Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ВІДНОВЛЕНИЙ ХРАМ НА КОСІВЩИНІ Інтерпретація образу Богоматері як Премудрості Божої у мистецтві візантійського кола та відродження давньої іконографії у церкві Успіння Богородиці села Пістинь

Слово Просвіти, №43 за 2005 рік

рунтуванні ідейного задуму, іконографії та програми образно-композиційного рішення. Обґрунтування зображення євангелістів і отців церкви з персоніфікаціями надихаючої їх Премудрості, що неодноразово зустрічаються у мистецтві візантійського ареалу, докладно подає у праці Є. С. Смирнова. Найбільш ранній приклад відповідного сюжету — мініатюра Россанського Євангелія VI ст., де поруч із Марком стоїть Богоматір, фігура якої символізує у даному випадку Софію. Чи не найпершим взірцем персоніфікації Софії Премудрості в образі ангела без євангеліста є фреска VI ст. у катакомбі Кармуз поблизу Олександрії. Алегоричні мотиви, що сягають часів еллінізму й підкреслюють мудрість християнського віровчення, були характерні для мистецтва македонського ренесансу, в тому числі й південнослов’янського. Важливим є те, що вже в XI ст. вони приходять у культуру Київської Русі. Зокрема в “Повісті минулих літ” книги ототожнюються з ріками, що напувають Всесвіт, — мотив, який здебільшого зустрічається у композиціях з отцями церкви, Премудростями та нуртуючими джерелами. За свідченням М. Покровського, на стародавніх пам’ятках дуже багато прикладів зображення агнця на горі, з якої витікають чотири струмки, й до них жадібно припала решта агнців, що символізують паству, а гора — церкву, що напуває духовно. У вигляді агнця зображено Христа. У латинській християнській літературі поняття Софія витісняється майже синонімічним означенням містично витлумаченої “церкви”, і тому “софіологія” у католицькій традиції майже не відома. Інакше у Візантії, де великої ваги набуває розвиток образу Софії як символу теократичного принципу, а особливо в Київській Русі, куди християнство прийшло під знаком Софії. Митрополит Іларіон порівнює хрещення з приходом Премудрості Божої, себто Софії, якій були присвячені побудовані в XI ст. три головні храми Київської держави. На вельми сприятливому ґрунті православ’я до початку XV ст. склалася виняткова іконографія Софії у подобі вінценосного крилатого ангела, що цікаво еволюціонує як у візантійськодавньоруській, так і в пізньокатолицькій традиції, поступово наближаючись до образу Діви Марії як просвітленого лику, в якому стає “софійним”, облагороджується весь космос. Проте витоки цієї тенденції сягають палеологівської епохи. Саме тоді досягло своєї кульмінації правічне прагнення візантійської культури до формульного виразу духовного, деміургічного начала світу, розповсюджуються персоніфікації Логоса, формується образотворча тема Ангела Великої ради. Найпоширеніші подібні пам’ятки на теренах південнослов’янського світу того часу, особливо Сербії. Серед давньоруських пам’яток особливе місце посідають розписи церкви Успіння Богородиці села Волотово поблизу Новгорода, де євангелісти зображені разом із символічними за змістом та композиційно динамічно урізноманітненими персоніфікаціями, включаючи стінопис, де представлено Іоанна, що диктує текст сидячому Прохору. Кожен з євангелістів має символом натхнення відповідну алегоричну постать: одному вона віщує на вухо, іншому вказує на книгу, з третім вступає до бесіди. За всіма ознаками то уособлення Софії Премудрості Божої. Пізньобіблійна дидактична література дає образ Премудрості Божої, визначеної як ототожнення Верховного Отця. За сталою схемою міфологічних уявлень мудрість належить Діві. Ймовірно, що саме цим зумовлена присутність Софії в Богородичному храмі. На ранніх етапах розвитку уявлення щодо Софії ототожнювалися з ликом Христа-Логоса, а надалі — з третьою іпостассю Трійці, поняттям жіночого роду в семіотичних мовах — Духом Святим. Із вищенаведеного логічно випливає, що в храмі, присвяченому Богородиці, найорганічніше вписується “софійна” тематика, і найдоцільніше саме “у розвої” притаманних їй еволюційних щаблів. З огляду на це, а також враховуючи присвячення культової споруди Божій Матері, випливає, що на південно-східній стіні, звідки, як правило, зачинається “рух” фігур у розпису, зображено архангела-провісника Гавриїла у прозоро-блакитному хітоні, який ніби кристалізується у безмежно-холодному просторі. Стримано-брунатний гіматій, як передчуття драми, потенція апофеозу відвертого вибуху гарячих кольорів у шатах допомагає окреслити постать останнього архангела, Уриїла. Заангажована широка амплітуда формально-пластичних засобів, але мова ведеться не сюжетами, а символами, і для її розуміння вимагається не так візуальне сприйняття, як співучасть і максимальна концентрація душевних сил. Урешті, й сама драматургія благої вісті еволюціонує за наростаючою спіраллю, щораз підносячи емоційне напруження на щабель вище. У Матвія пристрасні, упевнені інтонації, здатні переконати в неспростовності виборюваних істин. Марків оголений, “сповідальний” стиль, що часом викликає дорікання у переобтяженні, сприяє душевній рівновазі та духовному прозрінню. Лука, як правило, загострює акценти пластичної фрази, й емоційне напруження досягає найвищої шкали. А далі Іоанн здійснює подиву гідний перехід із площини викладу в інший вимір провідних істин, де “Страшний суд” — цілком нормальне явище, що надає душі нової якості, яка, за влучним висловом Бердяєва, визначається як “напружена духовність”. Звісно, кожне Євангеліє писано від руки, але крізь призму образного сприйняття треба дивитися на перше з них — очима (лічильно-оглядовий план, перелік фактів); на друге — мозком (спроба логічно донести, обґрунтувати події, про які йдеться в тексті); на третє — серцем (емоційне напруження викладу); а четверте, так зване “Євангеліє любові”, — крик душі, де кожна сцена — не сюжет, а шок, що ніби знімає з нас багатовікову душевну анестезію. Таким чином, саме писання торує шлях формально-образотворчим засобам. Перша група фігур статична, вони сидять симетрично, врівноважуючи одна одну. З наростанням у тексті елементу духовності акценти зміщуються, і друга група являє вже профільне зображення стоячої Софії в контраст до фасово розгорнутої постаті Марка. Третя сцена — апофеоз “софійності”, де вона в активному динамічному русі панує вже на двох третинах площини, скеровуючи палаючий божественним натхненням жест благодаті Господньої до Луки, що найпершим уподобився честі лицезріти й донести нащадкам образ Богоматері. На останній композиції Софія персоніфікована як духовне начало, що об’єднує євангеліста Іоанна й учня та послідовника його — Прохора. Правиця євангеліста в жесті благословіння скерована на глядача, який має нагоду залучитися “аки учень” до пізнання слова. “Споконвіку було Слово”... і не замулиться джерело духу. Кожна з композиції має виступати, ніби знак, петрогліф, що увібрав у себе весь шлях людства у поступі до вершини духовного вдосконалення. Леся ТРОФИМЧУК, старший викладач ЛДІПДМ z Розписи церкви Успіння Богородиці села Пістинь Косівського району Івано-Франківської області в техніці енкаустики під керівництвом старшого викладача кафедри живопису Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Л. С. Трофимчук виконали студенти: Я. Данилів, Г. Світящук, І. Закамуліна, Г. Турчик, В. Сидорова, М. Шимон, П. Братівник.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин