Політика · с. 3сторінка оригіналу ↗
ЯК ҐВАЛТУВАЛИ «СОБОР»
Слово Просвіти, №43 за 2005 рік
НОТАТКИ ОЧЕВИДЦЯ
Але з’їзд було зірвано. Група осіб, які не мали жодного стосунку до партії, зранку ввійшла до Будинку архітектора й контролювала вхід до нього, перешкоджаючи невідь за якою ознакою окремим делегатам і запрошеним пройти до зали. На порушення Статуту група керівних членів у статусі народних депутатів від партії та заступників голови партії самовільно зайняла місця в президії. Голову партії Анатолія Матвієнка ці його колишні прибічники намагалися силоміць не пустити на сцену. Він хоч і пройшов, але відкрити з’їзд, як це передбачено партійним Статутом, йому не дали. Трибуна була заблокована, самозванців у президії — а це були заступники Матвієнка та депутати — взявшись за руки, охороняли їхні прибічники. Мікрофони хтось відключив, але у “путчистів” ніби спеціально для цього був мегафон, за допомогою якого вони й намагалися перекричати зал. А зал розділився на дві частини: прихильників Матвієнка та його супротивників. Обидві сторони не хотіли ні бачити, ні чути одне одного. Галас, вигуки “Ганьба!”, скандування прізвищ основних претендентів на лідерство у партії не дозволяли цивілізовано обговорити конфліктну ситуацію і дійти зваженого рішення. УРП “Собор” — одна з найстаріших партій незалежної України. Нинішня її назва виникла, коли Українська народна партія “Собор”, створена наприкінці 1999 року на базі громадської організації “Відкрита політика” та членів Української партії “Єдність”, що виникла з ініціативи редакції газети “Вечірній Київ”, об’єдналася з Українською республіканською партією. Це був вельми прогресивний крок на тлі тодішньої роздрібненості українського політикуму: у лідерів цих сил вистачило здорового глузду стати під прапор єднання. Голова республіканців Левко Лук’яненко мудро поступився лідерством у новоствореній структурі молодому й енергійному соборянину Анатолієві Матвієнку; його ж самого обрали головою Ради старійшин партії — структурі принципово новій і демократичній. Нова партія стала спадкоємницею родоводу Української республіканської партії, яка вийшла із надр Української Гельсінської спілки і була заснована навесні 1990 року. Це була перша політична партія, що виникла ще за радянщини. Нині партія нараховує понад 40 тисяч членів. Шість років у “Соборі” був мирі спокій. Приєднавшись до блоку Юлії Тимошенко, партія отримала на виборах 4 мандати до парламенту: вони дісталися Анатолієві Матвієнку, Левкові Лук’яненку, Григорієві Омельченку та академікові Костянтину Ситнику. Шість років найближче оточення Матвієнка курило фіміам своєму провідникові, якщо не зважати на звичні у партійних середовищах певні робочі тертя. І раптом ті, що називали одне одного і свого лідера братами, стали непримиренними якщо й не ворогами, то принаймні супротивниками. Тон задавали мандатоносці та їхні підспівувачі, які, де тільки можна, намагалися почепити на свого лідера всіх собак… Що ж трапилося, звідки стільки ненависті, безкультур’я, нецивілізованості? Витоки цього внутрішньопартійного конфлікту слід шукати в середовищі Юлії Тимошенко. Після відставки з поста прем’єра їй залишилося керувати лише своєю партією “Батьківщина” та фракцією у Верховній Раді, яка кількісно збільшилася приблизно вдвічі після перемоги Помаранчевої революції за рахунок перебіжчиків з інших, далеких по духу, але потрібних для го-
Анатолій Матвієнко лосів фракцій. Серед цих перебіжчиків немало й олігархів, що й змусило рішучого та імпульсивного депутата Степана Хмару із моральних міркувань залишити цю фракцію. Під час голосування за Єханурова на пост прем’єра, Ю. Тимошенко дала вказівку фракції не підтримувати його кандидатуру. Голова УРП “Собор” А. Матвієнко, який у той час був прем’єром Кримської автономії, звернувся до своїх мандатоносних однопартійців із проханням проголосувати “за”, щоб підтримати Президента і не дати можливості ще більше дестабілізувати і без того хистку ситуацію в країні. Побачивши, що його прохання не знаходить відгуку, Матвієнко пригрозив, що в разі непослуху він подасть у відставку з поста голови партії і припинить своє членство у “Соборі”. Аргументи Юлії Тимошенко (а вони, що видно, були не стільки ідеологічні, скільки меркантильні) виявилися вагомішими, ніж умовляння партійного лідера і “брата”. Партійна група соборян підкорилася не своєму партійному керівникові, а лідерові фракції БЮТ. Матвієнко був явно шокований цією, на його думку і на думку багатьох націонал-патріотів, зрадою українських інтересів, і в емоційному пориві, як і обіцяв, написав заяву про складення обов’язків голови та вихід із партії. Провід “Собору”, передусім заступники голови, взяли заяву лідера до відома і таким чином вирішили його позбутися. Адже Матвієнко не погодився так однозначно й відразу приєднатися до блоку Ю. Тимошенко, жертвуючи ідеологічною позицією. Він більше схилявся до створення єдиного правого блоку, який би активно відображав українські інтереси, хоч і не відкидав можливості переговорів з іншими блоками, у тому числі і Юлії Тимошенко. Мандатоносців і тих, кому, вочевидь, також дали надію розраховувати на мандати, до речі, дуже ілюзорні на сьогодні, такий поворот справи не влаштовував. Знаючи авторитет Матвієнка у партії, почали пояснювати однопартійцям, що той тепер ніякого стосунку до “Собору” не має, оскільки не є не те що головою і навіть членом партії. Однак на засіданні Центральної ради — вищого партійного органу між з’їздами — після тривалих дебатів його учасники наполягли, щоб Матвієнко відкликав свою заяву і переважною більшістю голосів залишили його головою партії до рішення з’їзду.
Програвши в дебатах, мандатоносці зайнялися розкольницькою діяльністю. Вони переконували однопартійців, де тільки могли, у тому, що рішення Центральної ради нібито нелеґітимне — до речі, головував на засіданні їхній однофракцієць і заступник голови УРП “Собор” Сергій Шевчук, який, треба віддати належне, досить демократично вів засідання і дотримувався усіх процедурних норм. А за чотири дні до з’їзду вони заявили про створення внутрішньопартійної фракції “Соборна Батьківщина”, відверто пішовши на розкол. На жаль, у цій далеко не чесній боротьбі використано добре ім’я Левка Лук’яненка, відомого борця за незалежність України та багатолітнього політв’язня. Важко сказати, чому голова Ради старійшин партії підтримав заколотників, використовуючи свій авторитет для тиску і на членів Ради старійшин, щоб провести потрібні рішення. Як людина високоморальна, він мав би бути безстороннім, стояти над партійними чварами. Тим більше, що й депутатський мандат для нього у його віці і становищі в суспільстві, за його ж визнанням, наче б не так багато важить, як для інших. Однак сталося те, що сталося. Заколотники знали, що з’їзд ніким із них Матвієнка не замінить, тому, щоб захопити керівництво партією, обрали своєрідним троянським конем людину-символ Левка Лук’яненка. Він погодився. Не хочеться припускати, що Левкові Григоровичу захотілося знову покермувати республіканцями. Не хочеться, тим більше, підозрювати його в особистих меркантильних інтересах. Схоже, що колеги зуміли його переконати, що він єдиний рятівник партії і має виконати цю свою благородну місію. Що ж, і в мудрому віці люди можуть робити помилкові кроки… На з’їзді протиборствуючі сторони так і не зуміли порозумітися. Пристрасті спалахували і в залі, і в кулуарах. Замість аргументів лунали звинувачення. Матвієнкові дорікнули тим, що колись керував комсомолом (але ж більшість присутніх не обминула ця комсомольська чаша: час такий був). І що нібито він підтримав путч так званого ГКЧП в 1991-му (що абсолютно не відповідає дійсності). Лук’яненкові пригадали, що він утретє розколює Республіканську партію (справді, і раніше, за лідерства Лук’яненка, відбувалися розколи, але чи тільки він один у тому винен?). Закінчилося тим, що велика група делегатів (понад 70 осіб) покинула залу. Серед них було 16 із 27 голів територіальних організацій партії та 36 із 67 членів Центральної ради. Маючи кворум, Рада під головуванням А. Матвієнка провела засідання. Тут ухвалено заяву про те, що зібрання, назване групою партійних заколотників ХV з’їздом партії, є нечинним із огляду на численні порушення норм партійного Статуту й етики, а також — чинного законодавства. Про нелеґітимність зібрання вирішено повідомити Міністерство юстиції. Згідно зі Статутом партії, припинено повноваження Центрального проводу та заступників голови партії, відповідно обрано новий склад проводу. Центральна рада підтвердила відданість партії ідеї творення потужної коаліції патріотичних національно-
Левко Лук’яненко демократичних сил на березневих виборах 2006 року. Голові партії та новообраному Центральному проводові партії доручено провести переговори з керівництвом партій “Батьківщина”, НРУ, УНП, інших національно-демократичних сил із метою створення такої коаліції. Тим часом прихильники блокування з БЮТ провели перереєстрацію делегатів з’їзду і продовжували працювати. Прийнято рішення про призначення Левка Лук’яненка виконуючим обов’язки голови УНП “Собор” та про початок переговорів із Блоком Юлії Тимошенко щодо приєднання. А закінчили тим, що під прикриттям депутатських мандатів прихильники Лук’яненка виламали двері партійного офісу на вул. Лабораторній і захопили приміщення. Те, що трапилося, ослабило УРП “Собор”. Тепер, замість готуватися до виборів, партійні вожді займуться правовою війною та судовими тяганинами. Можливість блокування з іншими силами надзвичайно ускладнилася: важко блокуватися з партіями-половинками, тим більше, що їхній юридичний статус тепер сумнівний. Такі невеселі українські реалії. Що ближче до виборів, то пекучі-
ЩО БУЛО ДАЛІ?
Політична метушня, що зчинилася нині в Україні, нагадує, що наступні парламентські вибори дихають у потилицю тим політичним силам, які прагнуть навесні наступного року потрапити до Верховної Ради. Тільки минулої суботи було скликано сім партійних з’їздів. Серед них і ХV з’їзд Української республіканської партії “Собор”, який мав розв’язати суперечності, що виникли в партійному середовищі протягом останніх тижнів, і визначити місце партії в наступних парламентських виборах.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
