Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Ми маємо давати не просто українськомовний продукт, а якісний український продукт”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

«ЗАКОХАНИЙ В АРАБСЬКУ, ПЕРСЬКУ Й ТУРЕЦЬКУ ПОЕЗІЮ»

Слово Просвіти, №43 за 2011 рік

Про свої здобутки на ниві орієнталістики розповідає відомий професор-сходознавець, доктор філологічних наук, член Національної спілки письменників України, перекладач, автор багатьох мовознавчих, літературознавчих та публіцистичних праць Григорій ХАЛИМОНЕНКО. — Пане професоре, до свого 70-річного ювілею Ви підготували собі такі подарунки, що їм може позаздрити будьякий науковець. Маю на увазі Вашу “Історію турецької літератури” та мовознавчу монографію “Тюркська лексична скиба українського словника”. Чи маєте Ви за це якісь відзнаки? — Так, маю нагороду міністерства культури Туреччини “За розвиток тюркської культури” та “Орден чести” Грузинської республіки. — Ось у мене в руках Ваша “Історія турецької літератури” — великоформатне видання, солідний обсяг: 550 сторінок; тут безліч цитат арабським письмом, латиницею… Я вже не кажу про те, що виконати таку роботу важко навіть фізично. Це ж треба тексти набрати тим арабським письмом, вичитати не один раз, знайти друкарню, що погодилася б видати багатошрифтовий твір. Ви висловили подяку Посольству Туреччини за фінансову підтримку, а своєму товаришеві за допомогу в комп’ютерному складанні. Але ж написати саму книжку! І це тоді, коли “Історію турецької літератури” не спромоглися видати науковці навіть тих країн, де сходознавство й тюркологія зокрема розвиваються століттями. Як це Вам удалося? — Ще коли я навчався на факультеті сходознавства Тбіліського університету (сьогодні — імени М. Джавахішвілі), переконався, як важко студентам опанувати культуру народу із самобутніми цивілізаційними підвалинами, коли немає підручника з літератури. Відтоді й почав збирати матеріял, багато читав, занотовував, скуповував літературу. Якось після одержання в Стамбулі нагороди я запитав турецьких колег: “Чому нагородили саме мене, першого з учених християнського світу? Адже в тюркології давно вже працюють відомі німецькі, австрійські, американські, французькі науковці”. Відповідь була така: “Щоразу ми бачили, як Ви везли на собі дві валізи з турецькими книжками. Коли на роботу беруть, скажімо, німецького вченого, то до його послуг — упорядкована книгозбірня й штат працівників”. — Я можу ще додати: там видатного вченого й сумлінного працівника не виганяють з роботи за якесь критичне висловлювання в пресі. — Така вже наша доля. Але повернімося до “Історії турецької літератури”. Варто було мені зануритися в глибини цього письменства, як стало ясно: без осягнення історії арабської й перської словесности писати щось про турецьку літературу — марна справа. Отож кілька років пішло на те, аби набути знань і в цій неосяжній галузі. Дякую Тбіліському університетові за те, що там я вивчав не тільки турецьку й грузинську, а й арабську та перську мови. Я закоханий в арабську, перську й турецьку поезію. Лише це давало мені силу побороти інерцію, зневіру, втому. — У чому все-таки самобутність Вашої “Історії турецької літератури”? З якими працями її варто порівняти? — Порівнювати я не маю ні змоги, ані бажання. Україна досі не має історій словесности навіть наших сусідів: білорусів, поляків, словаків, росіян. А що вже казати про англійську, німецьку, французьку чи, скажімо, обов’язкову для нашого православного народу візантійську літературу. Не маю права ставити це на карб українським літературознавцям. Мати добру історію американської, китайської або польської літератури — це обов’язок Української держави, це наш престиж. Держава має зробити науковцеві чи цілому колективові замовлення, а ми мусимо виконати його. Ось недавно президент Віктор Янукович перебував з візитом в Ашгабаті. Ви ж не станете мені заперечувати, що якби він подарував президентові Туркменістану “Історію туркменської літератури”, а в його супроводі були ще й одна-дві особи, які володіли б туркменською мовою (ще краще, аби вони працювали в посольстві України в Ашгабаті), то й атмосфера перемовин була б дещо инша, а можливо, й конкретніша. А тепер про Ваше запитання щодо самобутности моєї книжки. Її оригінальність передовсім у неповторності східної культури, естетики, релігії, філософії. Чимало місця в моїй книжці я присвятив суфізмові. Це далеко не догматична релігійно-філософська течія, а ще й естетична платформа, на якій і зведено споруду багатовікової турецької літератури. Середньовічна поезія мусульманських народів — це суцільні нашарування символів, що їх потрібно вміти читати або, коли хочете, розгадувати. Сподіваюся, ті, хто захоче насолодитися тією поезією, зможуть це зробити, уважно прочитавши мою науку. — Мені здається, пане професоре, що Ви забули про ще одну рису, яка робить Ваш твір самобутнім, — це мова. Ви навмисне уникаєте отієї лавини “модних” термінів, що заполонили наші філологічні дослідження? Може, Ви назавжди лишилися в стилістиці й термінології доби Вашої юности. Ви жодного разу не вдалися до використання навіть таких всепоглинальних термінів, як когнітивний, дискурс, наратив, іманентність… — Якщо я скажу, що дотримуюся стилю С. Єфремова, Д. Чижевського чи М. Бахтіна (хоч це правда), то люди подумають, ніби я й справді “назавжди лишився”. Але візьміть праці Ю. Шевельова, М. Коцюбинської чи І. Дзюби й переконаєтеся: вони геть далекі від показної вчености. Я справді зумисне намагався уникнути заакадемізованости, бо хотів, аби мою, поки що й справді єдину в Україні працю, присвячену культурі Туреччини, вільно читали люди всіх поколінь і не обов’язково натреновані в царині американістики. Яй досі вважаю, що в цьому разі складне потрібно висловити просто. Але цілком спокійно ставлюся до науковця, у висловлюваннях якого розкошують терміни опатив, сигніфікація, імплікація, інтеграція концепту тощо. — Ви недавно видали монографію “Тюркська лексична скиба українського словника” і знову ж таки власним коштом. У передмові Ви з великим пієтетом відгукнулися про тих працівників Інституту мовознавства ім. Олександра Потебні, які уклали “Етимологічний словник української мови”. Ви можете порівняти стан філологічної науки “тоді” й тепер? Бачу вираз Вашого обличчя… Може, висловите враження про сьогоднішню філологічну освіту? — Я охоче висловився б, але гадаю, що ваша газета зробила б дуже добру справу, якби провела “круглий стіл”, запросивши до редакції коло небайдужих науковців. Поговорити є про що. Пам’ятаєте, я виступив був у пресі зі статтею “Що таке жицьа дзідзіф?” — про мову озвучувальниць текстів на українському телебаченні. Стало ще гірше, тепер уже й чоловіча частина журналістів каже “дзіти й бацьки”. Чи їх спеціяльно добирають, може, як тепер вони кажуть, проводять кастинги? — Гаразд, то поділіться враженнями про стан вітчизняного сходознавства. — Ось у цьому разі Ви доречно вдалися до слова “вітчизняний”, бо українським це сходознавство назвати можна, тільки напившись перед тим брому. Ця тема теж актуальна, і добре було б, аби котрась із газет хоч би підступилася до неї. Скажу коротко: не буде ніякого сходознавства, поки в Україні не створять коли не інститут, то бодай факультет сходознавства з трьома відділами, як те давно вчинили росіяни, поляки, угорці, грузини, а саме: філологічний, економічний (тобто економіка Сходу) та історико-філософсько-політологічний. Отоді українські президенти матимуть повну інформацію про те, що діється чи діятиметься в переважній частині планети. Академік Л. Губерський висловив був намір реорганізувати філологічну освіту в Шевченковому університеті. Він чоловік наполегливий, добре, якщо всетаки почне. Дякую Вам за увагу. Спілкувався Олександр ПОНОМАРІВ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин