Дім буття · “Незнання рідної мови не виключає її існування і не означає автоматичного привласнення цього означення засвоєній чужій мові”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Рідна мова й інтелект
Слово Просвіти, №43 за 2012 рік
Фото Олександра Литвиненка
Іван ЮЩУК, професор Київського міжнародного університету
Інтелект, як пояснює тлумачний словник української мови, — це “розум, здатність людини думати, мислити”. Чи існує залежність між рідною мовою й інтелектом людини? Чи для інтелектуального розвитку людини має значення, якою мовою вона постійно користується, думає — рідною чи чужою? Щоб фахово говорити на цю тему, слід насамперед з’ясувати, яка ж мова є рідною для людини. У недавно ухваленому Верховною Радою законі “Про засади державної мовної політики” дано два різні визначення цього поняття, які виключають одне одного. У статті 1 закону стверджується: “Рідна мова — перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві”. У статті 3 говориться вже протилежне: “Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною … і змінювати свої мовні уподобання”. Тож чи існують об’єктивні критерії, за якими можна визначити, яка все-таки мова рідна для людини? Чи справді рідною є та мова, якою людина вперше заговорила? Факти цього не підтверджують. Видатний український письменник і громадський діяч, автор знаменитого чотиритомного “Словаря української мови” Борис Грінченко народився й виріс у повністю російськомовній сім’ї: мати — росіянка, батько — офіцер російської царської армії, але за рідну Борис Грінченко мав українську мову і працював заради її збереження й розвитку, про що свідчить уся його творчість і його саможертовна діяльність на терені рідної мови. Видатний український поет Володимир Сосюра народився й виріс у російськомовному Донбасі, навіть свої перші вірші починав писати російською мовою, але за рідну визнав лише українську і всіляко захищав її і страждав за неї. Пригадаймо його вірш “Любіть Україну”. Відомий письменник Борис Антоненко-Давидович, звинувачуваний за радянських часів в “українському буржуазному націоналізмі”, дитячі роки провів у російськомовному Брянську і в сім’ї весь час чув лише російську, тому в нього, як пише його біограф, “найперші враження і мова раннього дитинства були російські”. Але він, як міг, обстоював права української мови в Україні. Йому ж належить відома праця про культуру української мови “Як ми говоримо”. І таких прикладів серед українців чимало. До речі, і основоположник нової російської літератури славетний Олександр Пушкін у дитинстві від батьків і гувернерів чув тільки французьку, розмовляв тільки нею і перші в житті вірші починав писати саме французькою, але сказати, що рідною мовою для Пушкіна була французька, — було б блюзнірством. Отже, рідна мова не обов’язково та, яку вперше почула людина в дитинстві, і навіть не та, якою вперше вона заговорила. То, може, рідну мову людина може вибирати, міняти, як рукавички, залежно від того, яка кон’юнктура, які віяння — сьогодні одна, а завтра — інша? Та й те ні. Бо в народі й серед нормальних людей є чіткий критерій визначення рідної мови. Татьяна, героїня поеми “Євгеній Онєгін” того ж Олександра Пушкіна, не розмовляла російською мовою: Она по:русски плохо знала, Журналов наших не читала И выражалася с трудом На языке своём родном… Але рідною мовою своєї героїні Пушкін вважав російську, хоч вона в житті користувалася, як можна здогадуватися, лише французькою мовою. Тарас Шевченко з 15 років був відірваний від українськомовного середовища (Вільно, Петербург), шість років ретельно вивчав, крім малювання, російську мову в Петербурзькій академії мистецтв (тут вона була обов’язковим предметом), десять років йому втовкмачували її унтер-офіцери в Оренбурзьких степах, а проте він її так і не визнав рідною. Навпаки, послухаймо його. “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і в нас народ і слово”, — писав Тарас Шевченко в підготовленій передмові до невиданого “Кобзаря”. Ось і свого брата Варфоломія він просить: “Ще раз прошу, напиши мені пиcьмо по-своєму, будь ласкав, а не по-московському”. Тож розмови про дві рідні мови в Тараса Шевченка — це теж тенденційне невігластво і блюзнірство. Отже, існує об’єктивний критерій для визначення рідної мови людини — це мова її роду й народу. До якого народу я признаюся, то й мова того народу є моєю рідною, хоч я, скажімо, працюючи в якійсь міжнародній установі, змушений постійно послуговуватися міжнародною англійською чи російською мовою або, приїхавши в рідне село і шануючи рідню, переходжу на місцевий русинський чи якийсь інший діалект. Німці, наприклад, у побуті розмовляють своїми діалектами, а вони такі різні, що часом важко розуміють один одного, проте ніхто з них не вважає діалект рідною мовою, а тільки загальнонімецьку літературну мову. Ще за радянських часів знаний радянський мовознавець Іван Костьович Білодід із повним резоном стверджував: “Національною мовою українців — корінного населення Української Радянської Соціалістичної Республіки, одного з найбільших народів Європи, другої за чисельністю (після російської) соціалістичної нації Радянського Союзу і другого ж за цією ознакою народу в слов’янському світі, є українська мова”. І саме так: рідною мовою для німця є німецька мова, для француза — французька, для росіянина — російська, а для українця — звичайно, українська. І це природно: адже кожен народ сам собі творить мову, без чужої допомоги. І творить її відповідно до свого, а не чужого менталітету. Українцеві чи німцеві немає потреби сніг називати двадцятьма різними словами залежно від його стану, а ескімос має таку потребу, бо це його життєва необхідність. Найоптимальніше й найоб’єктивніше визначення рідної мови дано у “Вікіпедії” — авторство не зазначено: “Рідна мова — мова, яку виробили рідні по крові покоління, саме цю мову людина в нормальних соціальних умовах вивчає найперше. Незнання рідної мови не виключає її існування і не означає автоматичного привласнення цього означення засвоєній чужій мові”. Якщо людина з дитинства змушена користуватися мовою чужого народу, то це означає, що вона живе в ненормальних соціальних умовах. У декого може виникнути питання: для чого стільки уваги мові взагалі й рідній зокрема? Ну от є мова, хоч би чия і яка вона там була, своя чи чужа, досконала чи покалічена, — тож спілкуйся нею, аби тебе розуміли. Хіба не все одно, якою мовою користуватися? Аби жилося добре, аби було вдосталь і їсти, й пити. У чомусь, справді, все одно, коли йдеться тільки про людське животіння, ав чомусь, коли йдеться про духовність, — далеко не все одно. У літературі описано випадок, коли діти змалку не чули людської мови. 1920 року індійські мисливці виявили у вовчому лігві двох дівчаток разом із вовченятами. Одній із них було приблизно років сім-вісім, другій — років два. Менша скоро померла, а старша, яку назвали Камалою, прожила ще близько 10 років. Вона ходила на чотирьох, спираючись на руки й коліна, хлебтала воду язиком, м’ясо їла лише з долівки, зривала з себе одяг, ночами вила по-вовчому. Тобто її поведінка була повністю запрограмована вовками. Тільки через два роки вона навчилася стояти, через шість — ходити. Протягом чотирьох років Камала вивчила тільки шість слів, а за сім років — 45. Вона так і не навчилася думати, не усвідомила себе людиною, хоч наприкінці свого життя й стала горнутися до людей. Серед вовків їй, безперечно, не бракувало ні зовнішніх вражень, ні їжі. Вовки, очевидно, дбали про неї, як і про своїх вовченят. Не вистачало їй лише одного — людської мови. Сказано ж бо: не єдиним хлібом живе людина. Людині, крім харчів і тепла, потрібне ще й слово. Через людську мову людська істота запрограмовується на людину. Брак мовного спілкування призвів, як бачимо на прикладі Камали, до цілковитої розумової глухоти людської істоти. Що ж являє собою мова взагалі? Людська мова складається з трьох функціонально-структурних компонентів: фонетики (набір звуків), лексики (набір слів) і граматики (набір символів для кодування можливих зв’язків між явищами дійсності). Фонетика забезпечує вихід мови назовні, в оточення, тобто матеріалізує мову. Функція фонетики насамперед соціальна. А внутрішній світ людини, її психіку, її душу, її індивідуальність формують лексика й граматика. Лексика членує на окремі елементи всесвіт, що його людина тримає у своїй уяві, бо ж усе, що ми бачимо, чуємо й відчуваємо, фіксується і майже назавжди залишається в мільярдах клітин головного мозку. Крім того, лексика ще й певною мірою визначає співіснування та ієрархію вичленованих в уяві елементів сприйнятої людиною дійсності. Членуючи той уявлюваний всесвіт на більші й менші частини, лексика присвоює їм символи — назви, якими й оперує людина, коли думає чи спілкується. І кожен раз, коли ми чуємо те чи інше слово, у нашій уяві постають відповідні фрагменти навколишньої дійсності. І, навпаки, коли ми вимовляємо ці слова, слухач теж повинен уявляти те саме, що й ми. Інакше спілкування не відбудеться. А слова в кожній мові членують світ досить по-різному, так, як його бачить і членує певний народ у сукупності, тобто нація. Тому в різних мовах майже немає слів із цілком тотожним значенням, щоб замість них можна було механічно підставляти слова іншої мови. Граматика закодовує всі можливі зв’язки між вичленованими уявними елементами дійсності, співвідношення і взаємодію між ними. Чужі слова з усіма їхніми відтінками значень можна сяк-так вивчити, а щоб осягнути граматику — треба докорінно перебудувати свій спосіб мислення. Геніальний Микола Гоголь, пишучи свої твори, користувався російською лексикою (щоправда, далеко не точно), а граматика, сам лад мовлення в нього — українські. Російська мова для Гоголя не була рідною. Один із дослідників більш-менш точно сказав про мову його творів: “Он к русскому ржаному хлебу подмешивал и украинской соли и даже перцу”. Сам Гоголь про себе сказав ще точніше: “Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская”. Душа в нього (сприймання дійсності, лад мислення) була українська, але він її тамував, гнітив, і в цьому роздвоєнні й виявився трагізм Миколи Гоголя. Людину творить мова. Як комп’ютер без програми, вираженої чітко визначеними відповідними символами, — це лише металевий брухт, так і людська істота, не запрограмована і не структурована людською мовою, не стає людиною. Отже, якщо мова — це програма стосовно людини, то чи байдуже, яка й чия мова виконуватиме цю функцію стосовно дитини, що перетворюється на людську особистість? Люди різних національностей так чи інакше різняться своєю зовнішністю: формою обличчя, кольором очей, тілесною поставою. І це самоочевидно. То чому в людей різних, так би мовити, національних популяцій не повинна якоюсь мірою різнитися й структура головного мозку, основного вмістилища людської душі? Адже людський мозок — це велетенська система, яка складається з багатьох мільярдів нейронів і безлічі зв’язків між ними. Як пише відомий американський психолог Денніс Кун, “головний мозок людини… складається зі 100 мільярдів нейронів, індивідуальних нервових клітин… Кожен нейрон у чарівливому світі головного мозку пов’язаний із 15000
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
