12 Постать · “Ревними прихильниками білоруської мови, · природи, звичаїв рідного народу були всі з · родини Людвіки Сівіцької”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
«Пакуль рука пяро тримає…» Білоруській письменниці з Меджибожа — 125 літ
Слово Просвіти, №43 за 2017 рік
Василь ГОРБАТЮК, письменник, директор Хмельницького обласного літературного музею
А почався її життєвий шлях на сучасній Хмельниччині, між течіями Південного Бугу й Бужка — у давньому Межибожжі, в містечку Меджибожі: тут народилася 30 вересня 1892 року Людвіка-Софія Сівіцька (таке справжнє ім’я Зоськи Вєрас). Про цю подію зберігся запис у метричній книзі Меджибізького римо-католицького костелу. Його знайшли працівники Хмельницького обласного літературного музею в Державному архіві Хмельницької області. Наводимо запис мовою оригіналу:
“Тысяча восемьсотъ девяносто второго года седьмого Ноября въ Меджибожскомъ Р(имо) К(атолическом) Костеле окрещенъ младенецъ [по имени]
двухъ именъ Людвика-Софія ксендзомъ Фортунатомъ Пасюкевичемъ администраторомъ тогоже Костела съ совершениемъ всехъ обрядовъ Таинства.
Поручика 48-го пех(отного)
Одесскаго полка Антона и
Эмиліи, урожденной Садовской, Сивицкихъ законныхъ супруговъ дочь, родившаяся тридцатого Сентября текущего года въ м. Меджибожъ.
Воспріемниками были:
Двор(янин) поручикъ Болеславъ Талвинскій съ Двор(янкой) Анастазіею Садовскою”.
Отож цілком природно, що саме тут, на Поділлі, відбулося відзначення 125-річного ювілею Зоськи Вєрас. Почалося воно в Хмельницькому обласному літературному музеї. Працівники обласних та міської бібліотек, письменники, студенти гуманітарно-педагогічної академії із захопленням слухали історію життя і творчості, громадської діяльності Зоськи Вєрас. Особливо ж вражала розповідь гостя ювілейних заходів — Міхася Скоблу, поета, заступника голови Спілки білоруських письменників, дослідника творчої спадщини Зоськи Вєрас, упорядника й видавця книг її творів, спогадів та листів. Чарували не тільки зміст оповіді, світлини й кадри хроніки з образом письменниці, а й милозвучна й багата білоруська мова з уст гостя.
Ревними прихильниками білоруської мови, природи, звичаїв рідного народу були всі з родини Людвіки Сівіцької. Її батько, Антон Михайлович, офіцер російської армії, називав себе литвином. Народився він 1864 року в Городні (тепер Гродно), що в Білорусі. Закінчив тамтешню гімназію, багато читав, любив поезію. За улюблених авторів мав Адама Міцкевича і Владислава Сирокомлю. Його дід Ігнат Кулаковський був педагогом і дослідником старожитностей, членом Наукового товариства не тільки у Вільні, Варшаві, Петербурзі, а й у Данії. Ще 1834 року в листі на ім’я російського міністра освіти писав про необхідність освіти для білоруського народу “з урахуванням національної самобутності тутешніх людей”.
Дід майбутньої письменниці по материній лінії Людвік Садовський теж турбувався про збереження білоруської мови, добре знав її і послуговувався нею в розмовах із селянами. Він був відомим пасічником і садівником.
Зоська Вєрас в ролі Ганки у п’єсі “Шляхтич”. 1910 р.
Антон Сівіцький після закінчення Московського юнкерського училища почав службу підпоручником у Меджибожі.
Сюди ж, до містечка з величним замком і прадавньою історією, прибув днями й гість із Білорусі — ступити на стежки, якими ступала юна Людвіка, поглянути на давні мури, які добре знала майбутня поетеса.
У залі державного історикокультурного заповідника “Межибіж”, де колись містились військові казарми і штаби, відбулася зустріч Міхася Скобли з музейними працівниками, бібліотекарями й учителями місцевої територіальної громади. На подив гостя, тут уже дещо знали про свою нині знамениту в Білорусі землячку, навіть надрукували в науковому збірнику її біографію — до 125-річчя з дня народження.
Щодо юної Людвіки-Софії, то щоліта вона разом матір’ю виїжджала з Меджибожа до її батьків у Сокільський повіт Гродненської губернії. Це й сприяло розвитку в душі дівчинки любові й відданості білоруській землі, білоруському народу — їх вона згодом вважала своїми, рідними.
1904 року Сівіцькі переїхали до Києва, і Людвіка вступила до приватного торгового училища Л. Володкевича. На той час початкову освіту, зокрема й музичну, вона отримала від батьків.
На час навчання Людвіки в училищі припадає її літературний дебют — у рукописному часописі “Підсніжник”.
Після раптової смерті батька 1907 року Людвіка з матір’ю переїхала у родовий маєток Садовських — Вільховники Сокільського повіту. Наступного року вступила до 6 класу приватної жіночої гімназії Катерини Барковської, що розташовувалася у фортеці Стефана Баторія в Городні.
У цей час (1911 рік) під псевдонімом Мірко почала співпрацю з журналом “Наша Ніва” — друкувала в ньому свої “творики” білоруською мовою.
Входила до складу Городненського гуртка білоруської молоді. Він діяв нелегально, спершу під прикриттям ксьондза Францішака Грінкевича, а згодом у великому помешканні, яке наймала мати Людвіки — навмисне для квартирування учнів. Людвіка була бібліотекарем гуртка, грала у виставах. Зокрема в лютому 1910 року гурток ставив на сцені п’єсу “По ревізії” Марка Кропивницького. Грала роль Пантурчихи, ав лютому 1911 року в “Модному шляхтичеві” виступала в образі Ганки. Показ цієї п’єси теж відбувся на квартирі вдови капітана. Значною мірою діяльність гуртка зосереджувалася в їхній тогочасній домівці. Читали лекції, співав хор, ставились вистави, відбувалися заняття з вивчення білоруської мови, проводили вечори. Тут народився й саморобний альманах “Колос білоруської ниви” (1913 рік), роздрукований циклостилем накладом п’ятдесят примірників.
Потроху Людвіка входила в літературне життя. Дописувала до газети “Наша Ніва”, контактувала з віленськими видавництвами, листувалася з білоруськими письменниками Іваном Луцькевичем, Вацлавом Ластовським, А. Власовим.
Після закінчення гімназії (1912) ще рік жила в Городні, підробляла репетиторством, а потому виїхала до Варшави, де навчалася на 10-місячних садівничо-городньо-бджолярських курсах та на вечірніх 6-тижневих військових санітарних курсах (1914 рік).
З початком Першої світової війни повернулася у маєток діда Вільховники, та через воєнні події евакуювалася з матір’ю до Менська. У 1915—1916 роках працювала в Білоруському комітеті допомоги потерпілим від війни, який організував “Білоруську хатку”, де велася й значна культурна робота. Тоді ж познайомилася й заприятелювала з Максимом Богдановичем,
який п’ять місяців мешкав у Менську, перебував у товаристві “Білоруської хатки”.
Молода дівчина, попри фізичну ваду (трохи недочувала), цілковито віддавалася справі національного відродження білоруського народу. Працювала в Білоруському національному комітеті, в Центральній раді білоруських організацій, Білоруській соціалістичній громаді. В цих організаціях вона обіймала посаду секретаря, тобто, вела діловодство. Але зовсім не потопала в паперових справах — прагнула дій, активної праці. Фактично саме їй довелося очолити процес підготовки першого військового з’їзду білорусів. До речі, Людвіка Сівіцька виявилася й єдиною жінкою серед учасників з’їзду.
Брала участь у Всебілоруському конгресі. Проте коли підходила хвилина проголошення Білоруської Народної Республіки, до зали увірвалися більшовики й заарештували президію, силою зброї розігнали делегатів. Так закінчилася спроба побудови своєї держави. Людвіка Сівіцька змушена була перейти майже на нелегальну діяльність.
Тоді ж уперше підписала свій твір — ліричний образок “Німану”, надрукований у газеті “Вольная Беларусь” 7 липня 1917 року, — під літературним псевдонімом Зоська Вєрас. Зоська — від свого другого імені Софія, Вєрас — бо дуже любила цю рослину, та й перед цим якраз їй подарували букет вересу.
Близькі стосунки склалися в
Людвіки з революційним діячем і письменником Фабіаном Шантиром. Він мешкав у Бобруйську, але часто навідувався у Менськ. Як і Людвіка, брав участь у роботі гуртка “Білоруська хатка” в 1916—1917 роках, був активним у політичному та громадському житті. Дівчина теж навідувала його в Бобруйську, а особливо ж коли 1918 року його заарештували й кинули до фортечної в’язниці. Згодом у листах і згадках Зоська Вєрас називала Фабіана Шантира
Зоська Вєрас. 1978 р.
своїм чоловіком, хоч шлюбу вони не змогли взяти. У неї народився син Антон, однак батько його такі не побачив — 1920 року Фабіана Шантира розстріляли більшовики.
На той час, з кінця 1918 року,
Людвіка знову мешкала в дідовому маєтку Вільховниках — повернулася з Менська. Займалася городництвом, садівництвом, пасікою. Однак відчувала, що без активної громадської, творчої роботи обійтися не може. 1922 року переїхала з матір’ю до Вільна. Склала і видала (1924) “Білорусько-польсько-російсько-латинський ботанічний словник”.
Працювала адміністратором редакцій газет Білоруської селянсько-робітничої громади.
Опікувалася білоруськими політичними в’язнями, яких тогочасна польська влада тримала у в’язниці “Лукішки”. Звідти винесла вірші Михайла Машари іза свої кошти видала його першу збірку “Малюнки” (1928). У цей час друкувала й свої твори — у часописах “Шлях молоді”, “Студентська думка”. Причому вона ніколи не переписувала їх, не “шліфувала”. “У мене так як напишеться одразу — добре, а ні — у кошик”. Але ось як зворушливо, ніжно звучить її вірш “Лист” у перекладі автора статті.
Хотіла до тебе написати На пелюстці ружі пахучій, Але пелюстка могла б загинути В бурі жахкій, гримучій. Хотіла до тебе написати На метелика крильці двобіч. Але ж метелик помирає, Як насуне-прийде темна ніч. Хотіла я лист послати Через ластівку з нашого дому, Але ж вона могла віддати Його іншому хтозна-кому. І так деньочки минають… Не маю його як послати, А лист же такий сердечний Хотілось тобі написати. 1926 року Людвіка вийшла заміж за редактора газети Антона Войціка. Вінчалися у Віленському костелі святого Миколая. Поселилися вони у передмісті Вільна. Від цього шлюбу 1 липня 1927 року народилася донька Галина.
З того ж року Людвіка Войцік стала редактором дитячого часопису “Заранка” (“Зіронька”), де публікувала і свої оповідання. У 1934—1935 роках — вона очолювала дитячий журнал “Проліски”, у 1928—1939 роках — голова Білоруського кооперативного товариства “Бджола” й водночас (1934—1938) — редактор бджолярського часопису “Білоруський вулик” (Вільно). Написала і видала брошуру “Історія вживання лікарських трав” (1934).
У лісовому масиві на
Панарських пагорбах під Вільно Людвіка Войцік із чоловіком побудувала хатину — з дерева і глини, як це роблять в Україні. Там і знаходила сили в праці біля землі — фактично створила багатий ботанічний сад довкола своєї “лісової хатини”.
Громадська і творча активність Зоськи Вєрас (Людвіки Войцік) припинилася 1940 року,
З густих зелених білоруських лісів дивовижною пташкою плине-летить до нас, в Україну, на Поділля, чарівне ім’я Зоськи Вєрас — з її тривалим, насиченим подіями життям, з її глибоким духовним і душевним світом, з її літературною творчістю. Письменниця, видавець, громадський та культурний діяч, ботанік, мовознавець, людина енциклопедичних знань — такою ввійшла вона в історію братнього народу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
