Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Був час розкидати каміння — пора ставити на їхні місця обіцяні пам’ятники героям”. 7 Український шлях · с. 7сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Чи частуватиме Кульчицький у Львові віденською кавою?», с. 5

Чи частуватиме Кульчицький у Львові віденською кавою?

Слово Просвіти, №43 за 2013 рік

Закінчення Початок на с. 5 У нашій історії не було розділів “Присоединение Малороссии”, “Завоевание Кавказа” і в наших галереях не висить картина “Підкорення Сибіру Єрмаком”. Час закреслити вислів “сходні креси”. Не фетишизуйте знак у Карпатах про мадярський перехід. Не спекулюйте на кістках: Голодомор 1932—1933 років був геноцидом чи ні; ми гноблена і ослаблена загарбниками нація чи ні; українська мова є зіставною з відповідними мовами окупантів чи вимагає червонокнижного захисту, як зникаючі види фавни і флори. Тоді перед нами не стоятиме дилема: нам далі потрібна залишкова гуманітарна політика чи нова соціогуманістична парадигма бінарного захисту людини і нації. Тобто двовалентна до вільної людини і вільної нації в адекватній співдружності народів Європи та світу, котрі не розмиватимуть нашу ідентичність, не доросійщуватимуть український інформаційний простір. Україні потрібна рекультрегіоналізація як складний процес відродження українськості, особливо в тих регіонах, де наша мова, культура, традиції ледь животіють. Пора дивитися і на пам’ятники подержавницькому, патріотично, як утвердження національної ідентичності, гордості, історичної пам’яті і традицій українців. У нас національна семіотика як сегмент європейської традиційно нашої культури чи посттоталітарна як намагання п’ятої колони зберегти в Україні імперську семіотику, інформаційний простір та бажання застовпити українську землю знаками і словом колишніх колонізаторів, викликати зневіру до нашої історії. Імперська семіотика танків, сорокап’яток, полуторок себе вичерпала. Нині треба реагувати на спорудження не лише бюста Сталіну в Запоріжжі, а й пам’ятника Катерині ІІ в Одесі, білбордів в Мелітополі з просьбою до Миколи ІІ: “Прости нас, государь”, спонсорування Затуліним фігури “вражої баби” в Дніпропетровську. Така реакція вимагає волі не лише Президента України, а й усіх нас, наших з вами конкретних дій і пожертв. Скажіть, якби кожен львів’янин пожертвував хоча б десять гривень, то хіба ми вже давно не спорудили б монумент борцям за волю України? Хіба не маразмом є одягати фігуру отця Фёдора перед залізничним вокзалом Харкова у вишиванку та видавати це за велике досягнення опозиції? Чому досі опозиція не доб’ється, аби в Полтаві стояли пам’ятники не галушці, а й Мазепі, Петлюрі, що давно за власною ініціативою створили скульптори? Хіба в Україні орав, сіяв Кіров, добував вугілля чи руду Свердлов, будував дороги Дзержинський? Якщо ми проти цього не боремося, то це саме те, на що розрахована ідеологія компартійної пропаганди. Якби не були байдужими, пасивними, то захистили б від знищення і Андріївський узвіз у Києві, і в Львові парк Богдана Хмельницького. До речі, ще ніколи галявини львівських парків, особливо центральна алея парку Б. Хмельницького, не були такими розритими нуворишами під фундаменти майбутніх вілл. Це дуже прикро, бо з розумом і талантом центральну алею можна було б перетворити на Алею героїв України, де стоятимуть погруддя не лише гетьмана Богдана, а й Мазепи, Виговського, Сагайдачного, Петлюри, Коновальця та інших борців за національну ідею! Та і Юрія Кульчицького можна давно поставити біля “Віденської кави”. Чому не мислимо масштабно широко, намагаючись лише у Львові поставити погруддя М. Вербицькому, а не піднімаємо націю на вирішення соборно-глобального завдання: у Києві мають стояти не тільки слов’янські, а й українські Кирило і Мефодій — Павло Чубинський з текстом Гімну і з скрипкою Михайло Вербицький. Натомість у центрі Києва гордо стоїть …Паніковський і …відремонтований Ленін. Попри те, він не сам, а лише один із понад тисячі чотириста своїх двійників, що рясно окупували Україну. Водночас комусь у Києві дуже заважає фігура Малого Принца. На жаль, широкі панукраїнські проекти не виношуються так званою національною елітою. Звичайно, легше увіковічити в камені вареник, аніж трагізм виселення до Сибіру. І не тільки через велику кошторисність другого, а відсутність великого таланту, широти світогляду і високої вмотивованості. Тому більше турбуємося, аби заробити на спорудженні монумента на честь сторіччя Першої світової війни, аніж гідно відзначити двохсотлітній ювілей народження Тараса Шевченка. Бійки володарів імперій — це гейби дуже “важливо”, адже світові війни, особливо Другу, Україні намагаються втокмачити як Велику Вітчизняну. Що більше, сором’язливо замовчується факт, що, власне, почалася ця велика трагедія для нас, українців, з нападу сусідів угорців на Закарпатську республіку, яку очолював демократ отець Августин Волошин. І цей розбій було вчинено не лише зі згоди Гітлера, а й при мовчанні гонорової Польщі, на прапорах якої голосно розгойдувалося тодішнє гасло “від можа до можа”. Та й сьогодні Європа знову “в притул” не бачить політичну партію Румуне Маре (Велика Румунія), яка відкрито задивляється на українську Буковину, Молдову. Вільнюський саміт покаже, чи Європа бачить захищеною Україну. Не привиди, а реальні загрози українськості Правдою є те, що привиди неореваншистських ідей щодо України блукають не тільки Європою. Палким пропагандистом “Русского мира” виступають часті візитери Московської Православної Церкви. Політика торгових війн, протиставлення західних українців східним характерна для сусідських урядів і церков, як і принизлива характеристика українства їхніми ЗМІ, кінематографом. Мовляв, їхня ментальна домінанта — “моя хата скраю і я нічого не знаю”. Проте саме свідоме соборне почуття захисту своєї землі та свободи — “моя хата скраю і я перший ворога зустрічаю” – завжди було притаманне всім захисникам Вітчизни, особливо повстанцям — борцям за волю України. Ми не повинні далі байдуже споглядати на поставлений у Львові в минулому сторіччі знаковий камінь. Був час розкидати каміння — пора ставити на їхні місця обіцяні пам’ятники героям, політв’язням польських, більшовицьких і німецьких катівень. Ми не можемо далі програвати і знову встати перед світом, незважаючи на давні Франкові застереження, як “малі і неприготовані”. Він нас учив бути українцями: не буковинськими чи галичанськими, додам — не харківськими чи донецькими, а соборними. Коли нині в Харкові перед телекамерою варвари розбивають пам’ятну дошку, поставлену вченому Ю. Шевельову, то не тому, що він під час німецької окупації повернувся у свою квартиру, з якої його потіснили енкаведисти. А тому, що він виразно назвав трьох найбільших ворогів незалежності України: Москва, український провінціалізм і кочубейство. Іншого відомого харків’янина М. Хвильового довели до самогубства за те, що він чітко вказав Україні проєвроінтеграційний шлях — “Даєш інтелігенцію!”, “Геть від Москви!”, “Даєш Європу!”. В. Ющенка намагалися звести зі світу, а відтак зробили м’якотілим політиком саме за його тверду позицію щодо українофобів, імперативу відродження історичної пам’яті української нації, виведення її з імперського рабства на європейський цивілізований шлях розвитку. А чи усвідомило українство, що національного Президента знищили популісти, що фальшиво удавали перед народом січових стрільців та упівців. У їхній грі багато масмедій, письменників, артистів, на жаль, інтелектом їм прислужували, а не віддано служили незалежності України, її національному ідеалу, аби підняти рівень інформованості, а, значить, національної свідомості суспільного загалу, вибору духовних цінностей. Про громадську ініціативу львів’ян щодо встановлення згаданого концептуального пам’ятника справжнім борцям за Україну повинні інформувати журналісти, газетярі масштабно: не тільки через місцеві ЗМІ, а й на республіканському рівні, аби залучати до участі в конкурсі не лише львівських скульпторів, художників, а й якомога ширший творчий потенціал усієї України (і не тільки). Франція подарувала США статую Свободи. Мабуть, марне сподіватися, що провідна країна ЄС, яка двічі танками орали Україну, сусіди ближні (і не дуже), подарують проект монумента наших борців за Свободу і Незалежність. Польщі вдалося вирватися з дружніх обіймів країн Варшавського договору, керованого Москвою, тобто “імперією зла”, і сховатися під парасольку колективної оборони НАТО. Вона, мабуть, найбільше розуміє, чому Україна десь пригальмувала чи її пригальмували, затримали на розпутті. І далі не відпускають, міцно тримаючи на роздоріжжі та затягуючи до Митного союзу чи то “Русского міра”, чи інших імперських новоутворень. Світ забув застереження, що без України не буде Російської імперії, що без вільної України не буде вільної Польщі, без України важко уявити цілісну Європу. Отже, забув ціну вибору Україною європейського вектора інтеграції. В українського вибору не тільки регіонально-ринкова ціна, а загальнонаціональна цінність у загальнолюдському вимірі. Пора зрозуміти всім, що ця ціна — економічно не є захмарною, але соціогуманістично — надзвичайно висока, вона доленосна для нації, що дала назву державі. Не можна допустити, щоб українськість та 46-ти мільйонний народ, його інформаційно-життєвий простір стали заручником маніакальних амбіцій однієї пані. Тут важлива не тільки економіка, обсяг ринку, хоча в ЄС він на порядок більший, ніж у Митному союзі, а й непроминальність духовнокультурних, моральних вартостей, національних ідентичностей, не втратити б українськість, головне, не спіткала б нас точка неповернення до своїх споконвічних витоків. Якщо держава неефективна, економіка переважно зумовлена неекономічними чинниками. Аксіологічні (ціннісні) аспекти вибору вектора інтеграції, національні вартості — визначають дух народу, напрям і мотивацію прориву. Євроінтеграція — це шанс, якого в сучасників може більше і не бути. Його втрату нащадки можуть нам не пробачити. На землі, в глобалізованому світі не все людське є людяним. Далі маємо імперське оточення, яке не мислить себе без України, однак ми повинні перманентно підвищувати свою людяність. Тому всі, опозиція і влада, громадські організації, мають стати лобістами євроінтеграції. Для нас стратегічним має стати гасло Великої національної ідеї “Вільна Україна — вільному світові, а демократична світова співдружність — самостійній українській соборній державі, гідній людини та нації”. Ця ідея — основа програми наших дій, дорожня карта нашого поступу. І альтернативи цьому немає. Степан ВОВКАНИЧ,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин