При світлі книг · “Найголовніше в літературі — щоб слова викликали довіру”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Живою мовою свого краю
Слово Просвіти, №43 за 2013 рік
Мирослав Дочинець: “Ми — золоті піщинки ріки часу”
Мирослава ОЛІЙНИК (БУЧКІВСЬКА), Варшава—Новий Розділ
Можливо, для України Жидачів — просто одне з провінційних містечок. Та насправді воно є чимось більшим… Поряд із тим, що Жидачів — одне з найдавніших міст Прикарпаття, у ньому налічується понад 30 пам’яток історії та культури. Та про це треба говорити окремо. Але є ще у цій “провінції” заклад, який не менш важливий сьогодні, — Центральна бібліотека Жидачівської РЦБС (районної централізованої бібліотечної системи). Вистачає тільки зайти в її “хороми”, і на тебе “дихнуть” зі стін вислови відомих і невідомих авторів, їхні світлини, а всі книжки на стелажах тематично згруповано, так що кожен читач знайде те, що бажає… Міська бібліотека — це не тільки книгозбірня. Тут відбуваються презентації, літературні читання, літературні зустрічі, діє літгурток “Мелодія слова”. Лише кілька масових заходів “говорять” самі за себе: “Життя в темпі прискорень”(зустріч із М. Слабошпицьким), “Мова — душа народу”, “І споконвіку було слово”, “Наш гість — Андрій Курков”, “Славетні жінки України”, “Читацька конференція за книгою Марії Матіос “Солодка Даруся” та багато інших. А нещодавно до “Літературної вітальні” знову прибули шановані гості: Мирослав Дочинець і Юрій Николишин. Скориставшись запрошенням, на таку подію зійшлись і з’їхались шанувальники слова. З нетерпінням чекаючи на прихід літераторів, ми розглядали інтер’єр бібліотечного салону, де все виконано з любов’ю і смаком — одним словом, до душі. До зустрічі створено стенд “Книжка має давати знання, світло і задоволення” із творами запрошених авторів, так що можна було ознайомитися з усіма книжками — прочитаними і непрочитаними. Мирослав Дочинець — український письменник і журналіст, член Асоціації українських письменників. Решту про нього “скажуть” його книжки, його твори, його “діти” (зі слів М. Дочинця). У списку написаних книжок: “Оскал собаки”, “Роса на фігових листках”, “Гра в ляльки. Жіночі історії”, “Руки і душа та інші невигадані жіночі історії”, “Многії літа. Благії літа”, “Вічник. Сповідь на перевалі духу” і недавні “Криничар” та “Горянин. Води Господніх русел”. Я записала розмову письменника — думаю, буде цікаво її “послухати”: “Імунітет писати — це не моє. Це, напевно, подарунок, доручення Бога — відтворювати у писанні те, що повинен донести до людей. Дар писати можна порівняти з грою на скрипці, де музикант філігранно відпрацьовує свій хист. Усе це великі містичні речі, які нам подаровано і які важко пояснити. Мені здається: у своїх книжках я сказав усе, що міг, так що говорити ще щось — нема потреби. То що ж іще хочете ви почути від мене?..” Але слухачі, затаївши подих, вдивляючись у “живого” Дочинця, дали зрозуміти, що хочуть слухати його ще і ще… “Хіба що хочете почути, що написано в книжках “між рядками”?.. А цього ніхто не може пояснити. І звідки береться іскра, що “прочитується” за текстом, — мабуть, теж від вищої сили. І кожен, читаючи твір, по-своєму читає цей текст “поза текстом”. Найголовніше в літературі — щоб слова викликали довіру. Найкраща книга, — де найменше слів, але де є сила, як магія, яка притягує читача. Від автора залежить, як він використає свій хист, на чому наголосить, як поставить ідею в сюжет книжки, якою енергією надихне в ній. Схопити момент істини — ось головне. Повірте, тільки добра книга дає нам внутрішню свободу духу. Я виріс на Закарпатті. Цей край чудовий і незвичайний. Україна ж дуже різна. Різна і складна, тому її не можна об’єднати. Із раннього дитинства на мене впливало слово. І виховували — теж книги. У моєму краї збереглась архаїчність мови, тому мені “приписують”, що я пишу діалектом. Але що таке “діалект”? Нема такого поняття — є просто жива мова, якою я і пишу. Живою мовою свого краю. Українська мова має цілющі скарби — і тим вона багата і неповторна. І якби наші президенти використовували це багатство — не була б Україна “роздерта”, “розхристана”. Але це вигідно зараз усім — не тільки Москві, а й Америці, Європі. У такому стані — невизначеність духу — їм легше керувати нами. Але ми ще не сказали “свого” слова. Ми ще будемо годувати планету, бо Україна має неймовірні резерви. Бо українці — хлібороби… Мене запитують, чому читаються мої книжки? Без реклами, без різних акцій. А хіба основні речі для людини потрібно рекламувати? Наприклад, хліб, воду?.. Так само і з книгою — це те джерело, яке живить своєю цілющою силою. Хліб духу. Книга виховує патріотизм у душі людини, і скільки вона його має, скільки має його родина — стільки має його й Україна. Слово “патріотизм” із грецької перекладається як “батько і Бог”. Отже, від того, скільки в нас є Бога, залежить наш патріотизм. І жодні гасла, реклами не допоможуть.
Юрій Николишин: “Скажіть своє “дякую”!
Про що мої книжки? Двома-трьома реченнями не скажеш — вони народжуються, як дитина. Основне — про служіння духу, потребу служіння громаді. Мене не цікавить історія загальна, мене цікавить історія душі (дуже цікаво сказано. — М. О.), душі шляхетної, працьовитої. Мене найбільше хвилюють скарби духу. З чим я прийду і що залишу для людства — це моє основне завдання. Один читач сказав мені: “Ваші книги вчать, як не бути дурним і бідним…” Ось ви тут зібралися, — отже, є потреба слова. Отже, ми живемо. Книга об’єднує людей. А ще мене цікавлять харизматичні люди. Позитивні й негативні. Як, будучи звичайними людьми, вони піднімаються і стають визначними, відомими. Пишучи про них, я перечитую багато відомостей, літератури… І пишу я насамперед для себе. Адже пташка, яка співає, — вона це робить найперше для себе. А писати для когось — це вже якась залежність…” До слова, Мирослав Дочинець — лауреат відзнаки “Золоті письменники України”, а сам він, як озвучив на зустрічі, не вважає себе письменником(?)… Другим гостем Жидачівської бібліотеки був Юрій Николишин — видавець і письменник. Заснував 2003 року видавництво “Апріорі”, яке стало одним із найпотужніших в Україні. Світ побачив низку книг, фотоальбомів, буклетів про Львів, Галичину, Карпати, які написав директор “Апріорі” Ю. Николишин та інші автори. Ось тільки частка: “Львів. Симфонія міста”, “Легенди старого Львова”, “Феномен Львова”, “Соломія Крушельницька. Міста і слава”, “Історія українського народу”, “Вічна магія Карпат”… “Книжкова толока—2013” у районному Миколаєві на Львівщині відкрила нову сторінку біографії Юрія Николишина — сторінку письменника-початківця. Його “дітищем” є книжка під незвичайною назвою — “Бота Фікс”. І автора під час зустрічі відразу запитали щодо назви. “Бота Фікс” — це мій неологізм. Це противага науковцям, які побудували колайдер, що розшукує матеріальну Божу частку. А я в своїй книжці хочу показати, що кожна людська душа — це колайдер, який виявляє духовну Божу частку в нас”, — сказав автор. Це зріла, вистраждана книжка. Настільки світла, що заряджає позитивом. Головне в ній — показати велич людини. Підкреслити значимість цієї книжки можна словами М. Дочинця: “Я достеменно не знаю, що це: сповідь сина віку, моральні листи новітнього Луцілія до самого себе, рефлексії витонченої та працьовитої душі, стягання духу в середовищі “задухи духу”… А музикант і письменник Ілько Лемко висловився так: “…така глибина! Це той поодинокий випадок, коли людське живе спілкування програло читанню. Ця книга — явище, нетипове для української літератури”. Дуже гарно сказав сам Ю. Николишин: “Очікую, що кожен, хто візьме в руки книгу, отримає духовну силу для того, щоб не знесилитися, а йти вперед, досягати чогось нового та творити прекрасне…”. Думаю, кожен, хто прочитав або ще прочитає цю книгу — скаже своє “Дякую”. Дві особистості, два літератори в один голос стверджували: нема поганого життя — є невміння жити. А між розповідями письменників, як між рядками, звучали майстерні виступи ансамблю народної музики Жидачівської дитячої музичної школи (керівник Мирон Жовтий), вокального ансамблю Гніздичівської ЗОШ “Солов’ї” (керівник Михайло Кузишин) та читання уривку з твору М. Дочинця Ігоря Лалака. Творча зустріч завершилася “кількома словами” Люби Хомчак, придбанням книг дорогих гостей та чергою за автографами. У Юрія Николишина і Мирослава Дочинця вистачило терпіння для всіх охочих, що підтверджує: такі люди творять для нас.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
