Дитяче питання · с. 15сторінка оригіналу ↗
ЯК РОЗПОВІСТИ ДІТЯМ ПРО ГОЛОДОМОР?
Слово Просвіти, №43 за 2005 рік
лицях або сиділи попід мурами і парканами, тихенько, несміливо простягали руки по милостиню і мовчки вимирали тисячами. Зникали з цього світу так, як зникають тіні в темноті, як сліди на піску під подувами буревію, як луна розпачливого смертельного зойку в скелястих горах. Вимирали...” То уламки розбитого українського світу. В кам’яний мішок міста прибилося вимираюче село. Воно вже ніколи не стане таким, як було... Вкарбувався образ: у харківських нетрищах сидить бабуся і латає вишиванку. Авторка обрала особливий ракурс бачення трагедії: через свідомість п’ятнадцятирічного хлопчика. Андрій — теж уламок того світу. Він син “розкуркулених” селян, тепер сирота, утік із дитбудинку і в пошуках роботи добрався до Харкова.
Але на роботу брали тільки з пропискою і паспортом, — а таких, як він, у місті тисячі... Хлопець блукає по великому місту, стукає в зачинені двері, ночує на вокзалі. Його доля переплітається з іншими, такими схожими, долями... І врешті розуміє: це кінець. Виходу немає. Отут, власне, і настає кульмінація твору. Дивовижно тонкий психологічний момент. Душа шукає опертя й інстинктивно знаходить у глибинах пам’яті... Шевченкове слово. Хлопець знав “Кобзаря” змалку, і слова ніби самі проявились у його свідомості: .....................Минає Неясний день мій; вже смеркає. Над головою вже несе Свою неклепаную косу Косар непевний... Мовчки скосить, А там — і слід мій занесе Холодний вітер. Отже, таке вже було. І той, що “також терпів, страждав, передбачав Андрієву долю”, “тепер звідкись із засвіту простягнув йому руку”. Андрій став посеред вулиці, розкинув руки й закричав уже своїми словами: Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, Боже, То дай злої! злої! Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні... то проклинать І світ запалити! Люди оминали хлопця, як божевільного, — того страшного року мало що могло здивувати, — а якась жінка взяла його за руку й повела додому. Шевченко все розповів їй про нього. Добродійкою виявилася вдова відомого в місті лікаря, Лідія Сергіївна Чернявська. Вона теж належала тому світові, проти якого був спрямований удар більшовицького чобота, тільки іншому його прошарку — національно свідомій інтелігенції. Жінка прописала хлопця як онука й виклопотала для нього паспорт. Андрій пішов учитись і працювати на завод. Завдяки своїй учительці хлопець починає розуміти справжній смисл того, що відбувається в країні. Один за одним постають страшні відкриття: “Голод — не самоціль, а засіб, яким людину змушувалося забувати про речі вищого порядку, а думати лишень про шматок хліба. Справді, додуматися до такого міг лишень сатана!”... “Задля хліба люди хитрували, обдурювали, упідлювалися і кривдили один одного без жалю й милосердя...” Літня жінка і хлопчик протистоять смерті силою духу, вірою в те, що “всіх не виморять”. “Каміння під косою” — так їх назвала авторка, обігравши відому приказку. Цей дует ніби уособлює зв’язок поколінь: старої української інтелігенції й молодого бунтівливого духу. І коли Лідію Сергіївну забирає “воронок”, вона залишається в Андрієві. Власне, на цій ноті й уривається розповідь. Що чекає Андрія далі? Озирнувшись, можемо домислити: хлопець приречений. Для таких, як він, у тій системі місця не було. Але вже сама тональність характеру Андрія дає зрозуміти: нічого в сатани не вийде. Це — перемога. Бо головне — що? Стати зерном у тій притчі, яку називаємо життям.
Сторінку підготувала Марія ЛИТВИН
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
