14 Кіно · “Система тоді працювала бездоганно і не дозволяла виходити за окреслені ідеологічні та естетичні канони”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Проект «Параджанов»
Слово Просвіти, №43 за 2013 рік
Михайло ІЛЛЄНКО, режисер, Київ
Скажу відверто: пішов подивитися, бо з реклами було ясно, що у фільмі про Сергія Параджанова буде і про мого брата Юрія Іллєнка. “Брата” побачив. Таким я його не бачив ніколи. Не маю сумніву — автори усвідомлювали, що такий “брат” для мене — виклик. Час від часу повертаюсь до побаченого — намагаюсь виміряти дистанцію між екраном і власними спогадами. Дистанція величезна — фільм не вийшов за межі стереотипів, з яких “повинен” складатися міф про життя і творчість Генія. ТойХто- ПеремігСтереотипи став жертвою cтандарту. Фільм про Параджанова поповнив ряди. Саме у просторі цієї дистанції гіркий парадокс і безпощадне запитання: як знімати фільм про особистість несумірного з часом масштабу і несумісного з життям виклику? З яких позицій опікуватися Параджановим? Або, як тепер кажуть, проектом “Параджанов”. — На якому проекті працюєш? — На Параджанові. Власне, з усіх дійових осіб тодішнього часу-простору у фільмі залишилося не так уже й багато. У київському періоді — Сергій Параджанов і переляканий оператор фільму “Тіні забутих предків”. Траєкторії цих двох людей — Сергія Параджанова і Юрія Іллєнка — завжди цікавили мене. Та й не лише мене. У якийсь момент ці траєкторії перетнулися. Чому і як? Сьогодні спитати немає у кого. Принаймні від перших двох осіб відповіді не буде, але є спогади і є контекст того часу, в якому розгорталася трагічна перемога. Сергій Параджанов (рік народження 1924) до “Тіней” зняв п’ять ігрових фільмів, кілька документальних і науково-популярних картин (як режисер). Юрій Іллєнко (рік народження 1936) зняв два фільми (як оператор). Напередодні “Тіней” брату було 26—27, Параджанову 38—39. Вікова різниця — дванадцять років. У передчутті вибухових шістдесятих дванадцять років — це різні покоління. Я не вірю в те, що Сергій Параджанов довгий час був звичайним Параджановим, але потім звулканізувався і перетворився на іншого Параджанова. Я більше вірю в те, що Параджанову з самого початку було тісно. Багатьом тоді було тісно, але якось змирилися. Параджанов також вимушений був знімати радянське кіно — він був радянським кінорежисером. Система тоді працювала бездоганно і не дозволяла виходити за окреслені ідеологічні та естетичні канони. Дозволялися легкі відхилення, але то не були контраверсії, то не була полеміка, то був хор. У цьому хорі у Параджанова звучали ноти протесту, але підхопити їх, схоже, не було кому. Власне, варіації дозволялися всім, але — варіації на тему. Я не можу уявити собі Параджанова, який приймає це з байдужістю. Йому було тісно, але вирватися з кола ідеологічних стандартів часу-простору, що його оточував, часткою якого був він сам, де кожний призвичаївся до довжини свого ланцюга, було в ті роки практично неможливо. Я не вірю, не підтверджую як свідок, я спростовую версію про те, що Юрій Іллєнко довгий час був звичайним Іллєнком, а потім вибухнув і перетворився на іншого Іллєнка.
Сергій Параджанов на поминках Івана Миколайчука. 1987 рік. Фото Юрія Гармаша
Тут вони схожі з Параджановим, але Юра належав до іншого покоління. Це покоління ще не пройшло своїх кіл радянського вишколу страхом, дисципліною, кастовістю. Воно ще продовжувало формуватися після інституту, в якому вже не вчили співати хором. Коло його друзів об’єднувалося ревнивим змаганням: хто відхилиться від “лінії” ефектніше, несподіваніше, сміливіше, зухваліше, ризикованіше? Скільки я пам’ятаю, Юра бунтував. У Роберта Бернса є такий вірш (спробую згадати переклад Маршака): Для пьянства есть такие поводы: Разлука, свадьба, встреча, проводы, Холодный ветер, новый чин И просто пьянство без причин. Дивлячись на Юру, можна було сказати: Для бунта есть такие поводы: Разлука, свадьба, встреча, проводы, Холодный ветер, новый чин И бунт без видимых причин. У радянському кінематографі було багато відомих акторів. Режисер Теодор Вульфович 1963 року запросив на головну роль бунтаря (студента-фізика) у своєму фільмі “Вулиця Ньютона, 1” випускника операторського факультету ВДІКу Юрія Іллєнка. Фільм був на той час програмним. У Сергія Параджанова і у Юрія Іллєнка — у кожного з них було достатньо внутрішнього ресурсу для того, щоби відбувся вибух. Але, за відсутності критичної маси однодумців, не відбувався вибух у Параджанова. Режисер без банди, готової ризикнути професією, статусом, кар’єрою, відбутися не може. Не відбувався справжній вибух ів Юри — його операторський бунт не міг знайти адекватної підтримки в Якова Сегеля (“Прощайте, голуби!”), не міг бути підтриманий і Артуром Войтецьким (“Десь є син”), хоча ознаки бунту очевидні, особливо у фільмі Войтецького. Бунт і приваблював, і відлякував. Це не звинувачення на адресу режисерів — кожне покоління є заручником своїх догм, кожне явище має знайти свій час. І знайшло. Нездоланна потреба Сергія Параджанова вирватися з приреченого кола і нічний кошмар Юрія Іллєнка — в це коло втрапити — об’єдналися і перемножилися на знімальному майданчику фільму “Тіні забутих предків”. На цьому майданчику вони не залишилися вдвох перед спаралізованою у подиві знімальною групою. Сьогодні не можу сказати — чия інтуїція зібрала на цьому майданчику художника Георгія Якутовича, композитора Мирослава Скорика, художника по костюмах Лідію Бойкову, акторів Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову… У фільмі “Параджанов” помітної згадки про них немає. У кожного зних був свій привід для втечі на волю. Втім, фільм не про них. Це було ближнє коло, але існувало і ширше. Шістдесяті не відбулися зненацька в ніч з 31 грудня на 1 січня 1960 року. Вперше з певним запізненням я відчув, що на всіх нас суне щось незвичне, на перегляді фільму “Тіні забутих предків” в університеті на Ленінських горах. Тоді я ще вчився в школі, був стандартним комсомольцем, корінним москвичем. Так само, як і всі або майже всі ровесники, я носив окуляри з радянськими діоптріями. Перегляду Московському Державному Університеті не був прем’єрою. Як пояснив Юра, коли я зустрів його на Київському вокзалі у Москві, це була перевірка — чи зрозуміють фільм у кінотеатрах. Це здивувало, бо взагалі не розуміти кіно було неможливо. Щотижня на екран виходив новий радянський фільм — інших практично не було, так само, як не було телебачення в сучасному вигляді. Усі дивились однакове кіно, і всі на ньому розумілись. Це була Всесоюзна Школа Радянського Глядача. Це був вишкіл. Практично всі тоді були професійними радянськими глядачами. Як можна було не зрозуміти фільм? Скажу відверто: фільм мене ошелешив, я його геть не зрозумів. Але це був не єдиний сюрприз. У величезній актовій залі університету знайшлися люди, які його зрозуміли. Їх була меншість, і невдовзі полеміка з більшістю перетворилася на битву, що рішуче сунула у бік банального мордобою. Меншість була готова захищати тих, хто стояв на сцені — Параджанова, Іллєнка. Творці фільму не збиралися тікати або шукати захисту, вони наступали. Нікому не порадив би змагатися у полеміці з Параджановим і Іллєнком. До речі, у цьому вони також були схожі. Втім, фільм не про це. Я не зрозумів не лише фільму, — настільки він був нестандартним, — і не лише “западенську мову”, яка несподівано засвідчила існування небажаної для імперії культури. Я не міг зрозуміти тоді, чому дискусія після перегляду з перших слів перетворилася на обмін прокльонами і погрозами і загострилася до бійки. І все це в актовій залі всесвітньо відомого університету — інкубатора передової академічної думки. Досі я ніколи не бачив такого суспільного конфлікту. Скажу чесно: було страшно сидіти в залі — самому, серед натовпу, який кричав: “Розпни!” . Власне, протистояння на той час у суспільстві вже перезріло. Здається, за півроку до перегляду в університеті я вперше опинився на студії Довженка, де мені в очі кинулося це протистояння. Мої стереотипи про те, якою має бути кіностудія, були зруйновані. Річ у тім, що в Радянському Союзі все було ретельно прорегламентовано. Всі знали, як має функціонувати піонер, комсомолець, колгоспник, пожежник, інженер, художник, алкоголік, кінорежисер; яким має бути кінофільм, першотравневий парад, зібрання в актовій залі університету або — як повинен поводити себе особовий склад радянської кіностудії. Я також це знав, але особовий склад кіностудії Довженка виглядав і поводився наче команда піратського вітрильника на чолі з одноногим капітаном на палубі — саме таким повернувся з війни тодішній директор студії Василь Васильович Цвіркунов. До речі, без усвідомлення ролі цієї людини у створенні фільму “Тіні забутих предків” неможливо зрозуміти і феномен українського поетичного кіно. Цвіркунова за це поетичне кіно зняли — він залишився “за кадром”, так само як у фільмі про Сергія Параджанова. Був у команді й одноокий кінооператор — Сурен Шахбазян, і свій філософ — режисер Володимир Денисенко, який пам’ятав усе, що прочитав, а прочитав він усе, та ще й у радянських таборах посидів, бо щось десь комусь не так сказав про радянську владу. Був і геть нерегламентований, не припнутий до кілка, ідеологічно неадекватний, зухвало націлений на вбивчу іронію Сергій Параджанов. Чомусь опинився на палубі піратського вітрильника і гладіатор — Юрій Іллєнко. Були там і інші особистості, аж ніяк не схожі на творчих або технічних працівників радянської кіностудії. Все це вражало. Я нетерпляче чекав наступних канікул, бо не лише вітрильник, який відхиляється від генерального курсу кільватерної колони, а й змагання членів його команди — хто крутіший — було надзвичайно азартним і веселим. Творчий вибух, власне, міг здетонувати у будь-який момент у будь-якому сполученні окремих погано керованих особистостей на ґрунті спільної роботи над черговим радянським протокольним фільмом. Змагання почалися і не припинялися: хто вибухне першим? Борис Івченко? Костянтин Єршов? Володимир Денисенко? Сергій Параджанов? А може, Леонід Осика, який уже поспішав наздогін вітрильникові у своєму човні. Було в цьому змаганні і щось дуже важливе, чого я з того часу не спостерігав — була єдність несумісних особистостей, по суті, конкурентів. Не всі, звичайно, належали до цих несумісних, але банда була. Дуже весела банда, яка рятувала від традиційної депресухи навіть студента режисерського факультету. Я повертався з канікул іншою людиною — веселою і зухвалою. Було, звичайно, і ширше коло, ніж палуба піратського корабля з назвою “Довженко” на борту (порт приписки Київ). Кінець п’ятдесятих — це дозрівання бунту в поезії, в літературі, в живопису, в музиці, в театрі… Радянська кільватерна колона почала розсипатися, і влада не
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
