“І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь”. Т. Шевченко · с. 10сторінка оригіналу ↗
СЛОВО ДОЛАЄ КОРДОНИ,
Слово Просвіти, №43 за 2007 рік
Виступає Павло Мовчан
Національної комісії України у справах ЮНЕСКО. Хвилюючим було покладання квітів до пам’ятника геніальному українському поетові Тарасові Шевченку в Києві. Його творчість близька і зрозуміла більшості зарубіжних гостей, адже майже всі вони перекладали вірші і поеми Великого Кобзаря рідними мовами. І тому біля пам’ятника Тарасове слово звучало українською, білоруською, вірменською, грузинською, японською… Слово, що підтримує, надихає, звеличує, вселяє віру в людину і народ, закликає не лише до боротьби, а й “братолюбія”, “єдиномислія”. А що сьогодні може бути важливішим у світі, такому пошматованому, понищеному війнами, голодоморами, атомними катастрофами і терористичним безумством, імперською загребущістю і байдужістю владних структур до національних інтересів? Та, мабуть, осердям усього форуму, найцікавішою сторінкою його різноманітної програми були виступи тих 25 зарубіжних гостей, які представляли 14 країн Європи й Азії. Сподіваюся, з фраґментами деяких виступів буде цікаво ознайомитися і нашим читачам. Анар Рзаєв (Азербайджан): — У цьому залі я бачу багато знайомих облич, адже і мої твори, і твори багатьох азербайджанських поетів перекладали Іван Драч, Павло Мовчан, Микола Мірошниченко та інші відомі українські діячі літератури. Сподіваюся, нинішній форум сприятиме не лише зміцненню давніх творчих контактів, а й налагодженню нових мостів порозуміння між нашими народами, виходу нових антологій поезії, прози. 14 березня 2008 року я відзначатиму своє 70-річчя. Був би щасливим, аби Азербайджан наступного року, як Київ нинішнього, став столицею світової літератури і приймав у себе всіх вас, а також нових членів нашої творчої громади, які, сподіваюся, долучаться до Асоціації найближчим часом. Бажаю успіху цьому чудовому починанню, натхнення і здоров’я усім нам. Леонід Фінкель (Ізраїль): — Маю честь виступати від країни, в якій немає ні осені, ні зими, а впродовж усього року літо. У нас працює федерація творчих спілок, що об’єднує літераторів, які пишуть тринадцятьма мовами, зокрема й українською. Пам’ятаю, що перші внески письменники, які переїхали до нас з Одеси, Харкова, інших українських міст, платили ще купонами. Будинок письменників в Ізраїлі названо ім’ям Шауля Черняхівського, і це засвідчує повагу до українських коренів у нашій літературі. Історія України, як і нашої держави, трудна, драматична. Це зближує інтелігенцію обох країн, особливо сьогодні, коли багатьом доводиться вибирати не просто між добром і злом, а злом і жахом. На жаль, наша молодь ще мало знає про літературу, мистецтво вашої країни. Коли я запитав свого онука, як називається столиця України, він сказав: “Динамо-Київ”. Україна має багату, високоталановиту літературу. Якби вірші Ліни Костенко краще знали у світі, якби вони були перекладені багатьма мовами і вийшли у відомих видавництвах, Ліна Костенко давно була б удостоєна Нобелівської премії. Отож наш форум покликаний сприяти усуненню тих духовних і фінансових перепон, що заважають народам світу глибше знати українську літературу, а читачам вашої великої країни — літературу наших народів. Побажаймо ж один одному перемог на цьому непростому шляху. Єврейська історія вчить любити життя і кожен його день сприймати як подарунок. Левко Лук’яненко (Україна): — Сувора цензура радянських часів перетворювала людей на рабів, а спілку письменників — на пропагандистський цех КПРС. Більшість письменників були слугами партії. Це спричиняло душевні муки. Одні ставали до боротьби (як Василь Стус), інші накладали на себе руки (як Григір Тютюнник), або ж спивалися, бо не могли співіснувати з власною совістю у різних площинах. Ми перебуваємо у стані поступового звільнення від внутрішнього цензора. Я спостерігаю, як від комуністичної забамбуленості людська душа наближається до правди. І тому хотів би, щоб українські письменники були психологічно сміливішими. Адже національна свідомість починається з любові до рідного краю, з маминої колискової і з того, як сонце викохує квітку. На жаль, Україна за 16 років незалежності ще не завоювала свого інформаційного простору. Наша влада лише частково українська. Я покладаю великі надії на те, що після недавніх виборів справи підуть на краще. Маквала Гонашвілі (Грузія): — У спілку письменників Грузії,
Творчі плани обговорюють Сяргей Законніков (Білорусь) та українські поети Ніна Горик, Дмитро Чередниченко та Лідія Рибенко
Володимир Яворівський вручає почесну відзнаку НСПУ перекладачеві з Японії Мотохіро Оно яку я маю честь очолювати, не так давно ввірвалися 100 поліцейських, викинули книги, а разом зними і нас на вулицю. Що було робити? Звернулися до світової громадськості по підтримку. Як можна в демократичній країні воювати зі словом, не підтримувати письменників, які були в перших лавах боротьби за незалежність? Ми звернулися до Верховного суду і виграли процес. Але це ще не означає, що нам повернули приміщення і дали можливість спокійно працювати. Міністр економіки заявив, що у ХІІ столітті в Грузії не було спілки письменників, та це не завадило Шота Руставелі створити поему “Витязь у тигровій шкурі”. Але представник влади забув, що у ХІІ столітті не було й міністерства економіки. Душу поета не вбити, свободу слова не розтоптати, поки світить сонце, росте виноград і живе на світі хоча б один мрійник. Хіросі Катаока (Японія): — Я вивчив українську мову і вже п’ять років живу в Україні. Вивчаю українську культуру і літературу — тут є багато видатних імен, цікавих творів. Чи відома українська література в Японії? Майже 40 років тому в моїй країні було перекладено твори Т. Шевченка, але, на жаль, не з оригіналу, а з російських видань. Відомий у нас переклад “Енеїди” І. Котляревського. Журнали публікували також вірші Ліни Костенко. У Токійському університеті працює Олена Хоменко, вона переклала і підготувала Хрестоматію сучасної української літератури. Я переклав чимало творів українських письменників, але в Японії важко щось видрукувати — фінансові проблеми маємо і тут, і там. Мені сподобалася ідея Володимира Яворівського набирати групи студентів для вивчення мов — це допоможе готувати фахових перекладачів. Я дуже люблю прозу Михайла Коцюбинського і мрію перекласти його твори рідною мовою. Вдячний за запрошення і закликаю всіх до плідної співпраці. Алесь Пашкевич (Білорусь): — У світі, мабуть, немає більше таких близьких мовами і душами народів, як український і білоруський.
Ми спільно горювали у піснях і віршах, виколисували у слові свою свободу і мрію, переборювали біди і лихоліття. І сьогодні нам так непросто долати ті залишки минулого, які єще у наших суспільствах. Не буде перебільшенням, коли скажу, що в ці два дні Київ став центром світової літератури. Наш форум має виробити кілька доленосних рішень, які допоможуть налагодити контакти між письменниками різних країн, творчими спілками, підставлять плече у нашій боротьбі за свободу слова, право писати, друкувати і навчати своїх дітей на рідній землі рідною мовою. Для нас, білоруських письменників, це особливо актуально. Ідея створення Міжнародної асоціації письменницьких спілок “Слово без кордонів” виникла тоді, коли ми на запрошення українських колег приїхали до Києва. Робоча група провела всю підготовчу роботу, підготувала необхідні документи. Ми покладаємо великі надії на роботу цієї асоціації. Саша Йовановіч (Словенія): — Радий побувати у давньому Києві й передати вітання від словенських письменників. Ми у Словенії проводимо чимало літературних заходів, зокрема, великий поетичний фестиваль у вересні. Ми ще мало знаємо про наші літератури, тому сподіваюся, що після цього київського форуму обмін делегаціями стане постійним, з’являться добірки творів у газетах і журналах, буде налагоджено постійне інформування про новини літературного життя, обмін ідеями. Маємо залучити до асоціації й видавців. Це дуже важливо. Кнутс Скуєнієкс (Латвія): — Я маю щасливу нагоду вітати вас українською мовою, бо почав спілкуватися нею ще в мордовських таборах, де було багато моїх українських побратимів — правозахисників і письменників. Уже багатьох моїх українських друзів немає на цьому світі. І це засмучує. Я не був у Києві впродовж десяти років. І коли пройшов його вулицями, приємно було чути українську мову. А колись вона звучала в єдиному місці — у Спілці письменників. Я підтримую пропозицію представника Словенії — треба об’єднати не лише письменників, а й видавців, щоб наші книги легше долали кордони. Ми маємо центр латиської літератури, завдання якого — пропагувати наше письменництво, його здобутки за кордоном. Можемо поділитися досвідом у цій важливій справі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
