Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Чому в центрі Європи занепадає нація найдавніших хліборобів?” · с. 6сторінка оригіналу ↗

ЧОМ, ЧОМ, ЗЕМЛЕ МОЯ, СТАЄШ ТЯГАРЕМ, або РОЗДУМИ НЕБАЙДУЖОГО

Слово Просвіти, №43 за 2007 рік

Минуло десять років з часу розпаювання (завершене 1997 р.) колишніх колгоспних земель. Роздрібнення сільгоспугідь призвело до деградації недавно ще родючих ґрунтів. У багатьох селах Львівщини (звідки я родом), Івано-Франківщини (де мешкаю), Вінниччини (звідки походить моя дружина й де часто буваю) бачу, як тяжко виживають селяни. Є села, де 90 % працездатних людей на заробітках. А тим, які лишилися, уже не до землі, їм би підтримати садибу та глядіти внуків. Здичавіння українських чорноземів обертається занепадом і запустінням сільських територій, бідністю, безробіттям, пришвидшеним вимиранням літніх людей та безпросвітним пияцтвом молоді. ру і т. ін. за символічні ціни. Ми заготовляли 40 л конопляної олії, 20 л ріпакової, тримали три корови, коня, 3—4 свині, 50 курей та індиків, 50 гусей. Ми, діти, уже з шкільного віку допомагали батькам. Щосуботи возили картоплю, крупу, олію, гусей, молоко, сметану у Львів, усе було дешеве й екологічно чисте. Але колгоспна система все це швидко зруйнувала, а селян відірвала від землі. Я все вмію робити: кошу, сію, а мої діти — нізащо. Моє покоління відійшло за віком, середнє втекло в міста, а сільська молодь зараз на заробітках. Як зароблять грошей — купують квартири в місті, а в селі залишаються старенькі батьки. Чого ж досягнуто внаслідок агрореформи? Не лише сільгоспугіддя роздрібнено, а в більшості сіл розтягнуто й будівлі колгоспних контор, ферм, майстерень, комори, техніку, реманент. Усе те розпродали оптом і вроздріб горе-керівники, яким учорашні колгоспники довірили свої паї й право власності на спільно нажиту колективну нерухомість. Словом, зруйновано дощенту не лише стару систему виробничих відносин, а й інфраструктуру на селі. Натомість за ціле десятиліття так званих перетворень не створено нічого нового. Не діють ні кооперативи, ні артілі, ні заготівельні пункти. Не збудовано жодної нової кузні, пилорами чи столярної майстерні. Бракує агрономів, зоотехніків, навіть трактористів і токарів. Зникли споконвічні селянські кустарні промисли — нікому запаяти металеву бочку чи бідон для молока, виготовити з бляхи ужиткову річ, зробити колесо до воза, діжку для капусти. Я вже не кажу — викласти селянську піч… Що не рік — то нові преференції в сільському господарстві. На Прикарпатті величезні посівні площі ріпаку призвели до зменшення виробництва зернових, вони подорожчали, що вплинуло на виробництво борошна, круп, м’яса. За 1 га ріпаку — дотація 100 грн. Що ми з того маємо, якщо 85 % урожаю ріпаку продають за кордон? ГОЛОВНЕ ДОСЯГНЕННЯ Єдине, що з’явилося нового в селах за перше десятиліття, яке минуло з часу завершення паювання колгоспних угідь, — ряснота приватних крамничок, у яких торгують усякою всячиною, точніше, перепродують закуплені в оптових торгівців продукти й промислові товари першої необхідності. На перший погляд, це добре, бо колись був один магазин на село і то з обмеженим крамом. Тож не треба сільським пенсіонерам (а це до 70 % жителів села) йти кілометр—півтора, щоб купити пачку сірників чи хлібину. Тепер до того краму — рукою подати. Та лихо в тім, що як колись у корчмі, так тепер чи не в кожному такому “генделику” продають ще й горілку нарозлив (це крім того, що в багатьох селах уже діють бари та кав’ярні). І саме такий торг дає неабиякі прибутки спритним власникам тих закладів. Для багатьох родин “новий порядок” на селі обертається драмою. Правда, в багатьох селах священики, інтелігенти, “Просвіта”, директори шкіл, учителі починають бити на сполох, вимагаючи від голів сільрад, депутатів місцевих рад навести лад із торговельно-горілчаною повінню. Але сільські ради не мають повноважень, а районні та обласні дуже довго “вивчають ситуацію” — так відписують своїм виборцям. Колись, за Польщі, чи не щодня до кожного села о восьмій вечора навідувався кінний жандарм найближчого постерунку. А на дверях корчми уже мав висіти замок, і наш “генделик” платив би добрий штраф, аж до закриття. А тих, що тинялися вулицями вночі, постерунковий брав на список і староста розбирався з ними так, що більше в селі ті люди не бешкетували. А тепер дільничних у селах не видно, хіба що якийсь міліціонер приїде на храмове свято, і то завидна зникає. У селі хазяйнують міцні підпилі парубки, які шукають нагоди, аби до когось причепитись. А міліцейські протоколи оформляють уже коли когось відвезли в лікарню або обікрали (інших випадків, щоб не завищувати показників злочинності, не протоколюють). У селах багато безробітних, які перебиваються разовими роботами. Є й такі, що працюють у Києві на добрих зарплатах, а в селі стоять на біржі праці, приїздять із презентами — відмічаються й знову до Києва. Є спритники, що ходять по селах і за плату “відмотують” показники електро-та газових лічильників. У приміських селах Івано-Франківщини восени повно циган, які начебто носять на продаж зимові речі, а фактично обкрадають обійстя, й ті родини, годувальники яких на заробітках за кордоном, мусять оплачувати “кришу”, аби їхній дім був у безпеці. Село живе за іншими законами, ніж держава, за межами її правового поля. У безвиході селяни вдаються до самосудів — піймали злодія, поби- Фото Олександра Литвиненка ли, а той через якийсь час спалює обійстя. Ці сумні реалії вимагають залучення до села не тільки матеріальних ресурсів, а й людських. Треба діяти громадою, як колись наші батьки й діди будували народні школи, читальні “Просвіти”, підтримували чистоту вулиць і доріг. Забуто народну толоку. ВТРАТИЛИ ПЕРШІСТЬ Отже, агрореформа наразі відбивається різними негараздами на селі. Політика держави поки що не дає підстав для оптимізму навіть агрофірмам, що мають сяку-таку підтримку від неї. Втрачати час із реформою на селі — означає ускладнити ситуацію ще дужче. Але чому так сталося саме з нами? Адже українці — найдавніша у світі нація хліборобів. Про це свідчать численні археологічні сенсації, зокрема й перші результати спільної експедиції британських, литовських та українських археологів, що з середини липня 2007 року розкопують на Луганщині унікальний могильник епохи неоліту, якому майже 40 тисяч років. Фраґменти кераміки, рештки рослин, свійської живності та інші знахідки переконують, що найдавніші рільники та скотарі проживали саме тут. На наших землях зародилося землеробство, й від наших пращурів перейняли досвід цього діла й інші народи світу… Цей аграрний досвід підтверджується також і тим, що в Україні понад 30 відсотків світових чорноземів. Ці ґрунти фахівці однозначно визначають унікальним багатством всепланетарного значення. Відомий канадський ботанік Степан Симко у книжці “Внесок української пшениці в канадське і світове рільництво” подав величезний матеріал про історію поширення у світі українських сортів пшениці та відчизняної технології степового зернового землеробства. Зокрема, за його словами, перший урожай пшениці в країні кленового листка складався з одного колоска сорту “галичанка”, який виростив тамтешній фермер із кількох насінин, що їх отримав від прибулих із Прикарпаття. До США українські зернові потрапили 1873 року завдяки менонітам, які переселися з півдня України, де прожили 100 років. Вони привезли з собою до США пшеницю сорту “кримка” й технологію її вирощування. Без цих сортів, а також “арнаутки” й “кубанки”, які дещо пізніше потрапили на Американський континент і стали основними генетичними матеріалами для селекційної праці, був би неможливий поступ у хлібній індустрії. А це близько 70 % виробництва пшениці Нового Світу, твердить дослідник. Власне, добра врожайність названих сортів пшениці, а також і “полтавки”, “білотурки”, “харківки”, які ввібрали в себе найкращі властивості, виплекані багатьма поколіннями хліборобів України, — стійкість до посухи, високий вміст білка й клітковини, що надає особливих харчових якостей, і спричинилися до того, що за останнє століття ці й інші показники найкращих українських пшениць було перенесено в найпродуктивніші сорти пшениці на всіх континентах. ЯРМА ПАЇВ МОЖНА ПОЗБУТИСЬ Канадські дослідники стверджують: українські пшениці й імміґранти-хлібороби з України значною мірою спричинялися до розвитку життя в Новому Світі, до перетворення тамтешніх пущ у родючі лани. А тепер у самій Україні плодовиті землі дедалі більше перетворюються на дикі прерії. А відповідно й рільники стають невідомо ким. Не співживучи із землею як землероб, українець втрачає власні корені й стає неспроможним тягтися вгору до Бога, тому опускається вниз. Мій дід, розпочинаючи роботу, казав: “Боже, поможи” і молився. Так робили й мої батьки. Бо земля здавна була для наших предків чи не найбільшою святинею. А сучасні аграрії під час роботи нецензурно лаються. Особливо це поширено було на колгоспних полях… Земля, хоч страшно це вимовити, стає тягарем для селянина. Одні кажуть: хай дадуть землю від кілка до кілка навічно в одному місці, а не віртуально в паях. Інші мріють про “землю-товар”, мовляв, прикуплю ще, бо на двох гектарах паю — яка господарка. Треті: продам — дітей вивчу. Зі скасуванням на початку 2008 року мораторію на торгівлю розпайованими сільгоспугіддями українські землевласники можуть опинитися поза конкуренцією і втратити своє багатство. Уже сьогодні на Івано-Франківщині німці, голландці тощо орендують паї на площі понад 10 тис. га строком на 20 років. А що ж робитимуть наші селяни — наймитуватимуть на своїй землі, в незалежній державі? Тому насамперед необхідно створити законодавчий механізм надійного захисту селян від втрати землі. Це конче потрібно, бо саме на українських селянах тримається все українське…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин