Про-читання · “Ми зупинимо катастрофічний злам нашого життя, переможемо моральне збайдужіння, що висушує наші серця, захистимо високі українські цінності”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Дорогами Григорія Сковороди мандрує публіцист Володимир Стадниченко
Слово Просвіти, №43 за 2012 рік
Микола МАХІНЧУК, заслужений журналіст України Це давно зрозумів і публіцист — лауреат Шевченківської премії В. Я. Стадниченко. Видавши книгу “Іду за Сковородою” (“Криниця”, 2002), відчув: пізнання Сковороди сьогодні, в ХХІ столітті, лише починається. І знову вирушив стежками мандрівного генія, аби поповнити знання про нього із уст його і наших сучасників, заглибитися в архіви, приватні колекції, віднайти та обнародувати оригінали документів, іноді й зовсім незнаних широкому загалу. Минуло десять літ, і київське видавництво “Криниця” представило читачам ошатну, ілюстровану, майже 500-сторінкову книгу Володимира Яковича “Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України”. Уній вміщено нариси, дослідження, спогади, поезії і світлини про Григорія Савича та з поля сковородинознавства. Як наголошують видавці, ця книга — щира й чесна авторська спроба виписати об’ємний образ Григорія Сковороди — видатного філософа, письменника, мораліста. Постать мислителя зіткана стереоскопічно: з мандрівних доріг Сковороди Україною і світом, із проекцій його творчої спадщини на наш час, із прямого дотику його вчення й моральних приписів до тривожних викликів ХХІ століття. Звідси стрижень книги — органічне поєднання сковородинівської науки про щастя людини, природженість її до праці на землі із глобальною вимогою сучасності — сталим (гармонійним) розвитком суспільства. Рельєфний образ мислителя вдало доповнюють спогади людей, що обрали в житті сковородинівську стезю. Високий образ поета Сковороди вивершує ліричне мереживо віршів поетів минулого й сучасних. Книга звернена до вдумливого читача, який відчуває потребу приєднатися до сучасного сковородинівського руху, зробити свій внесок у духовну сковородинізацію України як тест на майбутнє нашої нації. Перо дослідника скрупульозно відтворює стежки-дороги Григорія Савича до наступних поколінь і наші до нього. Перші — що вивели його з Чорнух через круту Горлову гору під омофор Могилянки, до придворної капели в Санкт-Петербурзі, п’ятирічної науки в Європі (Шарошпаток біля Токая, Прешпорк (Братис-
Надія КИР’ЯН
У передмові до антології “Сто років з Андрієм Малишком” письменник Василь Трубай розповідає цікавий епізод, коли він у чужому Едмонтоні (Канада) в автобусі почув “Пісню про рушник”. “Кілька акордів на гітарі і задушевний жіночий голос заспівав проникливо й щиро: Рідна мати моя, ти ночей не доспала… Я кинув швидкий погляд на пасажирів, але вони ніяк не зреагували на Малишкову пісню… А мені раптом в душу хлинула така гонорова хвиля, що я ледве стримався, аби не закричати на весь автобус: “Слухайте! Це ж Малишко! Це ж мій земляк з Обухова, аж тут, у Канаді, на іншому континенті! Це ж звучить моя рідна українська мова! І не на сцені, не на якомусь зібранні української діаспори, а просто в громадському транспорті на вулицях англійськомовного Едмонтона”… Але я не закричав. Відвернувся до вікна і, не соромлячись сліз, мовчки слухав пісню… і відчував, яким рідним водну мить став мені Малишко, і яку містичну, молитовну силу мають слова, коли вони сказані справжнім поетом”. Такий пієтет до відомого земляка має не лише Василь Трубай, на Обухівщині дуже шанобливо ставляться до своїх земляків-митців, любовно плекають і викохують молоді таланти. Показова в цьому плані Козинська ЗОШ, де працює письменниця, член НСПУ Ольга Довгоп’ят. Вона створила шкільний Музей літератури рідного краю. У ньому є місце і знаменитим землякам Григорію Косинці, Сергію Бердяєву, Анд-
Про видатного українського мандрівного філософа, поета-гуманіста написано десятки книг, сотні обширних наукових і популярних статей. Здавалося б, повноту висвітлення його творчості і житейських доріг забезпечено. Але кожен автор, завершуючи свою чергову працю про Григорія Савича, відчуває: мислитель ще не пізнаний і не розкритий до кінця. Бо тому чи тому поколінню нащадків являється Сковорода, суголосний саме його часу.
лава), Трнава), подарували нам його Переяславський пролог, Каврайський спалах, байки у Бабаях і Харківському колегіумі, філософські роздуми останніх літ життя в Пан-Іванівці. Другі, наші — через численні легенди, які ще за життя супроводжували мандрівного філософа, та перші оприлюднені друком праці (“Сионский вестник”, 1806; “Украинский вестник”, 1817). Іван Вернет і Гесс де Кальве, Олександр Хашдеу, Ізмаїл Срезнєвський, московське “Людинолюбне товариство”. А далі, як наголошує автор, свої не зрозуміли свого (Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко). Та й “Русское слово” поглузувало над Сковородою, чому дав відсіч Микола Костомаров. В. Стадниченко називає всі ґрунтовні на межі ХІХ—ХХ століть розвідки про життя і творчість Григорія Сковороди (І. Лісєнков (Лисенко), Д. Багалій, Ф. Зеленогорський, В. Бонч-Бруєвич) та інших, пізніших авторів, із праць яких і постала філософська та поетична велич мислителя. Два рівноважні рамена у філософії Сковороди, підкреслює автор, — свобода і щастя. На такому надійному підмурку закликає Сковорода будувати сучасний український дім, усе наше життя. Своєю мудрістю і пророцтвом він достукується в
ХХІ століття, прямо й просто звертається до нас — своїх далеких нащадків. Через віки мислитель розпізнав труднощі нашого зростання і вказав на головну нашу притугу — “моральний застій”. Живи по правді, дій по совісті, знайди себе в “сродній” праці. Водночас звіряй із продуктивністю рідної землі свої бажання і потреби, які не можуть бути надмірними, мають бути розумно обмеженими. “Живи повстримно” — ось настанова Сковороди. Так позначається сьогодні сталий (гармонійний) розвиток: живи й працюй, не проїдаючи резерви й запаси наступних поколінь. Саме на цьому акцентує автор, друкуючи в книзі серію матеріалів громадського оргкомітету великого проекту “Григорій Сковорода — 300”, який очолює Герой України, голова Українського фонду культури, академік НАН України Борис Олійник. Варто зазначити, що Володи-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
