Редакція — читач · “Зміцнення державності залежить від повернення українців до українства”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
СЛОВО ДО ДОБРОДІЯ ЮРІЯ БУРЯКА Відгук на публікацію в “Слові Просвіти”, ч. 42 за 2011 рік
Слово Просвіти, №43 за 2011 рік
— Саме того року, коли побачила світ Ваша книжка “Я вибираю Хортицю”? — Пристрасті довколо Хортиці не вгавали, я ледь не фізично відчував постійну загрозу, що нависла над островом, і спішив розповісти про це, про його історію, про свою участь у вирішенні проблем широко, детально, отож у квітні 2004 року видав книжку. Презентація відбулася у Будинку Національної спілки письменників України і мала певний резонанс. Принаймні до Хортиці книжка привернула неабияку увагу. — Не виникали думки відродити Комітет? — За новітнього стану суспільства підняти бодай якусь його частину на захист Хортиці не вдасться, а без підтримки мільйонів людей про перемогу годі й мріяти. Та й переконаний, що на наших пострадянських теренах домогтися повної і остаточної перемоги, доводячи щось невігласам, неможливо, отож слід закріплювати хоча б те, чого вдалося досягти. У нашому випадку — врятовано Хортицькі плавні, і це неабиякий здобуток. Збережено не лише одне із найважливіших нерестилищ у пониззі Дніпра, а врятований один із нечисленних куточків, де звірі, птахи і комахи, дерева і трави можуть почуватися захищеними (плавні Хортиці дістали статус зони абсолютної заповідності, куди широкий людський загал доступу не має). А ті мости, що споруджуються… На жаль, є сумні реалії, які сильніші за наші бажання. Звісно, мости нині будують саме через Хортицю, що аж ніяк не сприяє відтворенню її природних багатств, та все ж нову трасу прокладають поруч із існуючою, де все вже давно копане-перекопане, оранепереоране, тож вважатимемо, що збитки острову завдаються мінімальні. — У квітні 2005 року Ви стали до виконання обов’язків генерального директора Національного заповідника “Хортиця”… — Тодішній міністр культури і туризму Оксана Білозір, либонь, через запаморочення від помаранчевих “успіхів”, заявила, що “ніяких мостів через Хортицю ніколи не допустить”. Те звучало хвацько, водночас смішно й абсолютно безперспективно, що невдовзі блискуче підтвердилося. Не інакше, як у полоні того ж запаморочення Президент України Віктор Ющенко улітку 2005 року призупинив спорудження мостів, та невдовзі роботи на об’єкті поновилися, до того ж із більшим розмахом. Тому, ставши керівником Хортицького заповідника, я не ганявся за журавлем у небі, а міцно стискав у кулаці крихітну синицю. З перших днів свого директорства взявся зміцнювати позиції плавнів, позаяк станом на квітень 2005 року браконьєрство процвітало там пишним цвітом. Сотні машин, одна “крутіша” другої, прибували до плавнів сушею; десятки моторних човнів, один розкішніший другого, добиралися туди водою. За три місяці на кордоні плавнів, біля виявленого і частково дослідженого літописного поселення “Протовче” (Х— ХIV ст.), у стилі, наближеному до козацького зимівника, ми спорудили форпост, який водночас є меморіально-туристичним комплексом, де цілодобово перебувала спеціальна охорона, і вже станом на вересень 2005 року з браконьєрством у хортицьких плавнях було покінчено. Належний порядок підтримується там і сьогодні. До слова, лише плавні Хортиці є тією частиною острова, яка повністю відповідає заповідному статусу, і без них Дніпровий материк не просто важко уявити, він узагалі втрачає свою цілісність. Плавні живі, і це зігріває мою душу, незважаючи на всі пертурбації, яких зазнав з волі владоможців наприкінці свого директорства, а також відразу після брутального усунення мене з посади. Скажу лише, що незадовго до звільнення я отримав Грамоту Верховної Ради України, де сказано: “За заслуги перед Українським народом”. Ви все зрозуміли? — Абсолютно. — Дякую за проникливість. Отак і живемо.
Вів розмову Микола ПАЩЕНКО, Запоріжжя—Київ
Левко ЛУК’ЯНЕНКО, голова Української республіканської партії
Дякую пану Володимиру Коскіну, що представив читачам “Слова Просвіти” добродія Юрія Буряка і дав йому розповісти про надзвичайно важливу працю з повернення українцям великої національної духовної спадщини. Шановний пане Буряк, Ви здійснюєте ту працю, яка готує українців до перемоги над усіма перепонами на шляху до національного відродження. Російська імперія і за царських, і за комуністичних часів репресіями та цензурою вилучала духовних отців української нації з українського середовища, а їхні твори знищували чи ховали в жандармських і чекістських сховищах і виховували з українців безрідних іванів-хохлів-малоросів. У самостійній Україні вперше за кілька століть настали умови для формування патріотичної інтелігенції, і вона взялася освоювати й доносити ідейно-дезорієнтованим українцям духовну спадщину наших дідів-прадідів. Уперше з’явилася можливість діалогу інтелігенції з народом, і вона, прислухаючись до нього, понесла йому нову інформацію про заборонених жандармами й чекістами творців українських духовних цінностей. Так Ростислав Доценко, колишній політв’язень, роботящий як бджілка літературознавець, видобуває і збирає українські твори, головно — поезію тих українців, яких доля закинула на Далекий Схід та на інші континенти. Вони були відірвані від рідного краю, а в душі зберегли Україну і писали вартісні твори, що вводить їх до скарбниці національної поезії. Либонь, вони не генії, але як носії національного духу та борці за утвердження українства заслуговують на публікацію творів і пам’ять живих поколінь. Творча діяльність добродія Юрія Буряка охоплює широкі горизонти літературної спадщини, що за тематикою йде від давньої історії до її осмислення та осмислення історичного шляху нашої нації. Ця література вкрай необхідна українцям, аби викликати в них почуття спорідненості з українською землею, навіяти їм потребу вивчати свій родовід. Немає кращого способу прищепити любов до рідного краю, як показати героїчні подвиги пращурів. Для цього маємо славну козаччину. Проте нація не тільки воювала. Вона народжувала розумних, мудрих синів і дочок, які думали про долю Батьківщини і захищали її на інтелектуальному рівні. Освоєння цієї спадщини сьогодні особливо важливе, бо зміцнення державності залежить від повернення українців до українства (мови, культури, духовності), а воно, на жаль, відбувається в гострій боротьбі з російським імперіалізмом і космополітичним глобалізмом. “Так ось, — пише Ю. Буряк, — з одного боку, відкрилися колосальні можливості, аз другого — почалося, як пише Іван Михайлович Дзюба, нагнітання мороку, дика активізація антиукраїнського мракобісся й сил, які практично знищили пам’ять про багатьох геніїв, безцінних для нашого духовного національного становлення, — це ми бачимо у наступі маскультури через телевізію, радіо. І з жахом констатую, що, маючи багатющий фольклор (такого феномену, мабуть, ніде в світі немає), наша молодь слухає радіо “Шансон” та інші FM-канали, які подають спрощену, часом брутальну, маловартісну в художньому розумінні музику, не прив’язану до нашої культури. …Ефір забитий примітивно-аморальною попсою. Маємо страшенні перекоси в інформаційному полі. Цьому повинні протидіяти Міністерства культури й освіти… Повторю, з одного боку, відкрилися колосальні можливості, з другого — ми перетворилися на депресивне суспільство”. Як глибоко я розумію біль пана Буряка за Україну! Творіть, вельмишановний добродію, творіть і повертайте давню українську мудрість нашій молоді. Імена тих авторів хай прикладами свого самовідданого служіння Україні навертають малоросів (дехто з них почав називати себе слов’янами) до українства. Без знання історії неможливе історичне мислення, без історичного мислення неможлива національна консолідація, або, як сказав М. Рильський, хто не знає минулого, той не вартий майбутнього. А щодо інформаційного простору, який ще ніколи не був українським,
то інстинкт національного самозбереження спонукає вимикати телевізор і розширювати спілкування через інтернет, що діє поза контролем табачників та інших русифікаторів. А ще хочу нагадати, що за роки самостійності створили цілу бібліотеку літератури, якої в минулому або не було, або була представлена рідкісними винятками, а саме: література про боротьбу проти загарбників, про репресії з політичних, національних, соціальних і релігійних мотивів, про голодомори та в’язнівська мемуаристика. Ця література віддзеркалює реальну історію української нації XVIII—XX століть. Вона насичена картинами неймовірних трагедій і страждань та безмежною самопожертвою і героїзмом. Нації, що сім сторіч боролася за відновлення своєї державності й перемогла, є чим пишатися. А що телевізія в чужих руках ігнорує боротьбу українців за національну свободу, то це мусить підіймати молодь на боротьбу за українізацію інформаційного простору України. Пам’ятаймо: під лежачий камінь вода не тече. Годі чекати ласки від тих, для кого Україна — чужий край! У них великі гроші, проте найбільша сила — в народі. Сотні мільярдів доларів не продовжили владу лівійського диктатора Муаммара Каддафі й не врятували його від народної помсти, бо справедливість на боці народу, а вона неодмінно перемагає!
23 жовтня 2011року
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
