“Книжка повинна бути подією в житті читача, а не в житті автора”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ЧИ МОЖЕ ІСНУВАТИ КНИГА БЕЗ ЧИТАЧА?
Слово Просвіти, №43 за 2007 рік
О. СЕРЕБРІЯН, вчений секретар ЧОУНБ ім. М. Івасюка, Г. ЗАСЛАВЕЦЬ, кореспондент обласної газети “Буковинське віче”
2007 рік Указом Президента України В. Ющенка оголошено Роком української книги. Уже збігло 9 місяців — три чверті відведеного часу, можна було б і порадіти за таку важливу для української спільноти справу. Проте якщо прискіпливіше розглянути всі складові, що мусили б забезпечувати успіх цієї ініціативи, стає трохи прикро. Можливо, хтось із авторів, чиї твори цьогоріч вийшли з друку, і почувається комфортно, тримаючи в руках свіженьку, із запахом типографської фарби книжку, але все ж беруть сумніви у повному їхньому задоволенні. Бо чи є десь у світі хоч один письменник, який писав би лише для себе? А тепер уявімо: навіть гіпотетичне розмаїття готової друкованої продукції у книгарнях — чи принесе бажані наслідки, чи втішить душу авторів, коли їхня праця, їхній інтелектуальний потенціал, акумульований у книжці, там, на книжковій полиці, й залишиться? Ну, придбає книжку вузьке коло книголюбів, осяде вона в особистій колекції, і ніхто більше не перегорне тих сторінок, в які вкладено титанічну працю. Навіть якщо певна частина книг-таки надійде до бібліотечних фондів із видавництв як обов’язковий примірник, втрачається оперативність, своєчасність інформації. Ті, від кого залежить скорочення шляху книжки до читача, забувають одну просту річ, по суті — істину: книжка повинна бути подією в житті читача, а не в житті автора. Усі люблять повторювати вислів: “Хто володіє інформацією, той володіє світом”, — проте мало хто докладає практичних зусиль до наближення тієї жаданої інформації. А втім, невмолимо настає час переходу до сучасного погляду на динаміку бібліотечного обслуговування на перетині економічних і духовних категорій. Коли у нас активно імітують діяльність навколо української книги, сусідня Росія, неодноразово звинувачена у відтягненні з України найкращих умів і талантів, розгорнула справжню боротьбу за власне книжкове майбутнє. Наприкінці 2006 року в країні завершено розробку Національної програми підтримки і розвитку читання, створено Міжреґіональний центр бібліотечного співробітництва. Представництво Громадського комітету сприяння розвитку бібліотек у Росії вражає: очільник — голова Державної Думи Федерального Зібрання РФ Б. Гризлов, повноважний представник Уряду РФ у Державній Думі О. Логінов, голова Рахункової палати Росії С. Степашин, президент Бібліотечної Асамблеї Євразії В. Федоров, інші фахівці та губернатори. Перечитуючи імена та посади членів комітету, віриш, що розуміння проблеми інтелектуального майбутнього держави, сформоване у Програмі, — “гостра життєва необхідність, оскільки ситуація з читанням є системною кризою читацької культури”. А коли ж актуальність проблеми зрозуміють у нас? І коли бібліотеки перестануть бути прохачами у спонсорів, авторів та й, зрештою, у читачів? Чим гірший український читач від російського? І чи не стане апофеозом оголошеного Року української книги поезія Миколи Петренка “Смерть читача”, видрукувана у “Літературній Україні” за 19 квітня 2007 року: Не треба книг — ще є якісь газети, Якісь брошури… Так у чому ж суть? Помер читач!.. Несуть вінки поети, Несуть вінки прозаїки, несуть.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
