“Історія, яку раніше ніхто не розказував”. · 8 Автор розповідає · с. 8сторінка оригіналу ↗
Нестандартний жанр для нестандартної книжки
Слово Просвіти, №43 за 2017 рік
— Сергію, за Вашими словами,
книжку Вам навіяли вітри і собака Леоніда Брежнєва. Як це розуміти?
— Буквально. Я стояв на вітряному перехресті й запам’ятовував людей, яких туди приносило. Або сам куди виходив — і теж зустрічав. І знову, як і на перехресті: то письменник трапиться, то художник, співак або актор, то хтось із керівників держави. Ви їх у журналах-книжках чи по телевізору бачите, а мені — ось вони. Зрештою, вирішив розповісти про тих, кого навіяла доля.
— Де ж Ви таке перехрестя надибали, куди вітри таке добірне товариство приносять? Напевне, на Печерських пагорбах столиці?
— Аж ніяк. Я два десятиліття очолював літературно-публіцистичний журнал для підлітків, наклад якого зумів довести до 350 тисяч примірників. Солідна аудиторія, погодьтеся. Тож усі поети, прозаїки були моїми. Вони приходили в редакцію, я до них ходив по нові твори чи погомоніти. Потім придумав і з 1992 року почав видавати журнал “Лель”…
— …перший український еротичний журнал?
— …так. Згодом пішов “Лельревю”. Тож наступні десять років ще більш розширили й урізноманітнили коло мого спілкування.
— Можна лише гадати, які персонажі потрапляли в орбіту еротичного журналу… Вони також представлені у Вашій книжці?
— Колу моїх лелівських знайомств присвячено окремий
ХТО У КЛАСИКИ КРАЙНІЙ (кілька ЕSSEликів для знайомства)
Олександр Ільченко і чужа молодиця “Козацькому роду нема переводу” — книга позачасова.
Створена невідомо ким і невідомо коли.
Про пісні у таких випадках кажуть: слова і музика народні.
Роман про Козака Мамая та чужу молодицю також зіткано з народних слів і народної музики.
Може, навіть до Різдва Христового.
“Бо ж і наш Бог — не вбог”
написано у цій книзі.
Тому я дуже здивувався, що у споконвічного витвору є автор.
І не лише є, а й живий-здоровий.
І до нього можна запросто навідатися.
Просто зараз: сісти на трамвай — і заїхати.
Олександр Єлисе́йович виявився доволі нічогеньким для своїх літ.
Не пам’ятаю: вісімдесят йому того дня було чи вісімсот.
Чи, може, й усі вісім тисяч років.
Очі з-під кошлатих брів викидали білий вогонь.
“Хоч би не підпалили”, —
майнула тривожна думка.
Страхи минули, коли господар припав до руки моєї супутниці.
Хвацько, наче Мамай до чужої молодиці.
І я заспокоївся.
розділ. Називається “Як голі дівчата розвеселили Леоніда Кравчука, або Непорнографічна порнографія”.
— Нашого першого президента? Заінтригували… Брежнєв у Вашій книжці собакою представлений, Леонід Макарович — особисто. З ким із перших осіб держави Вас ще зводила доля?
— Володимира Щербицького, так склалося, мені довелося трохи піддурити, а Леонідові Кучмі — брехати просто в очі. Що не завадило Леонідові Даниловичу за кілька років обдарувати мене званням Заслуженого працівника культури.
— А про Ющенка і Януковича у
Вас щось є?
— Міг би і про них написати. Обох Вікторів бачив зблизька. Як, приміром, і Юлію Тимошенко та Петра Порошенка. Проте книжка моя лише про тих, кому тиснув руку, з ким розмовляв, пив чарку. “Хто у класики крайній” — своєрідна галерея коротких зустрічей і особистих вражень від знаменитостей. І постають вони не у сяйві софітів і перемог, як полюбляють, а такими, якими зустрілися та запам’яталися конкретній людині за конкретних обставин. Тобто — мені. Часом — не надто вигідно для себе. Або — для мене. Книжка пронизана іронією та самоіронією.
— З вітрами більш-менш зрозуміло. Навіяло і добряче. Лишилося прояснити роль чотирилапого друга Брежнєва.
— Уточнюю: численні знайомства приносили не лише ки-
Як я Дмитра Гнатюка на паркан підсаджував Якось нам випало разом відпочивати.
Час був такий, що й у Криму вина не купиш.
А у Гаспрі так узагалі. І от одного дня прокотилося:
привезли!
Я — у чергу. Прилавок у зоні досяжності. Озирнувсь — а у хвості Гнатюк стоїть.
Кличу його: — Я ж вам займав! Ніяковіючи, підійшов. Вино привезли у “мерзавчиках” — 200-грамових пляшечках.
Дмитро Михайлович мав щось схоже на авоську.
А у санаторії — “сухий закон”.
Вийшов він з магазину, бідкається:
— Як же через прохідну? Незручно.
Я пообіцяв провести через тилові ворота.
Прийшли — а на них замок. — Доведеться через паркан. А у ньому — два метри. Гнатюк похитав головою. — Я підсаджу. — Давайте спочатку ви, а я подивлюся, — відказав співак.
Я пропхнув під парканом вино, переліз.
Гнатюк ще раз примірявся: — Ні. Я краще на прохідній переблимаю.
Блимати не довелось. Авоську я в нього забрав і доправив до корпусу.
Геніальний співак пройшов на територію, наче біла людина.
Йому було 65.
ївські перехрестя. Щедрими на них були і роки навчання у Літературному інституті в Москві та пізніші редакторські відрядження до білокам’яної, і журналістська робота в обласній молодіжній газеті Луганська, у “Молоді України”.
Собаці всесильного лідера колишнього СРСР, зізнаюсь, я представлений не був. Зате мав щастя їхати в одному купе з чолов’ягою, котрого пес покусав. Той цим фактом дуже пишавсь і радо показував сліди зубів на литці. Я подумки потішався над сумнівним щастям охоронця брежнєвської дачі. Та зауваживши щирий інтерес вагонних попутників, зрозумів: людей ніколи не перестануть цікавити дрібниці з приватного життя знаменитостей. І вирішив написати книжку.
— А що це за нечуваний жанр:
ЕSSEлики?
— Нестандартний жанр для нестандартної книжки, який народивсь у процесі спілкування з видавничим центром “Академія”. Це такі собі літературні портретики, списані з конкретних ликів.
— У жанрі есе? — Саме так. Ви читаєте: еселики — і одразу розумієте: вам пропонують невеличкі, мобільні тексти, написані в сучасному ритмі. Трохи іронічні, трохи веселі.
При цьому вони змальовують півстолітню історію країни у персоналіях. Історію, яку раніше ніхто не розказував.
Світовий рекорд Івана Ющука Ледве почувши, він запротестував:
— Це неможливо! — Може, просто ніхто не пробував, — спокійно відповів я.
Ідея була красивою і такою ж мірою нахабною.
Не знаю, чи є менш надійне підґрунтя для серйозної справи.
Варто було Іванові Пилиповичу сказати своє “ні” категоричніше, й моя піщана хатка розсипалась би.
Йшов 1990-й рік. У країні прокидавсь інтерес до української мови.
Гості, що потяглись у наші краї, старанно вимовляли українські слова.
Ми вдячно посміхались, але рідної мови ставало шкода.
От і придумалося видати підручник.
У вигляді вкладки в “Однокласник”.
— На восьми журнальних сторінках? — опирався професор.
Я ж розумів: якщо не зробить
Ющук — не зробить ніхто.
“Українська мова для початківців” вийшла у жовтневому випуску.
Майже чотиритисячним накладом.
Найкоротший у світі мовний посібник.
Щоправда, книга Гіннеса рекорд Івана Ющука проґавила.
Проте — це її проблеми.
Голограма з Євгена Дударя Я б з Дударя зробив голограму.
Таку, як зробили зі Скіфської
Сергій ЧИРКОВ — людина неординарна. Така й книжка “Хто у класики крайній” вийшла з-під його пера — оригінальною, не схожою на ті, що писалися раніше. Хоч як крути — не лягає у звичний жанр. Словом, без автора не розібратися.
пекторалі, викопаної Борисом Мозолевським 21 червня 1971 року о 14 годині 30 хвилин із кургану Товста Могила.
Зробив би — і возив Україною.
Від села — до села, від міста —
до міста.
Не минаючи жодного. По-перше — не вкрадуть. По-друге — не замацають. Та й де тепер ті клуби, аби оригінал привозити?
Для голограми ж достатньо майдану.
Або й пустиря, яких скрізь є. Дістав з передвижки проектори, виставив — і от вам тривимірний Дудар.
Із голосом на всю Євгенову могуть.
Його “Молитву до Батька”
мають почути всі.
І скласти перед нею покуту. А після — можна й книжки роздавати: “Профілактику совісті”, “Штани з Гондурасу”. Кому що до вподоби.
Колись він писав для мого журналу історії про Васю Костика. З тих пір голова Євгена Михайловича стала відливати блакиттю, а очі — снігом.
В іншому — не змінився.
“Вишиванка” від Івана Низового Сердитись на Івана було неможливо.
Він також не вмів. Відходив від гніву раніше, ніж завершував вибухову тираду. Світло усміхавсь і запрошував на вино.
У таких, як Іван Низовий, немає ворогів.
Не повинно бути. У нього безгрошів’я дивовижним чином поєднувалося зі щедрістю.
Мені він подарував білу з червоним сорочку, тритомник “Хонсю” і любов до японської поезії.
Сорочка, щоправда, була моєю. Він попросив її, коли після київського семінару вирішив завернути на Сумщину. Не мав свіжої.
З ким “вишивав” на Сумщині, невідомо. Та повернувшись до Луганська, замість білої Низовий повернув мені сорочку вишиту.
Помережену червоним вином.
Від комірця — і до ременя. Іванова винуватість була чарівною…
А унікальний тритомник він віддав за давно позичену десятку.
Я спробував відмовитися,
проте Іван наполіг.
— Ти ж знаєш: грошей у мене нема й ніколи не буде.
І полегшено зітхнув.
Віктор Семеняка як літературна пам’ятка Раніше у Полтаві було чотири літературні пам’ятки: садиби Івана Котляревського, Панаса Мирного, Володимира Короленка і не прив’язаний меморіальною табличкою до конкретного місця Віктор Семеняка.
До мертвих класиків столичних гостей водили.
До живої знаменитості — самі просилися.
Як просилися колись у Криму до винних погребів.
Проте винні погреби тут ні до чого.
Семеняка, по-перше, непитущий, а по-друге — з чужими неговіркий.
Міг трохи посидіти для годиться. А потім ішов.
Мовляв, побачили — і будьте щасливі.
Як після Леонардової “Мони
Лізи”.
До речі: полтавчанин усміхається не менш загадково.
Щодо іншого — високий. Худий — наче місяць не годований вуличний пес.
Був три десятиліття тому. Нині Віктор Семеняка заматерів.
Але пером не подобрішав. Бо який тоді з нього сатирик? А він — у формі. Тож у Полтаві нині — як і було.
Чотири літературні пам’ятки.
Василь Старун, рукою якого водить Господь Він може місяць не їсти. Може тиждень не підходити до відра з водою.
Без складання віршів Василь здатен протриматися не довше двох годин і вісімнадцяти хвилин.
Хоч занось до Книги рекордів
Гіннеса.
Я був на третьому курсі філологічного факультету, коли Василь вступив на перший. Він вже тоді мав три мішки поезій.
Мішки були з-під сіна, яке він возив улітку, припасувавши до багажника.
Василь творить завжди. Коли косить. Коли роздуває ковальський горн чи і, хекнувши, опускає молот на розпечену підкову.
І перебираючи пророслу картоплю пише, і висаджуючи її.
І лаючись з дружиною. Навіть коли спить. Вірші є Василевою сутністю.
Кров’ю, що живить тіло.
Якщо вірші у ньому скінчаться, він помре.
Василь Старун — з обраних. З тих, рукою яких водить Господь.
Сотворене ним може подобатися, може — ні. Але воно — справжнє.
Як земля, в яку він щороку висаджує картоплю.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
