Духовний простір · “Кожний народ є вибраний Богом для виконання своєї місії на землі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Заповіт Патріарха
Слово Просвіти, №43 за 2013 рік
Сергій БІЛОКІНЬ, доктор історичних наук, керівник Центру культурологічних студій Інституту історії НАНУ
Учасники елекційного, виборчого Собору, що відбувся у Святій Софії в жовтні 1993 року, згадують його як потрясіння. Кожен, хто кинув до урни свій бюлетень, а потім із уст голови лічильної комісії владики Романа дізнався результати голосування, — відчули, що на Соборі явно діяла воля Божа. Як-бо інакше можна пояснити той факт, що вже тоді, у стінах храму, учасники Собору прозирнули в майбутнє, мовби переглянувши всю страдницьку путь новообраного Патріарха до самісінького його кінця?! У своєму посланні до всечесних отців, іноків, інокинь і мирян Всеукраїнський Православний Собор наголосив: “Усвідомлюємо, — і нехай усі усвідомлюють, — що на голову новообраного Патріарха покладено не кукіль, а терновий вінець важких випробувань і копіткої праці задля зміцнення Церкви”. Чи треба нагадувати, що цю тезу записали в посланні першим пунктом! Історія свідчить, що бувають різні пророцтва. Одні з них справджуються, інші — ні. Господь поберіг Святішого, так рано забравши його “у місце світле, у місце квітуче, у місце спокою, де нема ні недуги, ні журби, ні зітхання”. Поберіг, щоб по свіжій пам’яті показати нам, як справдилося соборне пророцтво про Святішого Патріарха Володимира. Він пройшов свій шляху муках і терпінні від народження й до смерті. Хто знає, чи не були найважчі саме останні роки його земного життя? Він відбув своє коротке Патріаршество в добу великого церковного неладу. Богослови для визначення такого неладу мають одне-єдине поняття: розкол. Поділене на православну та католицьку частини, християнство України подрібнювалося й далі без огляду на розташування державних кордонів і етнічних меж. Друга, католицька частина на його очах відновила свій поділ на східний і західний обряди. Перша, знов же таки протягом одного-двох років, розкололася на три частини. Релігійні прагнення українців, звернені до Господа, заметалися поміж Москвою, Римом і Константинополем. Приречений діяти на тлі такої трагічної ситуації, він мусив фізично відчувати на своїй голові терновий вінець. Неспокійно було і в самому Патріархаті. Є знімок: у день інтронізації фотожурналіст вихопив самотню постать Владики біля софійського іконостасу. Сумне, трохи навіть розгублене обличчя людини, яку всі покинули. Якщо говорити по щирості, треба сказати про те, як не берегли Патріарха, чудово знаючи, що в нього хворе серце, що він уже перебув три інфаркти. Насилали “клікуш” пікетувати його, не даючи навіть вийти з кімнат чи тиснучи на нього з плакатиками у Феодосіївському монастирі. Коїлося це 3 червня, а помер Святіший 14 липня. Було від чого!.. А чи не виламували йому рук на синоді 11 квітня 1995 року, коли треба було скинути єпископа Романа з кафедри, чи коли домагалися, щоб Патріарх підтримав ідею об’єднання американських православних не з Києвом, а з Константинополем?! Але ще перед усіма цими суєтними подіями, у квітні 1990 року, Владика знайшов слова, що протягом усіх подальших років його життя світили йому. Промовляючи на своїй єпископській хіротонії в Космачі, де свого часу священствував, він чітко сформулював державницьку ідеологію Київського Патріархату, на який тоді ще й не заносилося: “Відповідальність архієрея української Церкви ще особлива тим, що він присягає не чужим престолам і чужим володарям. Ми присягаємо золотоверхому Києву — серцю України, столиці великої Володимирової держави — Матері городів руських і всьому українському народові! Адже саме тут, на священних київських горах стояли ноги Апостола Андрія Первозванного, очі його бачили Україну і уста благословляли. Тут св. Володимир Великий хрестив наших прадідів у синіх водах Дніпра. Звідси славні сини України понесли Євангельське благовістя на безмежні простори від Карпат до Тихого океану. Це пружна спіраль роки й десятиліття. Як усе істинне, ці слова не потребують коментарів, легко й міцно припасовуючись до храму, зведеного в душі кожного православного українця, вивершуючи його ідею такої близької й жаданої мети. Чому ж таке коротке Патріарше служіння було йому відміряне? В одній давній книжці мені трапилася якась закладка — аркушик із відривного календаря, де, крім звичайної інформації про дату, час сходу й заходу сонця та місяця, друкувалися ще різні мудрі висловлювання. На тому аркушику були такі слова: “Вартість життя визначається не його довжиною, а його змістом”. У присмерку античності приблизно те саме сказав ще Марк Аврелій: “Я не зіграв п’яти актів, я зіграв лише три”. — “Це слушно, що ти кажеш, але це означає лишень, що в житті трьох актів буває досить, аби закінчити цілу драму”. Якщо це правда, — а ми певні, що це правда, — то спочилому Патріархові випала доля рідкісна з рідкісних, доля обранця. Однією з особливостей цієї незвичайної долі було те, що Патріарх Володимир діяв не лише протягом свого по-земному короткого життя. Уже й мертвий, він звершив того чорного, кривавого вівторка подвиг, який був би до снаги хіба що легендарним героям сивої давнини. Усі ці роки ми розгублено спостерігали, як представники колоніальної адміністрації узяли на своє озброєння національно-визвольну ідею разом з усією національною символікою — українським прапором, українським гербом, мелодією українського гімну. Узяли, щоб зберегти своє особисте панування, щоб і далі перебувати при тому самому кориті, де вони мали вдосталь гарантованого висококалорійного їдла. Нехай, гадалося. Нехай будуть і вони, якщо вже ці люди, — хотілося вірити, — щиро переродилися, щиро в душах своїх покаялися, якщо справді понад усе поставили тепер інтерес Батьківщини. Але час минав, самостійницька ейфорія вигасала дедалі безнадійніше, натомість дедалі загрозливіше нищилася армія, промисловість, зростала корупція всього державного апарату згори донизу, а водночас і загальне зубожіння народу. Попри облудні запевнення провідників канонічної Церкви, мовляв, Київський Патріархат став державною Церквою, ЗМІ не популяризували належно ні Церкви українського народу, ані її Патріарха. Церква лишалася виразно упосліджена. У день похорону сталося надзвичайне. Як уже не раз бувало в історії, перед величчю православного мученика невірні тратили розум і самоконтроль. Із-за розідраної навпіл завіси, що приховувала сутність поточних подій, приголомшені глядачі побачили жахне обличчя антинародного режиму, спотворене цинічним посміхом. Стало вочевидь ясно, хто був хто і хто є хто в Україні. Усі крапки над “і” у цьому викритті поставив уже мертвий Патріарх. 18 липня Патріарх Володимир, який не тішився доти земною славою, став символом визвольної боротьби українського народу за свої права. Байдужі до долі свого народу люди, що узурпували в країні всю повноту влади, показали своє справжнє обличчя — яничарське. Здавалося б, у їхніх інтересах було посприяти похованню Патріарха на Видубичах, про що йшлося спершу. Перевезений у безлюдне місце, він ліг би в могилу, оточений не тисячами людей, а десятками, а невдовзі забулося б і саме це місце. Ідеальний ніби для них варіант, і щоб таку вкоїти дурницю — відмовитися! Потьмарення свідомості однієї людини можна ще раціонально пояснити, але як пояснити одностайне запаморочення чималого колективу можновладців? У дияконнику Володимирського собору церковні функціонери уважно вслухались у слова Леоніда Кравчука. Він одержав певні відомості: фізичної сили не застосовуватимуть. Про побиття людей під час похорону написано теж дуже багато. Про що тільки не заводять мову, аби це питання обминути, — теж рідкісне потьмарення! Але цим незвичайність Патріаршої долі
25 жовтня з ініціативи МО “Козацтво України”, ВГО “Козацька терито# ріальна оборона” у конференц#залі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевчен# ка НАНУ відбувся круглий стіл “Патріарх Володимир і його доба”, присвя# чений 20#й річниці обрання Патріархом Київським і всієї Руси#України блаженної пам’яті владики Володимира (Василя Омеляновича Романю# ка). Із промовами виступили єпископ УАПЦ Володимир (Черпак), верхов# ний отаман МО “Козацтво України” Валентин Соколовський, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан, директор Інституту літератури НАНУ Микола Жулинський, доктор юридичних наук, професор Василь Костицький, голова Республіканської християнської партії Микола По# ровський, голова Спілки офіцерів України Євген Лупаков, завідувач відді# лу Інституту стратегічних досліджень Сергій Здіорук. Подаємо статтю ко# лишнього радника Св. Патріарха Володимира, лауреата Шевченківської премії Сергія Білоконя.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
