З блокнота публіциста · “Боже, до чого може тільки додуматися інтелігент, який прийшов у вільний світ із постколоніальної держави”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Люди з-під гніту Думки, нав’язані ззовні
Слово Просвіти, №43 за 2012 рік
Олег ЧОРНОГУЗ
Найбільшою трагедією у відбудові нашої держави є безпринципність і пристосуванство інтелігенції, яка боязливо продовжує служити вчорашній колоніальній адміністрації. Автор Брехня, що одягається в позолоту правди, завжди шанується краще, аніж сама правда. Також автор До Києва з Америки я повертався потягом. Приземлився у Варшаві, а далі приятелі з Філадельфії порадили мені про всяк випадок пересісти на потяг. Так безпечніше. Літаки можуть до України не долетіти. Приїдеш у Київ, ніде не розмовляй українською. Там вона вже заборонена. Президент також переляканий. Всюди, наперекір Конституції, тепер виступає російською. Гарант також боїться. Завтра можуть увійти московські війська, і нібито після цього має відбутися аншлюс — добровільне приєднання України до Росії. Усі українські чорноземи увійдуть у кадастр Російської Федерації, і Москва стане житницею не тільки Європи, а й чорного континенту — Африки. “Божевілля якесь, — подумав, — ці зарубіжні українці такого напридумують, щой на голову не налізе” . Але я не заперечував, а тільки слухав. Щоправда, одного разу перебив і сказав: — Але ж під час Євро—2012 усі українці, незалежно від національного походження, — як ви, американці, — все ж об’єдналися і стали єдиним народом! — Та після цього нібито надійшла тривожна вказівка з Кремля президенту Януковичу. Мовляв, там у вас знову об’єднуються! А наказано ж — розділяй і владарюй! Янукович із Литвином прислухалися. Взялися за антиконституційний закон про регіональні мови (назва мови походить від партії — регіони). Ухвалили, аж тоді Путін особисто ощасливив Україну. А щоб відволікти увагу, громадськості України повідомили, що з “братнім візитом”, а потім навіть додали роз’яснення — з приватним. Його зацікавило нібито здоров’я Януковича і свого кума Медведчука. Медведчук у відповідь викинув по всій території України тисячі закликів “изменим страну”. Англійською we will change, а точніше betray the country, тобто “зрадимо країну”. Януковичу як головнокомандувачу й поки що президенту України наказано призначити на пост міністра оборони вчорашнього громадянина Російської Федерації. Російськими громадянами укріпити СБУ і свою особисту президентську охорону. Про це пише уже світова преса, — американці українського походження поклали переді мною кілька англомовних газет. Усе це там начебто підтверджувалося. Я не вірив своїм очам і захотів у цьому пересвідчитися особисто. — Я негайно їду в Україну. Україна над прірвою, — з пафосом вигукнув я, перебуваючи за океаном, не боячись нікого і нічого. Мої американські приятелі трішки збили мій пафос. — Може, тобі краще взагалі не вертатися?.. — Україна гине. Ні, поїду, — з українською впертістю відповів я. —У мене ж мультивіза до США. В будь-який час я зможу повернутися. — Якщо окупаційна комендатура випустить із Києва. Туди в’їхати можна, але з України вже не випускають — навіть самого Януковича і його найближче оточення. Я чухав потилицю. — Купи про всяк випадок у Цюріху альпійського капелюшка. — Навіщо? — здивувався я. — Вдаватимеш із себе швейцарця. Розмовляй винятково німецькою, — порадив один. — Не витрачай грошей на альпійські капелюшки, бери моє сомбреро і розмовляй англійською, — запропонував другий. Із тяжким серцем у грудях, із тихим божевіллям у голові, настрахополоханий, ятого ж дня вилетів до Варшави. Добрався до Києва. Все те, що я у Філадельфії сприймав за ідеологічну чи політичну маячню моїх земляків-патріотів, підтвердилося: я таки справді опинився на окупованій території. Мені здалося, що на моєму тілі знову з’явилися чорні смуги від нагайки, які перейшли мені у генний спадок. Всюди — іноземна мова. У кіосках — жодної української газети, жодного українського журналу, жодної української книжки. У величезних магазинах на стінах висіли кольорові телевізори і з них, так само іноземною, передавали вісті. Зрозумів — таки й справді просидів у Філадельфії черговий аншлюс між Києвом і Москвою. Мені не випало, слава тобі Господи, нещастя побачити вступ чужої армії на нашу територію. Боязко підійшов до прилавка в гастрономі. Двоє дівчаток тихо розмовляли між
Фото Олександра Литвиненка собою українською мовою. Звернувся до них теж рідною. Продавщиці здивовано подивилися на мене, ніби я щойно з-за колючого дроту, і перейшли на іноземну. Я одразу зрозумів — вони бояться, щоб їх не почув хазяїн і не звільнив. Запитав, чи ще в ходу наші гривні. Вони на мене подивилися так, ніби я щойно випущений психіатром Глузманом на волю. Тоді я показав пальцем на вітрину і на мигах попросив: “Будь ласка, триста грамів ковбаси і стільки ж російського сиру”. Повернувся додому зажурений. Увімкнув телевізор. Іноземні журналісти повідомляли, що є сміливці, які насмілилися голодувати, але їх мало, і їх регулярно б’є поліція. Отже, — подумав я, — на цій території уже навіть не можна голодувати. А що ж тоді нам, тубільцям чи аборигенам, дозволяється робити? Тільки гнути спину на завойовників?! А ще мене цікавило, як завойовники тепер називають нас, українців?! Хохлами, бидлом, а нашу мову — бидломовою… Вийняв з поліетиленової торбинки ковбасу і взявся за ніж. Це була моя єдина зброя — про всяк випадок. Я по-братньому розділив куплену ковбасу і кинув шматок під стіл. Макс — мій єдиний друг почав тертися об мої штани, солодко муркаючи. Несподівано задзеленчав телефон. Отже, телефони ще не відрізано, є зв’язок зі світом, але чи я маю право вільно висловлюватися? Чи не для цього мені залишили телефон, щоб виявити мої думки, мої зв’язки… А може, дзвінок з комендатури чи поліції. Можуть викликати на допит окупаційні власті за мої вчорашні статті. Я пригадав американський журнал “Тайм”. Водному з його чисел намальовано карикатуру: український журналіст із кляпом у роті і підпис: закон Журавського в дії. То, здається, був останній закон щодо нашої Незалежності. Запропонований, звичайно, колишнім нібито журналістом, кон’юнктурником, який служив мало не всім владам, щоб залишитися поплавком на поверхні. Залишки колишньої колоніальної інтелігенції просякнуті наскрізь такою мімікрією. Такі тримаються, як надувні кульки, завжди на поверхні, прислужують будь-якій владі. І заткнуть будь-кому рота. А до цього ж закону мені так хотілося написати про Віталія Журавського! Похвалити його непересічний талант. Адже будучи чиновником у нашій великій і бідній державі, Віталій умудрявся заробляти по 21 мільйону гривень на рік. Я хотів узяти у нього інтерв’ю про це. Але мене випередила чи то в Монако, чи то в Монте-Карло під час “Світського життя” Катя Осадча, якій Віталій пояснив, що такі великі гроші він заробляє, читаючи народу лекції. Я тоді подумав: треба кидати к бісу це письменницьке ремесло і переходити на популярні лекції. Але передумав, коли дізнався, що Віталій Журавський справді тричі доктор якихось там наук, що сьогодні прирівнюється чи то до Сократа, чи то до Платона. Такому генію можна платити й більше. Я йому і в підметки не годжусь. Потім мій дух трішки піднявся: з преси дізнався, що тепер і в нас письменницькі гонорари досягають мільйонів. Із тих же телевізійних першоджерел вивідав, що сучасний і досить солідний письменник за свій бестселер отримав одразу 16 мільйонів… Я порадів за колегу (бо ж і ми, літератори, не пасемо задніх), і передумав на старості літ переучуватися на Журавського і залишився вірним своїй другій найдавнішій професії. Та того незабутнього дня я вже про геніальні лекції Віталія Журавського не думав. Тепер мене цікавило інше питання: чи ми не орендуватимемо на років 15—25 у Російської Федерації Сибір, щоб не допустити туди наглих китайців. Адже колоніальна адміністрація може мені нагадати і мою книжку “Діти колонії”. А якщо вони її переглянуть, то і я, за унікальним законом Журавського, можу опинитися там, де Макар ніколи своїх телят не пас, бо там не росте трава. Я навіть не доїв шматочок російського сиру і відклав у торбинку, бо знав із літератури, що у цих випадках необхідно брати з собою. Тепер мене цікавило, чи без суду і слідства одразу відправлять у концтабір? Адже в моїх статтях згадуються кілька негідників, продажних душ, батуринських носів і полтавських пушкарів. Пізнають себе і заявлять суддям окупаційного режиму, що я замахнувся на їхню честь і гідність. Отже, тепер, за законом Журавського, мені гаплик. Коли я після третього дзвінка таки наважився взяти, як тепер пишуть, слухавку, то почув знайомий голос колеги — журналіста, людини зі страху, який останні три роки не те що не брався за перо, а навіть не ходив на мітинги і на будь-які протести дивився з сьомого поверху своєї квартири і вірив, що якось на своєму горищі виживе, жуючи торішнє сіно. Таки вижив, бо перші слова, які я почув, звучали так: — Ти ще живий? — поцікавився він чомусь у мене. — До тебе можна забігти на кілька хвилин? Я деякий час мовчав. Питальні речення в голові зі швидкістю світла налазили одне на одне: чого? З якою метою? Спровокувати? Розвідати? Чому він до мене не приходив за Ющенка? Чому він тоді мене запевняв — ця свобода ненадовго? Побачиш, Ющенка світовий глобалізм (він боявся називати речі своїми іменами) зітре в порошок. Не знищили фізично, знищать морально. Йому ніколи не пробачать української історії, його гасел: “Єдина мова, єдина церква, єдина держава, єдиний народ і поступ в Європу”. Я нейтрально вимовив фразу, за яку не вхопиться навіть найдосвідченіший слідчий. — А чого ж, заходь. Радий буду тебе бачити. Похопився, та вже було пізно. Не треба другого речення! Воно й могло стати зачіпкою: чому радий. Чому вас потягло на різ-
с. 6 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 5
— Вони наші старші брати, ми — молодші. За московською метрикою. Так завжди було і не ми їм приносили культуру на.., — тут я ледь не випустив горобця з рота. Ледь не бовкнув зайве слово… Тому слово “багнети” я пропустив і додав, — завжди приносили нам і не тільки нам, а всім народам безмежного світу свою культуру, мову, тобто “вєлікій і могучій русскій язик”, на якому разгаваріваєт Путін і Медведєв. По черзі. Для чого я ляпнув оте “по черзі”, сам не знаю. Бо саме після цих слів мій приятель піднявся зі свого місця. — Ну, я піду. — Чого так швидко? Щось не так? — Та ні, все гаразд. Ти в лікаря давно був? — запитав несподівано він мене. — У лікаря? А чого мені до лікаря? Я здоровий, як кожний інтелігент. Зір у мене нормальний. Я дивлюся на світ тверезими очима. Вивіски, газети, журнали — схвалюю. А що не випускають книжок нашою мовою, то хто їх під час окупації читає. Перейду на Інтернет. Вивчу братню мову, як Литвин, Колесніченко, Журавський, Володимир Олійник — великий захисник нашого часу… Коновалюк, вибач, не мову, а язик. Може, чаю? У мене є російський сир. Макс його не їсть. Вижену з дому. Він у мене останнім часом викликає підозру. Я його вночі на Майдані знайшов. У темноті не роздивився як слід. Гадав, він голубий, а він виявився майже помаранчевим, бач, світло-рудий. Ще й досі не знаю, чим дихає і що в нього в голові. Я йому дав шматочок російського сиру і московської ковбаси… — Ні, я таки піду, — піднявся з лавки приятель. — Ти пересядь на стілець. Тебе, мабуть, лавка лякає? — поцікавився у нього. — У мене чай російський, сир російський. У мене все російське і лава з російської берези! Тепер я принципово нічого українського не купую. І гривні не тримаю в кишені. Перейшов на рублі, як усі. Він таки трохи заспокоївся, але на лаву не сів. Притулився скраєчку табуретки, але якось тимчасово і не зовсім певно. — Та ти не бійся, — кажу йому. — Сідай твердо й надійно. Ти ж не там, а тут. Він чи то мене не розумів, чи то так боявся, бо цього разу уже в нього, а не в мене, очі вилазили, як я помітив, з орбіт. Щоб його заспокоїти, сказав: — Я три роки не жив у цій квартирі. Нікого і нікому було підслуховувати. Жучків, гадаю, нема. З майором Мельниченком я за кордоном не знайомився. Сиди спокійно. — А Макс? — А що Макс? Я його возив із собою. Не було на кого залишити. Його в діаспорі полюбили. За колір. — Які в тебе враження після прибуття на рідну землю? — А яке може бути враження у вчорашньої вільної людини на окупованій території?
Маріанна СОРОНЕВИЧ
Громадська культурна асоціація “Боніфаціанська академія” в Ананьї (Італія) відзначила експрем’єр-міністра України Юлію Тимошенко міжнародною премією Боніфація VIII. Відзнаку вручили її доньці Євгенії Тимошенко. Вручення ювілейної премії Боніфація VIII стала великою подією у містечку поблизу Риму. Воно цього дня зустрічало чотирьох кардиналів Ватикану та делегацію українських парламентарів — Миколу Томенка, Володимира Філенка, Володимира Філіпенка, Михайла Лівінського. Святкування розпочалися відвіданням кафедрального собору та прес-конференцією у папському палаці. У супроводі оркестру кортеж пройшов вулицями історичної частини міста до палацу мерії. Прозвучали Гімни України й Італії. У вітальному слові мер міста подякував Євгенії Тимошенко за те, що її мати зробила для становлення демократії в Україні.
Він про всяк випадок промовчав чи вдав, що пропустив мої слова повз вуха. Я ж вів далі, ніби нічого за ним не помічаючи. — Сьогодні ми знову повторюємо свою чергову помилку, — по-філософськи глибокодумно і здалеку розпочав і подумав, що так, мабуть, і свої геніальні лекції розпочинає доктор Журавський. — Наступаємо на ті самі граблі. Глянь неозброєним оком на ситуацію, що склалася. Де наші національні сили? Під чиїми прапорами? Гадаєш, під жовто-блакитним стягом? Ні, не так. То під “Собором”, то під “Ударом”, то під “Свободою”, то під “Опозицією”. Усі українці під чужими прапорами. Прапорами тимчасових лідерів — крикунів і демагогів. Нібито в опозиції. В якій опозиції? В опозиції, яка нічим не відрізняється від коаліції. Біда в нашій постколоніальній українській інтелігенції. Це наше нещастя. Це наш постійний провал. З нашим отаманством з однієї сторони медалі і з пристосуванством з другої… Здавалося, був шанс піти перед 28 жовтня 2012 року єдиною українською колоною, щоб народ чітко зорієнтувався за кого голосувати: за українців чи антиукраїнців. Щоб народ, нарешті, побачив, хто є хто. Хто живе Україною, а хто тільки живе з України і житиме так і надалі. Розповзлися, розбіглися, як перелякані миші, шукаючи свого віника, який їх і вимете… Приятель на мене дивився так, ніби щойно мене побачив у моїй кімнаті і взяв про всяк випадок собі кота на коліна, наче свідка. Мовляв, я цього не чув і не слухав. Я в цей час якраз гладив Макса по шерсті. А я вже сів на свого коника і поганяв далі: — Спробую проілюструвати свою думку, — тут мені здалося, що я це кажу голосом Віталія Журавського під час його безсмертних і таких дорогих для народу лекцій. — Треба усім українцям у цей історичний і відповідальний момент, в яких якщо вже не палахкотить, то хоча б жевріє надія на українську перемогу, зібратися під одним національним прапором і піти згуртованою колоною уперед до перемоги! Макс, наївшись ковбаси, тільки мурчав, слухаючи мене. А мій приятель мовчав, і я помітив, що він так міцно зціпив зуби, що уста його посиніли від напруги. — Невже, — вів далі я, самозакохуючись, — не можна було об’єднатися? Невже для цього обов’язково чекати, поки дуло пістолета приставлять до твоєї скроні? Невже не зрозуміло — особи, котрі тимчасово кермують нашою державою, грабують її до останньої нитки, завтра не пустять їх по світах. А нашу територію, нашу землю розпродадуть у роздріб і оптом. Двоглаві орли і одноокі тільки чекають цього слушного дня, який для нас, українців, може стати передчасно судним.
Він піднявся з табуретки, скинув із трону Макса і хотів було попрямувати до дверей. — Стій! — ніби скомандував я. — Ми з тобою з часів Помаранчевої революції не бачилися. — Не треба, — вимовив він. — Краще не згадуй, бо я зараз заплачу. — Нам не плакати треба і не сміятися. Нам треба констатувати і казати народу правду: вчора був геноцид українського народу. Сьогодні етноцид, лінгвоцид українського народу. На що ми перетворилися? Де наше лицарство? Козацький дух? Ми нині скидаємося на аборигенів ніби на незайманій цивілізацією землі. Тут живуть люди зі страху. Люди, яких ці сантаклауси-депутати перетворили на жебраків із простягнутою рукою. Вони не думають про державність, про мову, про волю й про інші людські цінності. Вони чекають одноразового пайка, як контрамарки, беручи активну участь у політичній виставі, котра проходить раз на 4 чи 5 років і знову безініціативно чекають на чергові дрібні подачки, живучи мріями про доброго царя чи дядька, який прийде і навчить їх господарювати на своїй землі, яка вже сьогодні не стала їхньою… Приятель схопився за клямку дверей. Я зрозумів, що дещо переборщив у такий складний для нашого народу час. У час окупації. У час, коли ухвалюються закони, як за Йосипа Сталіна, про ворогів народу, про честь і гідність усякої національної та безнаціональної мерзоти. — Може, ти в мене заночуєш? Чи в тебе є аусвайс? — згадав я роки окупації за гітлерівців. — Тут по-сусідству мій приятель живе. Він влаштувався радником в адміністрації… — Щось продав окупаційній владі? — перебив його я. — Ну, вони…Ти мене зрозумів… Поставили питання руба. Усі ініціативи повинні йти від українців. — Не від п’ятої колони, не від спецслужби чи агентури, не від Корнілова, а саме від українців? — перепитав я. — Саме так. Від українців. — На кшталт Литвина, Колесніченка, Журавського, Бондаренко, Деркача, Шуфрича?.. Він ствердно кивнув головою, але зуби зціпив. — Зрозуміло. І що окупаційні власті пропонують їм цього разу? — Але це глибоко між нами, — він так само як я кілька хвилин тому глянув на стелю, на телефонний апарат і перейшов на миги. Мовляв, у тебе є папір і ручка. Я кивнув ствердно головою і подав йому те і друге, бо перед його приходом, я так міркував, як тільки доїм московську ковбасу і росій-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
