“В Україні відсутній будь-який контроль · за власним культурним · та інформаційним простором”. Інформаційний простір · с. 2сторінка оригіналу ↗
Гібридна агресія Росії на полях
Слово Просвіти, №43 за 2017 рік
Дмитро ЧОБІТ
Загроза самобутності української нації Агресивні війни є неприйнятними в міжнародних відносинах. Агресорів гостро засуджує міжнародне співтовариство. Здавалось би, що у ХХІ столітті такі вкрай негативні явища канули у небуття. Аж ні — Росія продемонструвала усьому світу: вона не позбулася загарбницького синдрому, вона зневажає міжнародне право та цілком готова до нових агресивних, загарбницьких війн і захоплення чужих країн. При цьому свої агресивні дії теперішні російські правителі обґрунтовують теоретично.
Російським ноу-хау стала теорія і практика гібридної війни — нового явища в історії не лише воєнних конфліктів, а й міждержавних відносин.
В основі гібридної війни є здійснення державою-агресором у державі, призначеній для агресії, широкого комплексу заходів прямого і непрямого впливу, передусім на населення, з метою його дезорієнтації, породження сумнівів, продукування протиріч, підриву довіри до влади, розбурхування етнічних, соціальних і релігійних конфліктів. Тобто, йдеться про моральний розлад усього населення держави, обраної для жертви. Чільне місце тут посідають пропаганда та інформаційна війна; способів їх ведення у Росії придумано безліч, але всі вони не узгоджуються з моральними цінностями виробленими людством, головними принципами будь-якого демократичного суспільства, загальноприйнятою культурою і міжнародним правом, тому вони є неприйнятними в цивілізованому світі. Однак із реаліями гібридної війни не можна не рахуватися — їх потрібно знати та протистояти загрозам.
Україна втягнута Росією у гібридну війну, яка триває не лише на Донбасі, а й у кожному українському населеному пункті і навіть у кожному газетному кіоску. Лише сліпець може цього не бачити. Але перейдемо до конкретики. Спочатку трішки про теорію; за основу візьмемо першоджерело держави-агресора — “Воєнну доктрину Російської Федерації”.
“Гібридна війна, — записано у
“Воєнній доктрині Російської Федерації”, — це війна, яка поєднує на різних етапах комплекс застосування стратегій, як знищення, такі непрямих впливів”. До непрямих впливів, згідно з цією ж доктриною, належать заходи з “дестабілізації в політиці та економіці держав, при непрямій або прямій воєнній підтримці збройних опозиційних сил для завоювання влади потрібними політичними силами”. Втілення у практику цих положень російської воєнної доктрини ми спостерігали у Криму, а тепер спостерігаємо на Донбасі. Але є ще одна дуже суттєва обставина — інформаційна. І хоча у ворожій доктрині йдеться про захист російських інтересів, варто її зацитувати, бо розуміти це слід навпаки — у відношенні до України. Тут, під прикриттям фальшивої стурбованості терористичними організаціями, говориться про їхній “інформаційний вплив на народонаселення, з метою підриву історичних, духовних і патріотичних традицій у справі захисту Вітчизни”. Хто, коли і в який спосіб підриває “історичні”, “духовні” і “патріотичні” традиції росіян невідомо, але в українських інформаційному та культурному просторах таке неподобство коїться постійно, щоденно і цілодобово.
Головну мету російських діянь гібридної війни Путін та його кліка навіть не приховують — втримати Україну в лабетах Росії та відновити імперію. Лише імперія може забезпечити повернення Росії у лоно світової наддержави. Без України Російська суперімперія неможлива. У цьому вся суть гібридної експансії.
Мова, історія та культура як головне поле гібридної агресії Росії Виправдовуючи свій намір та дії щодо повернення України та українців до імперського стійла Росії, В. Путін неодноразово заявляв, що таке він чинить, бо “ми один народ”. А раз один народ, то мусить бути й одна держава та багато чого іншого: мова, армія, гроші і т. ін. Російська пропаганда робить усе від неї залежне, аби довести правоту висловів свого президента.
Ми тут не аналізуватимемо шовіністичні потуги кисельових, жириновських, дугіних у їхньому намаганні викорінити “мазепинство” та “украінскую болєзнь русской націі” — подивимося на вкрай небезпечне гібридне явище очима українця.
Як ми вже зазначили, самобутність кожного народу, зокрема й українського, визначає три засадничі речі: мова, історія та культура.
Якщо етнічна спільнота, яка проживає на певній території, розмовляє однією мовою, має одну історію та єдину культуру (релігію, звичаї, традиції, літературу, пісні, музику, мистецтво і т. ін.), то, безумовно, що то має бути один народ.
Якщо нав’язати українцям російську мову, довести їм, що історія Росії є спільною і для Малоросії, що в Україні немає власної культури, а лише російська, то путінська теза про один народ матиме логічне завершення вже незабаром, а не через 100—200 років, як вважає дехто з дуже наївних культурологів.
Не повинно бути жодного сумніву в тому, що процеси повного нищення української мови, історії та культури настали би в умовах російської окупації України — це добре видно із ситуації в окупованих росіянами Криму і Донбасі — усе українське там поза їхнім нікчемним законом. Заборона української мови, закриття українських дитсадків, шкіл, гімназій і навчальних закладів, нищення українських книг, оголошення української символіки — синьожовтого прапора і тризуба екстремістськими, переслідування усього українського, навішування ярликів на українських національних героїв різних віків — це неприховане нищення України та перетворення її на малоросійську провінцію Великоросії.
Ідеологам російського неоімперіалізму дуже важливо нав’язати усій Україні єдине з Росією бачення історії та культури, до того ж російською мовою. Саме тому газетні кіоски, “Укрпошта” з її передплатниками та бібліотеки по всій Україні стали полем гібридної агресії Росії.
Це ніщо інше, як ідеологічна підготовка усіх українців до майбутньої окупації, повного “возз’єднання” з Росією та творення єдиного народу — в цьому суть російської гібридної війни на полі мови, історії та культури.
Ось чому поля української мови, української історії та української культури стали головними полями гібридної агресії шовіністично-імперської Росії.
У наші дні ми спостерігаємо,
що всі три сфери, які визначають самобутність українського народу: українська мова, українська історія, українська культура піддаються в Україні витонченій та добре продуманій гібридній агресії.
За мовчазного споглядання уряду та парламенту українську мову витісняють з усіх сфер суспільного життя, передусім із засобів масової інформації: телебачення, радіо, преси. Увімкнеш телевізор — майже усі передачі російською мовою. А що чуєш по радіо? “Шансон”, “Русскоє радіо” — в усіх куточках України. А періодика? Загляньте у будь-який газетний кіоск — майже усі російськомовні видання! І це у державі, де 80% українців!
5 вересня 2017 року, під час міжнародного симпозіуму “Діалог двох культур. 2017”, який відбувався у Кременці, що на Тернопільщині, із деканом Рівненського державного гуманітарного університету, доктором філологічних наук Дмитром Кравцем запитав у кіоскера, скільки у нього в продажу українських журналів? Нема жодного у продажу і не отримує теж жодного. З українськомовних журналів кіоскер знає лише два: “Український тиждень” і “Країна”, обидва для місцевих задорогі — через нереалізацію їх перестали завозити. Про видання Державного підприємства “Національне газетножурнальне видавництво”, зокрема повнокольорові журнали “Українська культура”, “Пам’ятки України”, “Український театр”, “Музика” кіоскер нічого не чув і був дуже здивований, що такі в Україні є. Водночас він резонно зауважив, що за ціною 40—70 гривень ці видання у Кременці будуть неходові — люди бажання читати мають велике, однак грошей для цього у них нема. Тому й купують російськомовні — вони хоч і повнокольорові, але дешеві.
Російськомовних повнокольорових журналів у кіоску Кременця ми нарахували понад два десятки, така ж картина спостерігається повсюдно у містах не лише сходу, ай заходу України — вони охоплюють практично усі теми суспільного буття — від природи та історії до дачі та пасіки.
Найбільш ходовими у Кременці,
Тернополі та Рівному є російськомовні повнокольорові тижневики “Загадки истории”, “Секретные архивы”, “Секретная история”,
“Невыдуманные истории”, “Тайны ХХ века”, “Тайны прошлого”. Тобто, на історичну тематику у 30-тисячному Кременці щотижня реалізовують десятки російських журналів історичного спрямування та жодного українського! Можна лиш уявити, що діється у містах сходу України!
І ще дуже суттєва деталь. Ціни на російськомовні журнали історичного профілю — від 3 до 7 гривень! Навіть великий, 98-сторінковий повнокольоровий глянцевий журнал “Деньги плюс” в кіоску продають за 31 гривню, тобто дешевше, ніж у Києві та обласних центрах можна купити зшиті металевими скобами п’ятдесятисторінкові “Український тиждень” (35 грн) і “Країну” (25 грн). І це при тому, що “Деньги плюс” мають незрівнянно якісніший папір, більший форматі значно більшу кількість сторінок та твердішу обкладинку. До того ж скріплено журнал “Деньги плюс” термобіндером з гарною біговкою.
Чому російськомовні видання в
Україні значно дешевші, ніж українськомовні? Відповідь слід шукати не лише в економічній площині.
Просування російськомовних журналів в інформаційному та культурному просторі України значною мірою відбувається внаслідок демпінгових цін виробника продукції. Інакше як можна зрозуміти факт продажу у Рівному 36-сторінкового повнокольорового журналу “Загадки истории” за 3 гривні? Це що, у роздрібну торгівлю він надійшов по 2 гривні? Тобто менше, ніж його собівартість!
Якщо для поширення російськомовної продукції — у цьому випадку повнокольорових журналів історичної тематики, застосовують демпінгові ціни, то комусь дуже потрібно, аби їх читали українці.
У цій статті ми зосередимося переважно на другому і третьому елементі, які визначають самобутність народу — його історії та культурі, але коротко зупинимось іна українській мові — визначальній ознаці народу. Повернусь до нашого скромного газетно-журнального кіоску — вони є в усіх районних центрах України. Кіоск — то дзеркало нашого буття і теперішнього стану. До чого докотилася, Україна можна побачити із простого порівняння.
Кожен громадянин, який наприкінці 80—на початку 90-х років минулого століття мав 20-40 років і купував періодику, знає, які видання продавалися у кіосках “Союздруку”. Не буду перераховувати газети — наголошу на журналах.
У моєму місті Броди (25 тисяч мешканців) діяло два кіоски у центрі та один на вокзалі. Там серед журналів продавалися українськомовні багатоілюстровані “Україна”, “Радянська жінка”, “Соціалістична культура”, “Перець”, “Ранок”, “Наука і суспільство”; літературні: “Вітчизна”, “Всесвіт”, “Дзвін”, “Ранок”. Російських в умовах радянської імперії було значно менше: “Огонёк”, “Крокодил”, “Вокруг света”. Продавався й один польський ілюстрований журнал “Пшиязнь” та дві газети “Трибуна люду” і “Жицє Варшави”. Тобто серед журналів українські порівняно з російськими і польськими посідали домінуючі позиції. Подібне спостерігалося і серед газет. А що тепер?
За роки української незалежності українських журналів в кіосках важко знайти, їх і випускати стали у мізерних кількостях, чого не скажеш про російськомовні — вони тепер домінують. Упродовж цього ж часу в Україні вражаючими темпами скоротилася не лише кількість українських газет та журналів, а й книг і брошур. Якщо 1990 року вийшло 78 млн 700 тис. примірників книг і брошур українською мовою, то в роки незалежності їхня кількість невпинно падала. Так, 1992 року вона скоротилася до 44 млн 861 тис., 2000-го — до 29 млн 224 тис., а 2015-го — до 23 млн 740 тис. (Пилипчук Д. Статистика українського друку. — К., 2017. — С. 4). Тобто, ми дожилися до того, що в Україні за рік видають менше однієї української книги на одного мешканця країни.
Отже, мовне поле України українська мова і українська нація програють катастрофічно — яскравий тому приклад звичайний кіоск. А що ж робиться у царині історії? Заглянемо у російськомовні журнали.
Російські видання як засіб гібридної агресії Росії Впродовж кінця серпня—початку вересня 2017 року мені довелося побувати у Києві, Житомирі, Львові, Тернополі, Рівному і Луцьку. В газетних кіосках цих міст ситуація така сама, як у Кременці та моїх рідних Бродах — домінують російськомовні газети та журнали. Я придбав повнокольорові журнали “Загадки истории”, “Секретная история”, “Невыдуманные истории”, “Тайны ХХ века”, “Секретные архивы” і кольорову газету “Тайны прошлого”. Ціни — від 3 до 7 гривень. Тобто, російськомовні повнокольорові журнали продаються дешевше, ніж українські чорно-білі газети. А тепер заглянемо у їх зміст.
Почнемо з журналу “Загадки истории”. У жодному номері нема вихідних даних, тому невідомо, хто засновник видання, хто його видавець, де його друкують і яким накладом. Не зазначено і свідоцтво про державну реєстрацію журналу. Тобто, повна зневага до вимог українського законодавства. Вже ці незаперечні факти свідчать, що в Україні відсутній будь-який контроль за власним культурним та інформаційним простором. У таких українських умовах російські провідники гібридної війни почуваються дуже комфортно — їх ніби для них і створено.
До цього додамо, що будьякі вихідні дані відсутні і в журналах “Тайны ХХ века”, “Секретная история”. У виданнях “Секретные архивы” і “Невыдуманные истории” вказано, що свідоцтво про державну реєстрацію видане
Мін’юстом України засновнику і видавцю — ТзОВ “Прес-кур’єр Україна”. Вказано і наклад — 50 тисяч (“Секретные архивы”) і 30 тисяч (“Невыдуманные истории”). Мабуть, не менші наклади і в “Загадок истории”.
І хоча в тижневика “Тайны ХХ века” відсутні вихідні дані про це видання, на сторінці 35 номера 35 за 2017 рік є цікаве оголошення: “Дорогие читатели! В почтовых отделениях России продолжается подписная кампания на 2018 год…
Путінська Росія знову прагне стати імперією та повернути собі статус світової наддержави. Україна їй потрібна для суттєвого збільшення території та поневолення українців; ними мають поповнювати армію та заселяти неозорі простори Сибіру, Далекого Сходу, Алтаю та Крайньої Півночі. Для полегшення здійснення імперського наміру придумали міф про те, що росіяни та українці — один народ. А раз так, то у нього мусить бути і єдина держава та всі її єдині головні атрибути: мова, кордони, влада, армія, гроші і т. ін. Попри абсурдність міфу, його вперто та наполегливо насаджують у свідомість українців.
Самобутність (ідентичність) кожного народу визначають три головні складові: мова, історія та культура. Ще з часів горезвісного Валуєва українцям підступно, послідовно і методично нав’язували і продовжують нав’язувати думку, що українська мова — то спотворена польською та сама російська, що історія Росії — це й історія України, а культура у росіян та українців споконвіків була одна. Тобто пропагується міф про один народ.
Ось чому українська мова, українська історія, українська культура стали прискіпливими об’єктами російських спецслужб та бойовими полями гібридної агресії Росії.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
