Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Книжка повинна бути подією в житті читача, а не в житті автора”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

«ХРОНІКИ» — ЦЕ НАСАМПЕРЕД УНІВЕРСАЛЬНІСТЬ…

Слово Просвіти, №43 за 2007 рік

У руках тримаю культурологічний журнал “Хроніки”. Це тематичний щоквартальник, який з’являється в українському просторі під різноманітними обкладинками. Альманах охоплює кілька концептуальних напрямів: українську культуру реґіонів, українську культуру в європейському й світовому контексті та видатні персоналії. Цього разу маємо “Дніпропетровськ: виміри історичної долі”. Головний редактор альманаху Юрій БУРЯК розповідає… — Усе почалося ще до незалежної України. Перебудовчий ентузіазм, море інформації, яка довгий час була закритою… Тоді й виникла ідея “Українських пропілей”, тобто комплексних видавничих напрямів: поезія, перекладна література, проза, мемуаристика… Згодом я запропонував видавати не серії книжок, а культурологічний журнал. Взірцем було “Наше наслєдіє” — всесоюзний популярний журнал. Ми прагнули створити щось подібне. Так з’явилися “Хроніки”. У той час за цим культурологічним проектом стояв відомий мас-медійник пан Кічігін. — Досить двозначна постать… — Власне, це те, що я називаю “повєрх бар’єров”. Тобто якщо для доброї справи потрібні кошти, то мені байдуже, звідки вони і хто їх дає, — це все українські гроші. Ми достатньо попрацювали. Не мало не багато — 15 років… Парламентська бібліотека тільки бібліографію “Хронік” підготувала не менше як на триста сторінок. — Останні “Хроніки” про Дніпропетровськ. Розкажіть про концепцію цього випуску, його наповнення, історичний ракурс, деталізацію сучасного культурологічного процесу… — Здається, Гаррі Каспаров говорив про шахи як про модель життя. Я перефразував би цю тезу: поезія — як модель життя. Саме ця модель і накладається на “Хроніки”. Адже що таке поезія? Це насамперед універсальність. Отже, “Хроніки” — це історіографія, мовознавство, мистецтвознавство, релігієзнавство, мемуаристика, мистецькі трактати. І звичайно, сама поезія. Я повернуся трохи в минуле, щоб читачі “Слова Просвіти” краще зрозуміли, що таке “Хроніки”. Концепція часопису охоплює кілька напрямів: українську культуру реґіонів, українську культуру в європейському й світовому контексті та видатні персоналії. Ми зробили “реґіональний” випуск про тисячолітню культуру Криму, вийшов часопис про Черкащину. Потім був двотомник “Київ — земля свята”. Реалізували проект про тисячолітній контакт України і Франції: династичні зв’язки, українсько-французький досвід часів Визвольної війни Богдана Хмельницького, українські митці у Франції, Архипенко в Парижі. Ми пишаємося нашим українсько-чеським часописом, де чи не вперше розповіли про видатного політика та гуманіста ХХ століття Томаша Масарика. Саме він урятував український інтелект, бо після більшовицького перевороту й тотального терору прихистив нашу інтелігенцію у Празі, дав їй змогу працювати і розвиватися. За тритомне видання про тисячолітні зв’язки України та Грузії я й автори проекту отримали найвищу нагороду від уряду Грузії — “Орден Честі”. І нарешті третій напрям — видатні персоналії. Один випуск повністю був присвячений Володимирові Вернадському, як сказала Олена Опанович, найбільшому інтелектуалові ХХІ століття. Згодом український читач мав змогу більше дізнатися про засновників чернечого життя і чину превелебних отців наших Антонія та Феодосія. Адже що таке монастирське життя в Україні? Це була цитадель української духовності, де зосереджувалась уся культурна спадщина: музика, живопис, архітектура… Потім був випуск, присвячений митрополиту Петрові Могилі. Власне, це тільки у двох словах про зроблене, як передмова до дніпропетровських “Хронік”. Цей випуск планували ще 15 років тому, і добре, що тоді ми його не видали, бо з’явилися нові надзвичайно цікаві автори та матеріали. А ще прийшли “нові люди” зі сходу. З їхньою допомогою ми видали “Дніпропетровськ: виміри історичної долі”. — Мабуть, цей випуск на часі… Адже про Дніпропетровськ склалися недобрі міфи. Начебто це місто — не тільки східна провінція, а й зла східна провінція… Антиукраїнське місто… — Я ніколи так не думав. Як може бути антиукраїнським місто, в якому був осередок козацького життя? Місто, поруч з яким — козацький монастир, що називали в народі “козацьким Єрусалимом”. Місто, за вісімдесят кілометрів від якого розташована славетна Петриківка, знаменита на весь світ своїм живописом. Місто, яке дало Україні історика Дмитра Яворницького, класика історіографії Дмитра Дорошенка, професора Празького університету Василя Біднова, книговидавця Євгена Вирового, славетних учасників визвольних змагань Ісака Мазепу, братів Мазуренків, чиї діти також стали видатними митцями. Галя Мазуренко, видатна поетеса і художниця, нещодавно померла у Лондоні. Галина Мазепа прославила своїм малярством Венесуелу. Це все Дніпропетровськ. А довкола — Хортиця, Чортомлик, Базавлук, Кільчень, Самара… — Ніхто ж не сперечається, що вся Україна може пишатися людьми, які там виросли і дали потужну спадщину… Я про інше… Чи може минуле Дніпропетровська бути сьогодні живильною силою для нього самого? Як тепер почувається його культура? Адже про те, що місто зросійщене, Ви не сперечатиметеся? — Звичайно, це була цілеспрямована політика. Я сам навчався у російській школі. Але культура — річ незнищенна. І це не просто поетичний образ. За певної інформаційної підтримки багато чого можна відновити. Насамперед історичну пам’ять, людську свідомість і гідність. Коли я виїжджав з Дніпропетровська, здавалося, що я останній із могікан. А сьогодні, повертаючись до рідного міста, зустрічаю набагато більше свідомих українських інтелектуалів та патріотів. — Пане Юрію, знаю про Ваш пієтет до Дніпропетровська і те, що Ви зараховуєте його до так званих зоряних міст. Тобто тих, що роблять істотний внесок у формування держави… Але хіба не підводить таке “незнакове” радянське ім’я? — Промовляючи Дні-про-петровськ я маю на увазі не революціонера Петрова, а письменника Віктора Петрова… — Таємничого Петрова-Домонтовича? — Цю версію про його таємничість усіляко заперечує найбільший український інтелектуал ХХ століття Юрій Шевельов. Здається, у другому томі його спогадів “Я—мене—мені” він розповідає про те, як викрали Петрова з Мюнхена, хто його викрадав, і мотивацію цього викрадення. Шевельов вважав, що ця людина ніколи не могла бути ні чекістом, ні енкаведистом, ні агентом. — Вам, мабуть, боліло, коли за останні виборчі кампанії зринув отой переділ “захід—схід”? — Дуже несправедливо так ділити країну. Звичайно, це брудні політичні технології, політичний цинізм, який може дорого коштувати. Розірвати легко, а ось зшити важче. Але я переконаний, що справжнє мистецтво і справжня культура незалежні. Особливо в місті, яке має наснагу для народження геніїв. Місто Михайла Янгеля і Павла Загребельного, Валер’яна Підмогильного і Вадима Сидура, Олеся Гончара і Міли Йовович… А скільки з його пенатів вийшло знаменитих художників! Глущенко, Бородай, Калашник, Ф. Гуменюк, цьогорічний лауреат Шевченківської премії Борис Плаксій… А інженери, архітектори… Розсіяні по всіх світах… — На початку нашої розмови Ви перелічили багато видавничих проектів. Де український читач може їх знайти? — Був подивований, коли доля мене занесла в Канаду, і в Торонтському університеті я побачив весь набір “Хронік”, за винятком кількох випусків. Нас передплачують європейські університети, які мають факультети славістики, великі бібліотеки… А наш читач… Дещо можна знайти в “Науковій думці”. Ви ж знаєте, що відбулося з системою книгозбуту! Вона зруйнована. Видавці покинуті самі на себе і виживають, мабуть, завдяки тваринним інстинктам. Інтуїтивно знають, звідки чекати “наїзду”… Треба мати сильну волю, щоб займатися цією справою. Але коли усвідомлюєш, що поезія — модель життя, то стає легше нести тягар буденності. У цьому культуророзбудовчому екстримі я набув ще однієї важливої риси: став по-справжньому віруючою людиною. Коли працював над книжкою про Петра Могилу та праведників Антонія і Феодосія, відчував їхню підтримку. — Даруйте за таке приземлене питання, але чи маєте фінансову віддачу від видавничих проектів? — Якось мої приятелі-бізнесмени, які допомагали на початках моєму видавництву, спитали щось подібне: чи повернуться гроші, які вклали у видавничий проект… І я відповів, що якби торгував мазутом або гендлював вином, або видавав “чорнуху”, тоді мав би фінансовий зиск… Але тоді моє життя було б позбавлене сенсу… Спілкувалася Уляна ГЛІБЧУК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин