Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Зігрівали “укропів” пісні, Разом з ними в атаку ходили…” · 9 Доля · с. 9сторінка оригіналу ↗

Петро Дінець, нині 88-річний волонтер із Дніпра, тричі тікав з дому на фронт…

Слово Просвіти, №43 за 2017 рік

Найстарший брат юного Петра — військовий льотчик Федір Дінець — воював ще з Фінської. І Петрусь рвався до нього “на підмогу”. Павло КОЗИНИЙ Уперше прудкий і метикуватий хлопчина із сільця Цвітки, що в Магдалинівському районі, втік на фронт взимку 1943-го, коли радянські війська були майже пробилися до Дніпра. Якраз тоді, у середині лютого, танкова група генерала Попова вела масований наступ у напрямку Запоріжжя. А на Дніпропетровщині радянські війська дійшли тоді аж до нинішнього селища Слобожанське, великий танковий бій відбувся біля села Спаське. Відчайдух Петрусь дістався в ті дні аж до Голубівки, знайшов там військову частину і вже домовився з одним старшиною. Збрехав дядькові, що сирота, і той погодився узяти його, як “сина полку”. Але ситуація на фронті різко змінилася — німці перейшли в несподіваний контрнаступ, розбивши більше півсотні обезкровлених радянських дивізій, ненадовго заволодівши Павлоградом, Лозовою, Харковом… — Тікай звідси, хлопче! Перебудеш цю колотнечу там, звідки прийшов. Ами... Хтозна, чи й виживемо, — сказав старшина новоспеченому “сину полку” й відправив додому. * * * У вересні того ж 1943 року, коли німці відступали, на Цвітках розігралася жахлива трагедія. Її можна було б назвати “українською Хатинню”. Усіх чоловіків, хто міг би тримати в руках зброю (ана Цвітках переховувалося кілька радянських бійців, що втекли з полону) — літніх і підлітків — карателі й поліцаї вивели за село й розстріляли з кулемета. Поранених і убитих тут-таки вкидали в палаючу скирту соломи. Загалом у тій бійні загинуло близько 40 душ, серед жертв був ще один Петрів, середульший, брат — юний Іван Дінець… Міг би опинитися разом із ним і Петро. Есесівці підняли його в ту страшну ніч із печі, світили ліхтариком у заспані очі, роздивлялися. Врятувало хлопчину, мабуть, те, що він був невеличкого зросту. * * * Після цієї трагедії підліток вдруге надумав тікати на війну — мститися за брата. Слушна нагода трапилася влітку 1944-го в Дніпродзержинську, де він із земляками вчився у ФЗО. Якось, проходячи біля залізничного вокзалу, парубки запримітили на одній із колій потяг, що йшов на фронт. Петро разом із друзями за вже випробуваною “схемою” примазався до військових. Мовляв, візьміть із собою, бо ми — сироти. Задум компанії майже вдався, та підвів патологічно чесний Петрів сусіда — Іван Гавриш, який сказав офіцерам: — Не вірте їм — вони не сироти, у них є батьки. — А, так ви отакі! Ану марш звідси! — розізлилися офіцери. * * * Була й іще одна спроба юного Петруся дістатися до фронту — коли родина Дінців отримала приголомшливу звістку: 3 березня 1945 року в небі над Кенігсбергом загинув Федір… Та вже не встиг — старші чоловіки завернули хлопчину, мовляв, доки ти “на перекладних” доберешся до фронту, війні вже й кінець настане… * * * Та багато з кого було брати приклад Петрові Дінченку в їхньому роду. За сімейними переказами, практично в кожному поколінні Дінців — ще з видатного пращура, харківського й ізюмського полковника в XVII столітті Григорія Донця- Захаржевського — було повно військовиків. Воював у Першу світову й тато Петра — Семен Дінець, — разом із чотирма своїми рідними братами. Один із тих дядьків Петрових — Омелян Донець — був командиром легендарних 35-ї й 30-ї батарей у Севастополі. В 42-му Омелян Петрович підірвав себе разом зі складом боєприпасів 30-ки, — аби вони не дісталися німцю. За такі вчинки тоді давали Героя чи ще якісь нагороди, але дядькові — ні. Бов 37-му Омеляна Петровича за неправдивим доносом репресували, і його ім’я майже звідусіль було викреслене і до війни, і довгенько після неї... Не стало винятком і покоління синів Петра Дінця. Так, ранньої весни 2014-го, коли добробати ще тільки формувалися, старший син і онук Петра Семеновича вже стояли на блок-постах Дніпропетровщини. Добровільно пішов до військкомату проситися “на війну” і молодший син Павло, відслуживши в зоні АТО 9 місяців… * * * …Коли ж Петро Дінець нарешті дочекався призову до армії, попросив, щоб його направили в льотне училище — вирішив піти стопами Федора. І був одним із кращих курсантів ув Ачинську. Літав на важких бомбардувальниках Ту-4, аж доки не потрапив під хрущовське скорочення армії. 1959 року Петро Семенович вступив до Дніпропетровського держуніверситету. Думав подавати документи на філфак, бо ще змалечку віршував, виступав зі своїми творами на концертах самодіяльності в школі, технікумі, ув армії. Були й публікації, і на ці його перші літературні спроби лунали схвальні відгуки. Тож хотілося вдосконалювати свою майстерність і далі, але… У приймальній комісії красеняштурмана переманили на щойно відкритий географічний факультет. Можливо, до такого несподіваного вибору підштовхнув хлопця і певний “відгомін” війни. Справа у тому, що коли 1943-го у звільнених селах Лівобережжя відновили роботу школи, учень-переросток Дінець навідріз відмовився вчити німецьку (хоча до війни шпрехав найкраще у класі!). — Не буду! Вони брата вбили, хату спалили… — й хлопчина залився сльозами. І як уже вступив до університету, довелося Петрові опановувати німецьку практично з нуля. Та хіба ж за стислий термін вивчиш її до рівня, потрібного на філфаці… Однак остаточно своїй мрії “гарцювати на Пегасі” Петро Дінець не зраджував, віршувати продовжував завжди. А тепер, коли сини і внук глянули у вічі смерті на російсько-українській війні, Петро Дінець пише багато і щиро, від усього серця. Петро ДІНЕЦЬ, 88 р., волонтер, м. Дніпро Думи мої Думи мої, мрії мої, Спокою не знайте, На Донеччину до сина Щодня відлітайте! Знайдіть його, де б не був він, Привіт передайте, Потім, любі, його душу Й серце звеселяйте. Підтримуйте його сили У тяжкі хвилини, Колискову заспівайте, Як малій дитині. Теплом сердець Мами й Батька В холод зігрівайте, На поталу лихим людям Його не давайте. Хай полону чи поранень Синок не зазнає, Нехай Ангел-охоронець Всюди зберігає. Передайте: молять Бога Його Батько й Мати, Щоб живим він повертався До рідної хати! В день перемоги і скорботи В цей день не буду я довго лежати, Хоч, може, три години й не досплю, Піду в Храм Божий вбитих поминати, Свічки поставлю й просвірки куплю… Згадаю наймилішими словами, Які чудові люди то були, Яка міцніла дружба поміж нами, Як весело і радісно жили! На фронті хлопці чесно воювали — У Бресті, на Дніпрі, у Сталінграді… Не гроші в скриньку матері складали — Листи, медалі й похоронки кляті. Від Бога люди ці, вони добро творили — Міста і села в нас красивими були, Пшениці у степах, жита шуміли, Сади, як в Божому Раю, цвіли!.. Та знову люті вороги на нас напали, Як на Майдані в чотирнадцятім гуло: Небесну Сотню ще не поховали, Як в Крим “зелених чоловічків” принесло! Не пощастило з президентом Україні: Царьок-тюремщик тільки красти звик, З Росією пограбував нашу країну І у Москві десь з переляку зник. Наступні урядовці першу мить проспали І вчасну відсіч дати не змогли, Тож ми біди великої зазнали — Знов кращих сотні сотень полягли… Північний ворог Схід наш роздирає, Четвертий рік уже іде війна… Та все ж Господь на силу надихає, Ми переможемо — і згине сатана! Всім тим, кого згадали ми сьогодні, — Відчинить Бог ворота в Рай Господній! Слава ніколи не згине Підполковнику ЗСУ, “кіборгу № 1” Андрію ГРЕЧАНОВУ з Петриківки присвячується Немитий москаль-людожер скаженів Під впливом наркоти й горілки, Коли “кіборг перший” Гречанов повів У бій козаків з Петриківки! Одне лиш слівце коротеньке “Рахман” (На фронті його добре знали!) На ворога діяло ніби дурман — Почувши, без бою тікали! Майор* і в полоні ворожім бував, Та, Господу слава, звільнився. Поранений був, а другим помагав, Страждав, але з ворогом бився! Хай всюди звучить побажання моє, Й обходить надалі тебе зла година — Хай славиться, Рахмане-Кіборгу, ім’я твоє, І пам’ять про подвиг ніколи не згине! Чарівна пісня Раїсі Єгорівні ГОВОРУСІ з Петриківки, солістці квартету “Сивий шлях”, що співала й співає ветеранам Другої світової і нинішньої війни на Донбасі, присвячую Ти співала, і пісня дзвінка В далечінь неозору летіла — Мов за вітром пушинка легка, Ніби пташка, розправивши крила! Голос твій розбудив небеса, Відгукнувся луною за морем, Слів і музики велич, сердечна краса Залунали в найдальших просторах! Я в захопленні слухав її — Твою пісню чудесну, веселу. Разом з нею і думи мої Полетіли у рідну оселю… Знаю точно я, що й на війні, Як в АТО наші ворога били, Зігрівали “укропів” пісні, Разом з ними в атаку ходили… Тож співай, жайворінку, співай — Кожен скаже спасибі тобі! Звеселяй нас і дух піднімай — Там, де пісня, не місце журбі! ____________ * На час бойових дій Андрій Гречанов мав звання майора.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин