Читацьке віче · “Справедливість потрібно виборювати. Настає вирішальна година — народ мусить скласти іспит на зрілість, на совість і порядність”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Мажори передвиборних баталій
Слово Просвіти, №43 за 2012 рік
Іван ЗАХАРЧЕНКО, член НСПУ Незалежність, без єдності нації, марна справа. За 20 літ у нас жодне урочисте свято не відбулося без провокацій і перешкод червоних. Так було і на святі Покрови, коли наша прогресивна і свідома людність відзначала 70-ті роковини УПА. Оця утаємничена абревіатура зберігає в собі великі історичні події і наукову цінність, які, через владну недоробленість і байдужість, ми належно не усвідомили. Зараз, хоч повільно, але зміни абревіатур відбуваються. Одна зних, демонська, — “СССР”, канула в небуття, зате інші — УПА, ОУН, КУН пробираються на Божий світ з імперського молоху. На зміну неправді й безчестю стає добро і правда, яка, мов месія, пробудить дух, зміцнить нашу волю і віру. Мусимо знати, що воїни УПА в оту страшну годину вели запеклу боротьбу на два фронти: проти чужоземних загарбників і червоних “визволителів”. Нині комуністам не варто ремствувати і скреготати потертими зубами. Схаменіться, визнайте поразку і покайтеся, бо на цій землі ви залишили найкривавіший слід. Не хочуть. Плетуть зашморги і вішають, нехай картонних, але людей великих справ і доброї пам’яті. Оцим дійством, що продемонстрували на Бессарабській площі біля свого ідола, вони показали світові, на що здатні. Шибениці — це катівське ремесло, яке отримали в спадок. Не одцуралися його, застосовують і досі. Пригадаймо вихватку Адама Мартинюка, який мов навічно присмоктався до високого крісла. Бува, слухаєш цього соловія, що улесливо й догідливо виспівує перед сильними світу цього, та коли щось не так, хапає за горло і душить… Показав справжнє обличчя і комуніст Царьков. На рингу Шустера, доведений до краю, погрозливо ошкірився до своїх опонентів
Олександра ПРИХОДЬКО-ВОЗНЯК, член НСЖУ, голова Глибоцької районної організації “Просвіти”, Чернівецька обл.
Живу на Буковині, але часто відвідую рідну Миколаївщину. Маленьке село стало ще меншим. Молодь подалася на заробітки у великі міста, стала “руськоязичною”. Запали могилки дідів і батьків, зникли хрестики, заросли стежини дитинства… Маленьке село затихло, поволі втрачаючи своїх гармоністів і голосистих дівчат. Завітала цього разу до Галини, колишньої завклубу, вродливої, роботящої сирітки, яка якимось дивом з’явилася у нашому селі, вийшла заміж, виростила двійко діточок, діждалася онуків, правнуків і залишилася назавжди на цій щедрій теплій землі. — Перед тобою газети, книжки, плакати, листівки, немов у сільській бібліотеці. І коли ти встигаєш читати? — Так і ти ж читаєш, пишеш, працюєш… — А ти ж іще й поле обробляєш, — дивуюсь я. — Читаю і дивлюся телепередачі і думаю, як ото ситі уміють себе подавати! На біл-бордах виставляють свої портрети, а навколо стільки жебраків, безробітної молоді. Та ще й рекламують свою “добру” діяльність. Ходять, підкуплюють, залякують. Як же добре біля корита! Бачиш, як рвуться до влади? — не вгавала Галина. — Колись в газеті “Правда” я прочитала статтю “Рыбьи глаза”: з фешенебельних автомобілів на і прорік: шкода, мовляв, що вас мало душили… Певен, вільний і гордий народ, не скалічений рабством, ніколи не стерпів би ганьби і глуму, які вчинили “симоненківці” не так над С. Бандерою і Р. Шухевичем, як над українською нацією, котра й досі тримає на своїй шиї невдячних паразитів. Зла їхня сила й ворожа, схильна до хаосу і мордування. Нею принижена і розтерзана Вкраїна. Зараз, коли країну лихоманить передвиборна істерія, активізувалися спадкоємці Леніна, пішли стіною на затурканий і зневірений електорат. Хочуть влади. Коли їхні покровителі дають знедоленим гречку і до гречки, вони сіють обіцянками, що не завтра, а вже сьогодні зладнають краще життя. Звичайно, все це брехні і політичне трюкацтво. Дивує інше: скрізь красується червона реклама з серпом і молотом і гаслами на кшталт: “Вернем страну народу!” Гарно, спокусливо звучить, але таке вже було — вернули народові землю, фабрики, але так загнуздали, що він божого світу не бачив. Насправді, нині уже нічого вертати, окрім руїн. Тому хочеться їх запитати: чому ви втратили оту “страну”? Мали яку силу, необмежену владу, могутню армію, зброю, полчища сексотів, однак не вберегли імперського монстра? Не обіцяйте дурного. Ви ніколи своєму народові не казали правди, зате визискували і гнобили немилосердно. Куди ви годящі? Коли трішки потрясло прогнилу систему, то вірні ленінці, мов сполохані зайці, поховалися в кущах. Зате сьогодні, отаборившись у парламенті, геройствують, їм уже нічого втрачати, окрім розкішних привілеїв, за щой борються… Реклама, якою обвішали себе комуністи, вартує мільйони. Цікаво знати, звідки, з якого джерела “захисники трудящих” черпають такі кошти? Уже нема колгоспних кріпаків, вийшла з-під контролю робітнича рабсила, а вони жирують і казяться під владним крилом. Олігархи щедрі, платять, сповна, а червоні слуги плечі підставляють, щоб вони не хиталися і не падали, руйнуючи Україну.
Виходить, що теперішні комуністи — це абсурд, осколки минулого, які більше пожирають, ніж створюють. Навіщо вони бідній Україні? Комунізм уже не хочуть будувати, але людей баламутять, і такі витинають трелі за столами олігархів — не навтішатися. Правда, про людське око, удавано гудять своїх покровителів, хоч вірно їм служать. Нема у них державних клопотів, турбот. Жуки колорадські. Люди все це бачать, але за звичкою бовкають: нас даром учили, лікували і… душили. Цього не кажуть — забули. Тоді живих розпинали — тепер мертвих, під охриплі старечі голоси: “Фашизм не пройдет!” Юродствують! Який фашизм? Минуло 20 літ, як він сконав. Захлинувся у потоках невинної крові. Саме проти такого гегемона розпочали нерівну боротьбу вояки УПА. Вони перші стали з ним на прю! Вони справжні герої — гинули, щоб позбутися тоталітарного ярма, яке, розуміли наперекір пропаганді, не зробить їх щасливими і вільними. Покутники, що зазнавали кари, нестерпних мук, і вони, і їхні сім’ї, загнані за колючий дріт холодної Півночі. Ми, як люди, яким правда не стала дорожчою за гречку, ще повністю не розкрили злодіяння комуністичного режиму. Світ про це знає більше. Навіть у Вашингтоні 2007 року звели “Пам’ятник жертвам комунізму”. На його відкритті президент Джордж Буш заявив: “До цього часу в столиці нашої країни не було пам’ятника жертвам імперського комунізму — ідеології, яка забрала життя ста мільйонів чоловіків, жінок і дітей…” Оцю болючу і страшну правду темні сили намагаються завуалювати, применшити її масштаби. Та нема такого покривала, аби приховати злочин віку і злочинців, яких засудив у своїй промові Д. Буш:
роду Президентом” (його слова на інавгурації). Не врахував лише наївності нашого народу, який швидше повірить кому завгодно. Це використовують наші “друзі”, які поступово вливають по крапельці отрути в здоровий організм народу. Через нашу інертність, споживацьке існування гинуть кращі сини народу. Чи не з нашої вини вбито Чорновола, отруєно Ющенка, розколото Рух, підірвано віру в “Нашу Україну”?.. Нині підкидають фразу: “Ніхто не голосуватиме за “Нашу Україну”. Або твердження: “Вони не виграють” і таке інше. А потрібно вірити, йти впевнено шляхом, накресленим нашими волелюбними предками. Потрібно разом долати грузькі дороги. І в цьому мені допомагають такі виступи Ярослава Кендзьора, кандидата технічних наук Олександра Кравчука (стаття “Фальшиві міфи у світлі фактів”, газета “За вільну Україну”), Анатолія Шпиталя “Пообіч Майдану” (“Слово Просвіти”, ч. 14 за 2012 р.); Олега Чорногуза “Я п’ять років жив в Україні” (“Слово Просвіти”, ч. 20, за 2012 р.). Я на ксероксі розмножила ці матеріали, важливі свідчення і документи, і даю читати усім, хто хоче знати правду. Не вірте, люди, що Ющенко зрадив. Це ми його зрадили, повіривши ворогам, які підпускали тези: “Я голосувала за Ющенка, а що він зробив?”, “…а що він мені дав?”, “…а що він змінив?” Це говорили ті, які ніколи за ним не йшли! Тепер подумаймо: а чим ми йому допомогли? То ми його зра-
“…невинних людей не можна вбивати заради радикальних ідей”. Додамо, “невинних” голодом виморювали. Тепер спадкоємці катів викручуються, не визнають більшовицько-сталінський Голодомор геноцидом, що вщент вигубив українське селянство. Вважають спланований мор стихійним лихом. Нехай і так, тоді чому не врятували голодуючих? А організовували продзагони активістів, які ходили по хатах і забирали до зернинки, прирікаючи їх на голодну смерть. Історія, що оповита туманом, дає можливість “симоненківцям” перебувати біля державного корита. Це не бідняцька пенсія, від якої стогне, розривається душа. Коли вони зневажили, не пошанували убієнних голодом, то що можуть зробити для живих? Мови рідної одцуралися! Нехай скаже тов. Симоненко, чим йому так люба чужа мова? А герб наш йому очі муляє. Вітчизни для них не існує… Манкурти, владні сателіти — їм не воскреснути. Та шкода людей, що вірять їм. Здається, ніби тоді було ліпше, ніж тепер. Не шукаймо щастя в минулому. Куди б ми, склавши руки, не дивилися — ніде не було добра. Від ран та руїн стогнала і стогне наша земля. Минають роки, а лихо не забувається, і нині збентежує душі людські двоє слів — “розстріл—реабілітація”, що не стали вироком для репресивного більшовицького режиму. Катів не торкнулася рука феміди. Усі чисті й безневинні. Але спокою нема, імена мертвим повернули, але не повернули живим віру у справедливість. Справедливість потрібно виборювати. Настає вирішальна година — народ мусить скласти іспит на зрілість, на совість і порядність — це вибори. Це останній шанс, що зможе переінакшити, змінити наше життя. Будьмо розважливі — не продаваймося, не даймо їм і далі лиходійствувати. Наша доля і України — у наших руках.
дили, бо він не зміг побороти кучмівське оточення, довіряючи своїм “однодумцям”… А ті насамперед зрадили його. Тепер ті, хто домігся його приниження, радіють, що гроші, витрачені на паскудну справу, на недопущення свободи українській нації, витрачені з відсотками недаремно. Де ж ви, українські селяни, інтелігенція? І згадую слова старого вчителя з Миколаївської області, який нас навчав математики і прози життя: “Дітки, вчіться добре, не лінуйтеся. Думайте довго, перш ніж вчинити щось. Бо найбільше горе тому народові, який піддається пліткам. А ще небезпечніше, коли людина лінива”. Прочитавши статтю “Пообіч Майдану” Анатолія Шпиталя, я, які автор, також не згодна з твердженнями, що події 2004 року “стали чи не найбільшою втратою новітньої нашої історії” (М. Славинський). Яка втрата? Це був лише початок руйнації непохитної сірої будівлі комунізму. Це лише пошуки правильного шляху нашої нації. Це — підмурівок майбутнього України. І Ющенко — архітектор майбутнього, був човником серед бурхливого океану, в оточенні пожадливих, зрадливих корсарів. Не його вина, що за 100 років “комуністичного” виховання люди розгубилися і не знають, кому вірити, бо хто догребе до берега, хапає все, що погано лежить. А ти, народе? Мовчиш?.. Будемо вірити доброму, щирому, то збережемо себе, свою націю, Слово і Церкву. Подолаймо грузькі дороги купно, згуртовано.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
