Нашого цвіту... · с. 12сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №43 за 2005 рік
Слово Просвіти, №43 за 2005 рік
УКРАЇНСЬКЕ ЛИЛО- СЯ ЧЕРЕЗ ВІНЦЯ
Свято культури русинів-українців традиційне, цьогорічне — 51-ше за ліком. І подія ця не локальна, хоч і проводиться у невеликому місті Свидник, що мальовничо розкинулося в зеленій долині, оточеній відрогами Карпат. Про неї знає вся Словаччина: президент Іван Ґашпарович надіслав привітання, Франтішек Тот, щойно очоливши Міністерство культури, особисто прибув на свято. Міністерство культури України також відгукнулося вітальним адресом, у Свидник прибули генеральний консул України в Словаччині Інна Огнівець, голова Пряшівського самоврядного краю Петро Худик, депутати словацького парламенту, представники крайового уряду і, звичайно, урядовці міста. Програма свята насичена цікавими заходами. День перший Центр Свидника убезпечили від транспортного руху: 22 команди учнів змагалися в малюванні на асфальті. У Піддуклянській бібліотеці влаштовано виставку українських книг; тут також відбулася зустріч письменників із молоддю; саме цій бібліотеці передано книги, що їх подарувало Всеукраїнське товариство “Просвіта”. У Музеї українсько-руської культури влаштовано виставку картин із народного побуту пензля відомого пряшівського художника Михайла Сірика, яка викликала загальний інтерес. Свидницькі художні колективи і солісти виступили у пішохідній зоні міста просто неба з програмою “Вітайте у Свиднику”. На завершення — вистава Театру поезії Ужгородського училища культури. День другий Із самого ранку вулиці міста наповнилися народною музикою. Керівники міста, активісти українсько-русинського товариства та гості поклали вінки до пам’ятників полеглим героям на Дуклі тау Свиднику. До присутніх із привітанням звернувся мер міста Михайло Бартко — щирою українською мовою. Назва фольклорної програми “Гість до дому” промовляє сама за себе. Радо вітали присутні колектив Кіровоградського Академічного театру музики, пісні і танцю “Зоряни”, фольклорні колективи із Міклошевців та Петрівців (Хорватія), гурт співаків “Червена ружа” з Мучоня (Угорщина); фольклорні групи з різних міст і сіл Східної Словаччини, які виступили у програмі “Ей заграйте, заграйте”. Заключний вечір цього дня — “Зелена надія” — завершився програмою митців з України. Особливий тріумф здобула капела народного артиста Степана Гіги. День третій Він збігся із православним храмовим святом, отож розпочався літургією. На території Музею народної архітектури самодіяльні артисти влаштували своєрідний “народний театр”, розігравши святкування в особах. Вражаючою була хода учасників Свята по місту: за циганським возом-однокінкою пішим ходом прямували найповажніші люди (господарі й гості), за ними — понад 700 професійних і самодіяльних митців. Вулиця вела до амфітеатру. Впоперек дороги на висоті були перетягнуті широкі стрічки з написами, які передавали зміст дійства: “Ей заграйте, заграйте!”, “Ей попід Маковицею”, “Ей на горі татарочка”. Пообіч дороги та біля амфітеатру — численні торгові точки: можна придбати оригінальні сувеніри на будьякий смак. По обіді, під теплий літній дощ, відбувся великий концерт. У першому відділенні, яке називалося “На ґаздівськім дворі” виступило 19 місцевих фольклорних колективів. Завершилося дійство величавим весіллям у виконанні свидницької “Маковиці”. Господарями другого, заключного, відділення “Дарунок” були колективи “Зоряни” (Кіровоград) і “Лучниця” (Братислава). Сухий перелік заходів не може передати того емоційного піднесення, яке панувало на святі. Але він свідчить про надзвичайне багатоманіття святкових заходів, про духовну єдність його учасників: українська пісня, українська музика, українська мова — все це неслося могутньою рікою і переливало через вінця.
НА УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМ- ЛІ, СЕРЕД УКРАЇНЦІВ
У Словаччині проживає приблизно 150 тисяч українців. Багато з них унаслідок асиміляції вже записали себе словаками, хоча розмовляють західноукраїнською говіркою. Під час останнього перепису трохи більше 50 відсотків ідентифікували себе русинами. Це, як нам пояснив голова Центральної ради Союзу русинів-українців Словацької республіки Іван Лаба, данина історично-народній традиції. Насправді жодної різниці немає між тими, що записалися українцями і тими, що назвалися русинами. Русини-українці у Словаччині — то не діаспора. То люди, які одвічно, з діда-прадіда, живуть на своїй історичній землі, яка знову ж таки волею обставин опинилася у складі іншої держави: так звана Прикарпатська Русь свого часу була приєднана до Чехословаччини.
Можливо, тому ми й не почувалися за кордоном. Тут усе було близьким і рідним — природа, повітря, Карпати, мова, невловимий “дим Вітчизни”, та близький і зрозумілий людям однієї землі. І нас також сприймали за своїх, за рідних. Проблема русинізму, здається, більше штучна, ніж природна. До речі, чеська влада визнавала прикарпатських русинів частиною українського народу. Навіть перший президент Чехословацької республіки Т. Масарик свого часу відзначав національну й етнографічну єдність українців, розділених державними кордонами. Однак, зрозуміло, чехословацька влада не була зацікавлена, щоб підкарпатські русини схилялися до Києва.
Сьогодні русинізм і на Закарпатті в Україні, і на Прикарпатті в Словаччині умовно поділяється на два види: народний і політичний. Народний русинізм має глибоке коріння в народній свідомості, береже етнічні традиції пращурів, духовні надбання, пам’ятки культури, ідентифікує русинів з українцями. Політичний русинізм на догоду певним світовим антиукраїнським силам усіляко відхрещується від України, відмовляється від її мови, культури, духовності, називає русинів зовсім іншою нацією. Схожий поділ простежується і серед русинів Словаччини. Народне об’єднання Союз русинів-українців, що тягнеться до матері-України, очолює Іван Лаба; інше — Русинська оброда, що вперто наполягає на окремішній русинській нації, яка нічого спільного з українцями не має, — Анна Кузм’як. Уряд Словаччини такий поділ, схоже, цілком влаштовує. Він підтримує фінансово і перших, і других. Цим нібито демонструє однакове, демократичне ставлення до обох об’єднань. Але насправді так підтримується сам цей поділ, розпорошуються кошти, ставляться перешкоди на шляху до єдності русинськоукраїнської спільноти. У розмовах із представниками тамтешньої інтелігенції з’ясувалося, що українські паростки в Словаччині, на жаль, занепадають і хиріють. Шефредактор місцевої української газети “Нове життя” Мирослав Ілюк не без гіркої іронії розповідав: “Був у нас кілька років тому київський поет Петро Осадчук, то він жартував, що нам можна позаздрити, бо в нас ніби краще, ніж в Україні: є український театр, українське видавництво, українське радіо, український музей. А сьогодні вже нічому заздрити: український національний театр через Русинську оброду став просто театром імені Олександра Духновича, вже без означення “український”; українське радіо, що було поруч, у Пряшеві, перекочувало в Кошіце...” Досить сумні реалії. Думається, словацький уряд не зацікавлений у консолідації українців-русинів, у розвої в їхній громаді національної духовності, пробудження національної самосвідомості, щоб, бува, не зародилися сепаратистські настрої… Адже цей край усе-таки — частинка України…
ТРИЖИЛЬНИЙ ІВАН ЯЦКАНИН
Івана добре знають у Києві: він член Національної спілки письменників України, часто буває у нашій столиці. Його перу належать збірки оповідань “Місце народження”, “Наталка вже не плаче”, “Усе залишиш”, “Втеча”, “Дерев’яний смуток”, “Тіні і шрами”, “Вернісаж”, “В усьому винні чоловіки” та інших. Редаговані ним журнали “Дукля” та “Веселка” відомі не тільки в українсько-русинській громаді Словаччини, ай в Україні. Він обраний головою Спілки тамтешніх українських письменників. Перекладає твори українських письменників словацькою мовою. До останнього часу викладав українську літературу у вищому навчальному закладі. Бере активну участь у громадському житті русинів-українців, багато робить для духовного зближення українських літераторів та культурних діячів з інтелектуальною елітою в Україні. За визначний внесок у зміцнення словацько-українських відносин йому нещодавно присуджено премію імені Олени Пчілки. Попри надзвичайну зайнятість (окрім усього сказаного, він був задіяний іще й у багатьох заходах Свята культури), Іван дуже багато уваги і часу приділив нам із А. Качаном. Зустрів із дороги, влаштував у пряшівському готелі, супроводжував у Свидник, організовував цікаві зустрічі, використовував кожну вільну хвилину, щоб показати якомога більше цікавого, обвозив на власному авто по навколишніх містечках і селах, де мешкають українці. Істинно українська гостинність… Якось Яцканин завіз нас у Бардіїв — мальовниче, тихе, спокійне містечко, оточене гірськими пасмами. “Тут мешкають переважно українці, — розповідав Іван. — А славиться місто своїм курортом. Варто побувати”. Курорт як курорт. Природа прекрасна. Ми з інтересом оглядали територію. Аж гульк — Іван обнімається з літнім чоловіком, нас підкликає: “Знайомтеся: подружжя Бірчаків із Пряшева. Пан Іван — доктор технічних наук, професор, закінчив Одеський університет. Пані Віра, його дружина, — вчителька, викладає словацьку мову й естетику. А це — письменники з Києва”, — відрекомендовує нас. Приємне знайомство. Зав’язується дружня бесіда. Поговорити справді є про що. Тим більше, що Іван Бірчак невдовзі мав їхати в Україну на Конґрес україністів.
СТАЛІНОВІ СЛЬОЗИ
Яцканин запропонував відвідати його батьківське обійстя у селі Ряшів. Ми з радістю прийняли запрошення: цікаво, як живе українське село в Словаччині. Добротна батькова хата розташована в мальовничій місцині. Біля хати — садок. Батько пана Івана — Юрій, 80- річний, але ще досить міцний чоловік, радісно зустрів сина та його гостей з України. За традиційною гостинністю запросив до столу, який накрила Іванова сестра Аня — моторна й привітна молодиця. Батько виставляє зелену пляшку горілки: “Покуштуйте Сталінових сліз”, — сміється, повертаючи пляшку до нас етикеткою. Читаємо. Справді словацькою мовою написано: “Сталінові сльози”. Це викликає пожвавлення і сміх. На смак горілка скоріше нагадує Сталінову жовч, аніж його сльози. Батько пана Івана пам’ятає часи, коли під Сталіним було пів-Європи. Пан Юрій, селянин, який мав 20 гектарів землі — для гірського краю це не абищиця — ставився з небезпідставною підозрою до нав’язування у тодішній Чехословаччині колгоспного ладу. Як, власне, ставилось і все селянство. Колгоспи приживалися важко. Тільки аж у 70-ті роки прийшли вони в гори — подітися нікуди, довелося вступати. Як доброго господаря, Іванового батька призначили бригадиром. Багато років підряд він був головою сільради. Тепер ось ґаздує на своєму обійсті… Подякувавши за гостинність і попрощавшись із господарями, вирушаємо до Пряшева. Іван принагідно зауважує, що у цьому ж селі побудувалося подружжя Гватів. Ми добре знаємо обох — Івана та Ліну, більше відому загалові як Галина Мовчан. Обоє довгі роки працювали в українській редакції Радіо “Свобода” — спочатку в Мюнхені, потім у Києві, затим у Празі. Проникливий голос Ліни слухачі пізнавали відразу. А оскільки радіостанція відстоювала українські інтереси, свободу слова і засади демократії, то її передачі для багатьох українців були бажаними: хвилі “Свободи” ловили з постійною наполегливістю. Подружжя було приємно вражене нашими відвідинами: не зустрічалися цілі роки. Навіть зазвичай стриманий Іван пожвавішав, а Ліна взагалі була розчулена. Частували ароматним сухим вином та українською щирістю. Згадували київські зустрічі, цікаві випадки з журналістського життя. Ліна ділилася творчими планами, вона, як артистка, прагне публічного життя, збирається поставити п’єсу і сама в ній зіграти. Іван слухав мовчки, підтакувати не став. Вочевидь, тут погляди подружжя не збігалися. Загалом, усі були задоволені цією хвилюючою зустріччю і прощалися з надією, що вона не остання.
z
Віталій КАРПЕНКО Фото автора
Цього літа нам з Анатолієм Качаном випало побувати на святі культури русинів-українців у Свиднику — на запрошення Спілки українських письменників Словаччини, головою якої є відомий і в Україні літератор Іван Яцканин. Про наші враження ми мали зобов’язання написати для “Слова Просвіти”, тим більше, що Центральне правління “Просвіти” глибоко перейнялося цим святом і передало для побратимів подарунок: чималу добірку українських книг. Однак через низку обставин написати по гарячих слідах не вийшло, з часом перші відчуття втратили свіжість, барвистий репортаж, якого заслуговує подія, через часовий відтинок став недоречним — правду-бо кажуть: дорога ложка до обіду. Однак це свято, як на мене, має зацікавити читачів. Тому пропоную стислий виклад подій і вражень, які окремими вішками зафіксувала пам’ять.
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
