікацію, заплутує слідство. Можу пояснити чому... Ці люди, як мінімум, не чисті на руку... Включно із тією священною коровою. Більше нічого не скажу. Стосунки наші зіпсував пан Пасічник. Вам знайоме це прізвище? Ні? Дуже шкода... Колись пан Дашкевич мені допоміг. Коли я захищав кандидатську, він висунув до праці ряд серйозних і справедливих зауважень, які я із вдячністю врахував. Коли я обійняв посаду заступника директора Академії наук України, то допомагав йому захищати докторську дисертацію. Але потім між нами виникла одна особа — пан Пасічник. За рекомендацією пана Дашкевича він захищав докторську. З цим захистом пов’язана ганебна справа. Пасічник використав чужу працю. Вона ніде не була опублікована, тому що в 1935 році її автора репресували і знищили. Рукопис зберігався у фонді архівів. Пасічник “позичив” справу... Це безпрецедентно. Попереднього директора вже немає, Царство йому Небесне, але він не мав права це робити. — Покійний Моцяк? — Так. Мовляв, старий товариш попросив на ніч дати архівну справу, і він погодився. А на ранок Пасічник повернув рукопис, повністю залитий силікатним клеєм. Безповоротно. Неможливо було вже розгорнути сторінки. Але це ще не все. Був мікрофільм цієї праці. Людина, знаючи про це, бере голку і зішкрябує посилання, себто джерельну базу... Для того, щоб не можливо було порівняти посилання в його плагіаті з оригіналом... Ідіотизм... В архіві був страховий негатив цієї пошкодженої плівки, з якого можна було надрукувати хоч сто копій... Пасічник видав книжку. Тим часом пан Дашкевич зателефонував мені і, знаючи, що я його поважаю, попросив, щоб я був редактором книги Пасічника. Мовляв, зразкова докторська праця... Я погодився. І почався скандал... Перед тим, як книжка лягла на мій стіл, зателефонував колишній директор Львівського архіву пан Моцяк і розповів, як він довірився людині і дав їй на ніч документи з архіву... Після цього я наполіг на розслідуванні. Було створено експертну комісію, яка порівняла мікрофільм із цією книжкою і визнала стовідсотковий плагіат. Пасічник зняв свою заяву на захист. Здається, десь він таки прилаштувався у провінції і, можливо, навіть захистився по цій темі... Громадськість може мене звинувачувати в корупції, але для цього існують певні органи, які зобов’язані перевірити. Так само, як перевірили мою “причетність” до крадіжки фресок Бруно Шульца. Я сплю спокійно... Тільки сивого волосся стало більше... Але відтоді пан Дашкевич оголосив мені війну і, власне, через цей конфлікт я залишив Академію наук... Тому я ще раз хочу наголосити, що в цій конфліктній ситуації між Держкомархівом і львівською громадськістю багато особистого...
Матеріали підготувала Уляна ГЛІБЧУК
z
У державних архівах України зосереджено понад 58 млн. одиниць зберігання. У лінійному вимірі — це близько 1000 км архівних полиць.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
