Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Визволення” стало огидним насильством над совістю й переконаннями людей”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Розрита могила

Слово Просвіти, №43 за 2013 рік

Навесні 1914 року Україну (чи, радше, українство) струсонуло святкування сотої річниці від народження Т. Г. Шевченка. Про це, невдовзі святкуючи 200#ту річницю, багато напишемо й багато прочитаємо. Наразі, коли Україна має намір зробити півкроку в напрямку Європи і відчула шалений спротив північно#східної сусідки, згадаймо, що на осінь того ж 1914 року припала Галицька руїна. Доблесна москов# ська орда з німцями лише воювала, натомість галичан#українців нищила. Володимир ВОЙТЕНКО, професор В оповіданні Василя Стефаника “Марія” півсторінки вистачило майстрові, щоб обидві події об’єднати в трагічний контекст. Цитую (зі скороченнями): “То-таки саме перед війною ми сипали могилу Шевченкові. Клопіт такий був, робота в полі, а змовилися й сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, а інші лиш заступами. Таку могилу висипали, як дзвіниця. І Марія з трьома синами помагала. Як ми могилу досипали, то світало, роса нас припала, і ми посідали. А старший син Маріїн виліз на сам вершечок й так ладно говорив до нас, що з цеї нашої могили будемо дивитися на велику могилу на Україні, щоби ми були всі одної мислі. Дививсь так дивно, начеб насправді на зорях бачив Україну. —То що з того, що сипали? Ли! ше біди селові наробили. Москалі прийшли та могилу розкидали, гро! шей шукали чи чого, та за ту моги! лу і мій Михайло пропав. — А хоч би навіки пропав ваш Михайло, то люди ніколи його не забудут. Не боявся москалів, а сказав правду: “Ви, — каже, — ці! лу Україну перерили, як свині, то ще й до нас прийшли рити?” Ми їм ту могилу не зараз забудемо”. У 1914-му (як і в 1939-ому) “визволителі” окупували Галичину в перший осінній місяць. Про те, що в цей час діялося по цей бік лінії вогню, пише, зокрема, Дмитро Дорошенко (“Мої спогади про недавнє-минуле”, Мюнхен, 1969, 542 с.). 1. Після початку війни більшість українських видань було заборонено, одного з редакторів місячника “Українська Хата” заслано до Сибіру. Не помогла й лояльна заява “Ради”, й те, що австрійська прокуратура у Львові конфіскувала липневу книжку “Літературно-Наукового Вісника” за статтю проф. Грушевського “Сараєвська трагедія”: він засуджував політику ерцгерцога Франца-Фердинанда, що загрожувала кривавим міжнародним конфліктом. У Росії українство відразу було зараховано до ворожих сил у наступній війні, і на нього посипалися репресії. Петлюра редагував тоді в Москві місячник “Украинская Жизнь”, що виходив від 1912 року і був, сказати б, офіціозом організованого українства в Росії та його трибуною перед російським громадянством. Місячник згуртував біля себе найкращі наші літературні сили по обох боках австро-російського кордону. Кошти на його видання давали українські громади Києва, Петербурга й Москви. Серед народностей, представники яких після початку війни заявили про свою лояльність з трибуни Державної Думи, не знайшлось українців; нехай така декларація з’явиться від “Украинской Жизни”, вирішив Петлюра. Автором декларації став він сам. У ній говорилося, що для українців є лише один вибір між Росією та Австрією, — на користь Росії, і що українці повинні чесно та совісно виконати свій обов’язок перед державою. Говорилося про нещиру політику Австрії щодо своїх українців, про ті розчарування, яких зазнають наші галицькі земляки; зазначалося, що в Росії офіціальні кола з недовір’ям і неприхильністю ставляться до українських домагань, але ця війна (де українці литимуть кров за спільну батьківщину, війна, що має провадитися передусім на українській землі), повинна розвіяти недовір’я і дати українцям усе, на що вони заслуговують і мають право. Не люблю я Петлюру (і, не бувши істориком, маю право про це сказати. — В. В.). Серед київських українців настрій був пригнічений. Усі чекали лиха від цієї війни. Відчай і розпач брали людей, коли думалося, що кайдани на українське життя куються українськими руками; звідусіль надходили чутки, що мобілізація на Україні пройшла успішно і з великим “підйомом”. Тим часом російське військо посувалося вглиб Галичини, і скоро звідтіля почали доходити чутки про гоніння на українство і про нищення ознак українського національного життя. Маніфест великого князя Ніколая Ніколаєвіча до “карпато-русскаго народа” не віщував нічого доброго. Ще більше непокоїла діяльність “Освободительного карпато-русскаго комитета”, що виник у Києві. Цей комітет складали провідники москвофілів, які зуміли втекти з Галичини перед самим початком війни. Громадянське українське життя в Росії завмерло. Коли редакція “Ради” звернулася до військової влади, щоб відновити видання газети, генерал дав відповідь: “Нехай краще не просять!” Осередки “Просвіти”, які подекуди збереглися ще від столипінського розгрому в 1910 році, були ліквідовані. Що однією з причин війни для Росії було бажання захопити Галичину і знищити там український рух, показали слова міністра закордонних справ Сазонова. Коли до нього з’явилася делегація від петербурзьких українців із проханням заступитися за український рух, то цей “ліберальний” міністр відповів: “Тепер то й випав зручний момент, щоб покінчити з вашим українством!” Відповідь не вимагала коментарів. Для тих кіл російського громадянства, що думали будувати майбутнє своєї держави на нівеляції усіх її народностей, зоставалась ще тільки Галичина, “П’ємонт” українства, кубло “мазепинства”. Зараз же по вступі українського війська до Львова було закрито всі періодичні українські видання, всі культурно-просвітні товариства, книгарні, заборонено продавати або держати по бібліотеках книжки на “малорусском наречіи”, заборонено вживати це “наречіе” по всіх товариствах, організаціях, у суді, адміністрації; почались арешти. Галичина до Росії не належала, всі її мешканці були для російської влади “підданими ворожої держави”, у ставленні до яких мали діяти міжнародні правила. Російська влада поставилася до Галичини, передовсім до українського її населення, як до краю, що нібито повстав проти своєї метрополії і тепер доводилося його карати. На підставі того, що це “искони русскій край” і “законное наследіе россійскаго царствующаго дома”, все, що виявляло собою місцеве самобутнє життя, було оголошене “мазепинством” і нищене з дивовижним завзяттям і жорстокістю. Ця безглузда політика (засуджена П. Мілюковим навіть із думської трибуни як “европейский скандал”) мала фатальні наслідки, бо озброїла проти Росії все українське населення Галичини. На початку воно зустрічало російську армію зовсім не вороже і могло справді поставитись до неї як до визволительки від польського й австрійського панування, коли б таке “визволення” не стало огидним насильством над совістю й переконаннями людей. 2. Повернемося до “Марії”, оповідання В. Стефаника, літературний геній якого, дозволяючи шукати аналогії, скажімо, в Джойса, Платонова (чи навіть у Еклезіасті), лишається неповторним. “Далеко під горами ревіли гар! мати, а чорний дим розтягався змієм по синьому небі і шукав щілину блакиті. А може, там і її сини, може, вже закуталися в білий ран! тух снігу і кров біжить із них і ма! лює червоні квіти. Вона їх родила міцних і здорових; по кожній дити! ні була все краща й веселіша; а мо! лока — то мала такого, що могла дітей не плекати, а купати. І чо! ловіка мала дужого й милого, і ма! єток. То як, бувало, жнуть цілу ніч, як серпами дзвонять до сну ді! тям, що позаду них понакривані спали, то чого її тоді було треба або чого боятися? Хіба, щоб звізда не впала дітям на голову; але Ма! рія була жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа. […] Діти росли всі, ні одно не слабу! вало. Пішли до школи. Ходила за ними по всіх містах, носила на пле! чах колачі й білі сорочки, ноги ніко! ли не боліли її. А як у Львові запер! ли їх до арешту за бунт, то пішла на колію, а колія так летіла до си! нів, мовби там у машині горіло її серце. Між тими панями!мамами почула себе рівною зі всіми й тіши! лася, що сини поставили її в однім ряді з ними. […] А як настала війна, то оба старші зараз почали збиратися, — а й найменший не хотів лишитися. Лагодила їх цілу ніч у дорогу. Сіла біля них у головах, гляділа на них тихенько від зорі до сходу сонця — і в той час посивіла. Вранці чоло! вік, як побачив, то сказав: “Твоя голова їх вивчила, нехай же тепер і сивіє”. Відтак проводила їх до міс! та. В місті зійшлося їх сила, пани! чі і прості хлопці. Хоругви й прапо!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин