“Мистецька діяльність корениться у внутрішній потребі перетворити емоції в рух, у творчість”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
ПЕРЕЯСЛАВDХМЕЛЬНИЦЬКИЙ — МІСТОDМУЗЕЙ
Слово Просвіти, №43 за 2007 рік
Василь ВОЗНЯК
Переяслав-Хмельницький славиться не лише своєю історичною багатогранністю, а й великою кількістю музеїв. Один з найбільших, розташованих на ландшафтній периферії міста, — музей під відкритим небом народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини, що належить до Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав”. На території заповідника, а це близько 33 гектарів, зосереджено понад десяток музеїв, а також відновлено хати та маєтки, які репрезентують села Переяславщини. Окрім музеїв, тут можна побачити і відвідати (безкоштовно) подвір’я священика, гончара, олійника, чинбаря, ткача, столяра, бідняка, вдови, безземельника тощо. Національний історико-етнографічний заповідник розташований на колишньому єврейському цвинтарі, тому відвідати музей відомого єврейського письменника Шолом-Алейхема, який, до речі, народився в Переяславі, кожен турист вважає справою честі. Особливої уваги заслуговує музей “Український рушник”, в якому виставлено значну колекцію рушників Слобожанщини ХІХ—ХХ століть найрізноманітнішого ткацтва: бавовна, коноплі, льон. Льон — одна з найдавніших культурних рослин, яку плекали на наших землях ще в дохристиянську добу. Коноплі наші предки запозичили в іранців. Овечу вовну та вовняні тканини згадано в літературних пам’ятках ХІ століття. Залишки вовняних та лляних тканин часто знаходять археологи, розкопуючи могили стародавніх слов’янських поховань на території України. Більшість рушників відображає мистецтво шиття східнополтавського реґіону, тобто їм притаманна вишивка червоного кольору, яка лишу деяких експонатах просякнута чорними обрисами. Рушники, представлені на виставці, вишиті різними техніками, зокрема полтавською гладдю, відомою у всій Україні. Нею вишивали шовком церковні ризи, побутові речі та одяг знаті. Ця вишивка найчастіше темно-червоного кольору. Вишивку полтавською гладдю часом обводять стебнівки того самого кольору. Ця техніка нагадує шов уприкріп. Різниця в тому, що настелення і пересяги вишивають однаковою ниткою, настеляючи зліва направо та проколюючи справа наліво. Полтавську мережку виконують технікою уприкріп. Для цього витягують нитки у полотні. Вишивають по краях мережку-прутик, а потім — основну середню частину. Усю роботу виконують білою ниткою. Вражають орнаменти рушників, серед яких найяскравіші — древо життя, геометричний, стилістично-рослинний. З українського селянського лляного полотна досі залюбки шиють чоловічі сорочки та жіночі сукні не тільки в Україні, а й за кордоном.
Відвідуючи заповідник, не залишимо без уваги і музей сухопутного транспорту, де можна побачити унікальні експонати ХХ століття: шарабан, тачанку, лінійку, безтарку, грабарку та багато різновидів саней. Засоби пересування вказували на економічний стан та впливали на спосіб життя і побут наших предків. В Україні протягом століть існувала густа мережа транспортних артерій — водних і сухопутних. Ще в ХVІ— ХVІІІ століттях утворились основні сухопутні шляхи: так званий Муравський, або Соляний, що з’єднував Україну з Кримом; на Лівобережжі — Романівський, Сагайдачний, Гетьманський та Український. Останній пролягав до Москви. Основними видами транспорту в українців від найдавніших часів були сани та вози. Для перевезення зерна використовували безтарки — вози з дощатим прямокутним ящиком (коробом), що звужувався у нижній частині та розширювався догори. Близькими за формою кузова до безтарки були грабарки, в яких перевозили пісок, землю, щебінь, інколи вугілля. Ящики та бочки у південних містах, зокрема в Одесі, перевозили на биндюгах — возах із широкими плоскими кузовами. А для швидкого пересування використовували легші та зручніше обладнані вози — лінійки, тачанки. У музеї є пожежна лінійка, призначена для гасіння пожеж. До речі, тачанку, яка з’явилася спочатку на півдні України, широко застосовували під час громадянської війни. Також на виставці експонують сани виїзні та сани-козирки. Вражає своєю унікальністю екземплярів меморіальний музей Миколи Миколайовича Бенардоса — російського вченого і винахідника першої в світі електродугової зварки. Є у Переяславі й музей українських обрядів та звичаїв, музей бджільництва, музей народно-прикладного мистецтва, музей мирного освоєння космосу, музей хліба тощо. Переяславський заповідник порівняно з подібним музеєм під відкритим небом у селі Пирогові Київської області, безсумнівно, виграє за територією і кількістю експонатів, за чистотою, доглянутістю, і звичайно, за кількістю музеїв.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
