Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Дитяче питання · с. 15сторінка оригіналу ↗

НАЧЕ СВІЧКА НА ВІТРІ...

Слово Просвіти, №43 за 2005 рік

ЧАСОПИС Писати про “Соняшник” радісно й сумно водночас. Радісно гортати цікавий, високоякісний, справді український часопис, та сумно зазирати за лаштунки цього дитячого свята. Журнал утримується на ринку лише завдяки самовідданій праці головного редактора Лесі Ворониної. У це важко повірити, але “Соняшникова мама” працює... на громадських засадах. Інакше часопис просто не виходитиме. Слід віддати належне Лесі Ворониній, яка в цих жахливих умовах суспільної байдужості все ж умудряється видавати високоякісний журнал. Більше того, вона зуміла створити навколо нього неповторну ауру любові й щирості. Кожен “Соняшниковий” захід буквально просякнутий цією атмосферою. Як-от нещодавнє відкриття виставки художників журналу “Соняшник” у Київському музеї літератури. У невеличкій залі зібралися відомі письменники, музиканти, художники й маленькі шанувальники “Соняшника”. І це нагадувало картину Світлани Колоколової з Коростишева, яка висіла поруч: усередині соняшника всі насінини дружно взялися за руки. Лірник Сашко розповідав казку, бард Едуард Драч і кобзар Тарас Компаніченко співали, поет Роман Скиба читав свої вірші... На них зі стін дивилися і, здавалося, уважно слухали дивовижні створіння, які мовби зійшли зі сторінок “Соняшника”, це персонажі художників-ілюстраторів Катерини Білетіної, Івана Михайлова, Катерини Штанко, Володимира Штанка, ПРОБЛЕМА Написати цей матеріал мене спонукало повідомлення від видавництва “Лелека”: їхню книжку “Каміння під косою” письменниці з діаспори Ольги Мак відмовляються брати книгарні, і що найдивніше — у Львові... Мовляв, її не купуватимуть, діти вже “наїлися” голодоморів і репресій (у повісті йдеться про 1933 рік), скільки ж уже можна тиснути цю клавішу? З одного боку, й справді, подивишся шкільну програму — все йдуть дощі над “фата морґаною”, ревуть воли над порожніми яслами... А після зняття цензури й узагалі мов розкрилися шлюзи наших страждань: згадати хоча б “Сад Гетсиманський” Івана Багряного, “Жовтого князя” Василя Барки, “Марію” Уласа Самчука... От уявіть собі дитину, яка заходить після школи у книгарню, розгортає повість Ольги Мак і читає перше речення: “Столиця України тхнула трупом, хоч правні її жителі одчайдушно і жорстоко боролися за своє існування”... На цьому прикладі розумієш, як багато важить у літературі перша фраза. Адже, я переконана, великою мірою саме через неї (не кажучи, звісно, про тему в анотації) книгарні не поспішають брати видання. Якби хтось потрудився прочитати далі, то виявив би дивовижну річ: це світла, життєствердна повість. Авторка зуміла написати про перемогу в чи не найбільшій трагедії нашого народу. На прикладі цієї книжки можна говорити з дитиною про сприйняття трагедії, про різні виміри поняття перемоги. Твір починається сюрреалістичною картиною Харкова, тодішньої столиці України: “Голодаючі були смирні, боязкі й упокорені. Тинялися по ву- Анатолія Василенка, Олега Петренка-Заневського... Вони формують обличчя стильного дитячого часопису. “Із самого початку нашою головною ідеєю було робити живий український цікавий сучасний журнал, — говорить Леся Воронина. — І він став творчою лабораторією. Ми хотіли, щоб дитина відчула, що її поважають і вважають розумною. Потрібно вже змалку виховувати художній смак, пропонуючи тільки високоякісні твори... Не прилаштовуючись під дитину, не присідаючи навпочіпки, ми їм справді цікаві”. Гортаю восьме число “Соняшника”. На обкладинці — малюнок Марії Приймаченко, цікава розповідь Зірки Мензатюк про арніку ілюстрована картиною Катерини Білокур “Квіти з горіхами”. Так ненав’язливо, поруч із малюнками сучасних “Соняшникових” художників діти пізнають вершини народного мистецтва. Можна знайти в часописі й творчість найменших художників — самих читачів... До речі, “Соняшник” усіляко стимулює дитячу творчість. Друкує їхні розповіді, цікаві пригоди, організовує конкурси... Активізує родову пам’ять: “Надзвичайно багато листів надійшло на конкурс “Синя скриня”, присвячений родинним оберегам, — розповідає Леся Воронина. — Адже в кожній сім’ї з покоління в покоління передається чи то вишита сорочка, чи старовинна книга, чи бабусине намисто. Обкладинку цього числа намалювала художниця Катерина Штанко І навколо кожної такої речі існують перекази й дивовижні історії. Власне, — це пам’ять роду, що дійшла до наших днів. Діти з усіх куточків України написали історії своїх родин із такою любов’ю і повагою, що це зайвий раз потвердило: душа народу незнищенна. Або конкурс “Легенда мого краю”. Скільки неповторних легенд, почутих і записаних від дідусів і бабусь, отримала редакція журналу! Можна було б видати цілу чудову збірку цих творів, пов’язаних із назвами сіл, міст, містечок, річок та озер...” У тому ж таки восьмому числі часопису читаю про конкурс пригод, який організовує “Соняшник” спільно з радіо “Ера”. Неабиякі пригоди розгортаються і в повісті Лесі Ворониної “Таємниця помаранчевої планети”. Галина Ухань- Кобилянська розповідає про справжні історії “Лицарів стріли й півмісяця” — найчисленнішого українського шляхетського роду Драг-Сасів, з якого походять відомі в нашій науці та культурі імена: Іван Франко, Юрій Федькович, Ольга Кобилянська, Соломія Крушельницька та Іван Малкович... Юрій Бедрик подарував “Соняшникові” свій вірш “Киця у ворожки”, а Олесь Ільченко — подорож до Туреччини, розповідь про Шлімана, Трою і... Кам’яну Могилу. Такий-от зміст одного числа, не рахуючи розповіді про кумедне звірятко з Тасманії, уроку англійської, коміксу, кросворда й оповідей читачів. ...Дитячий журнал, природно, не може виживати за рахунок реклами, не доводиться розраховувати й на постійних передплатників — діти виростають, і вкотре потрібно доводити новим читачам, що “Соняшник” кращий від десятків недбалих, низькопробних, неукраїнських дитячих видань, які заповнюють інформаційний простір... Потрібна державна підтримка. КРАПЛІ ЛИПНЕВОМУ ДОЩУ Небо ранкове, блакитне до болю. Сонце яскраве над полем сплива. Я по дорозі іду за тобою. Хай зелениться трава польова! Хмари пливуть і несуть твої крила. Ти ж бо на них до землі полетиш. Навіть проміння тебе не спинило, Жовте проміння з прасонячних тиш. Час швидкоплинний панує у світі. Тож тільки вічність... лиш вічність без меж. Хай шелестять сторінок оксамити, Наче трава, по якій ти ідеш. Катерина МІЩУК КОЛИСКОВА ДЛЯ ДОЩУ Досить, досить, досить, досить! Розстарався надто, доще! Кап-кап-кап та кап-кап-кап, — Заважка твоя рука! Помаліше, помаліше! Як?!? Ти навіть не приліг ще?!? Крапля — стук! І знову — стук: перли клякнуть на льоту!.. Тихше, тихше! Тихше, тихше!.. Хай мій вірш тебе вколише! Ось і грім оддаленів. Тільки схлипи по вікні. Любо, любо подивиться: дощ уклався на травиці й, ніби сплакане маля, сну долоньки підставля... Марина ПАВЛЕНКО * * * Осінь, осінь... Тихше, тихше... Як шалено серце б’ється; Пріле листя, прохолода... Надвечір’я підкрадеться, Синім мороком укриє Сум осінньої години... Стук, стук, стук — це серце, серце... Час заснув, не шаруди, Зупинися... Запах листя, Танець листя... Осінь, осінь, осінь, осінь... Настя КОРЯЧЕНКО СРІБНІ ГУСИ Де під небом далеким Спить холодна трава, Білі зорі лелека У криницю хова. Ніч ляга на дерева, Як на воду туман, Срібні гуси із неба Упадуть на лиман, Ґелґотатимуть гірко... Я спитати боюсь Про загублену зірку Чи про долю чиюсь У криниці на денці... Де шукати її? Заберіть моє серце На крилята свої. Ярослава БАБИЧ Поезії з альманаху творів для дітей“Сонячна Мальвія” (К.: Задруга, 2005. Упорядник — Дмитро Чередниченко).

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин