Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Записничок у журналіста закривається · лише у двох випадках: коли він спить · або коли вже помер...” Нашого цвіту... 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗

Українська Америка

Слово Просвіти, №43 за 2017 рік

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст Закінчення. Початок у ч. 42 за 2017 р. 6. Шість українських церков в одному місті і п’ять — на його околицях Ще про одну емоційну домінанту хочеться занотувати до мого вже затовстого американського записничка: сила віри і духу тутешніх українців. У Пармі, що в глибинці штату Огайо, аж шість церков, де мовою богослужб є українська. Вони різних конфесій, але в кожній із них моляться за Україну, за нашу єдність і перемогу в російськоукраїнській війні. Матірною для всіх цих церков є найстаріший український храм УГКЦ — Св. Петра і Павла, заснований 1902 року в сусідньому Клівленді. Його громада знана двома фактами. Перший. Вірян церкви наснажив і благословив сам Андрей Шептицький, який спеціально приїздив сюди зі Львова 21 вересня 1910 р. Другий. “Петропавловці” зібрали й подарували своїм землякам у Пармі 150 тис. дол. для побудови там першого храму — Св. Андрія. Новоутворена парафія швидко зібрала ще 450 тисяч доларів і 1967 р. цей храм освятили. У дружної й великої кількісно громади Св. Покрови — також своя гордість. Її заснування пов’язане з десятиріччям повернення з сибірських таборів майбутнього кардинала греко-католиків Йосифа Сліпого. Тут він був двічі: 1973-го, коли освячував наріжний камінь будови, і через три роки, коли здійснював чин патріаршого освячення нового храму. Найбільша і найвеличніша церква у Пармі — Св. Йосафата. Будувати її почали ще 1949, а оновлену п’ятикупольну споруду освятили в рік тисячоліття хрещення України — 1988 р. 1983 р., у зв’язку зі збільшенням числа вірних УКГЦ в Америці, Ватикан ухвалив рішення про утворення в цій країні четвертої єпархії. Центром обрали Парму, а кафедральним собором відтоді стала ця церква. Нині тут — резиденція владики Пармського Богдана Данила, а настоятелем собору є отець Богдан Барицький. Поруч із собором — недільна школа українознавства, громадська зала на 1000 осіб, приміщення для гуртків дорослих і дітей. Собор Св. Володимира — православний і з 1996 р. виконує роль катедрального (УПЦ США). Громаду заснували ще 1924 р. емігранти із Західної України. Первинно — в Клівленді, а з 1954 р. перемістилася в Парму. Нова будова — з 1966 р. До 60-річчя голодомору парафіяни храму зібрали кошти і відкрили поруч пам’ятник жертвам цього штучно інспірованого Москвою загальнонаціонального лиха. Довкола собору вирує українське життя: в школі українознавства навчається нині понад 200 дітей; діють гуртки танців, гончарства, бандури та малювання. На початку 60-х православних побільшало, тому 1963 р. в Українському Селі з’являється ще один храм — Св. Миколи. Є тут ще євангелістська церква — УЦХВЄ, де українці моляться, звичайно ж, українською. У час цього своєрідного паломництва українськими церквами одного американського міста, яке люб’язно запропонував здійснити владика Богдан Данило, з болем у душі і з докором сумління совісті всім нам, нині сущим в Україні, перед очима невідступно стояла інша картина. Вона — з району української столиці, де мешкаю, — Лук’янівки-Татарки. Довкола невеликого храму Св. Миколи, збудованого на честь річниці чорнобильської трагедії і освяченого предстоятелем УПЦ КП святійшим Філаретом, тісним кільцем — шість церков… Московського патріархату. У них кияни мовою агресора моляться за російського царя-батюшку… Скільки ж іще молодих життів українських патріотів має забрати ця абсурдна російсько-українська війна, щоб значна кількість ще й досі не прозрілих хохлів-малоросів змогли збагнути абсурдність, неприродність такої картини? 7. Український Університет на землі великого Вашингтона “Влюблятиму вас упродовж цього семестру у свій предмет”, — так розпочав свою першу в житті лекцію зовсім юний, стрункий і гарний викладач “Літературного редагування” перед нами — другокурсниками Київського журфаку. Було то у вересні 1974 року. І тим викладачем виявився нинішній президент і співзасновник Українського Університету — Ukrainian University у Вашингтоні Володимир Григорович Іваненко. Ми не бачилися майже чверть століття, відколи мій навчитель справжньої журналістики, а не сухої, нудної, скомпільованої з гібридних текстів і відірваної від реалій життя її суто “комунікаційно-каналізаційної” теорії, переїхав до Америки. Тут йому признався, що моя любов до того предмета втілилася через багато літ практичної журналістики у скромний корпус підручників і посібників з нашого фаху. І що захоплення журналістикою та відданість її національному стрижневі зазвичай закладають юним “літописцям сучасності” ось такі одержимці-мрійники і справжні професіонали, як він. Професор Іваненко не лише сповна показав несподівано розмаїтий Український Вашингтон, а й відразу залучив до проектів Університету. З-поміж інших і найперший — формування нового наукового збірника. Залишається лиш побажати: виходь на тверду й широку дорогу, Український Університете, на землі великого Вашингтона! 8. Як у Вашингтоні вшановували ветеранів У першій половині травня на найбільш людних місцях центру столиці США (а це знаменитий National Mall) американці віддавали честь ветеранам різних воєн. Ніколи так близько не бачив. Тому зворушений і водночас опечалений. Із білою заздрістю дивився на цих уже поважного віку чоловіків. Усміхнені, відкриті, доброзичливі, забезпечені. Сотні волонтерів супроводжують їх — на візках і пішки (неподалік — колона спеціальних автобусів). Якось так просто, душевно, без нарочитої показовості. На спині майки одного з волонтерів фотографую напис (нижній): “Якщо ти можеш читати це англійською, подякуй ветерану”. Ні злості, ні ненависті. Ні провокаторів-молодиків, ні проплачених 50-річних “ветеранів” у гімнастерках зі стрічками країни-агресора. Ніхто не обвішує груди й нижче пояса дешевими і не завжди доречними медалями. Кажу це з іронією і маю право — як син фронтовика, який був призваний в армію 1939 р., а повернувся додому інвалідом першої групи наприкінці 1944- го. Батько не любив тих медалей. Часто повторював, що “командіри наших людей ні за що не щитали”. Знав би він, що казав про тих наших чотири рази герой маршал Жуков. Нехай, мовляв, хохли форсують Дніпро і без гвинтівок; потонуть — менше в Сибір відправляти прийдеться”... Наскільки в нас усе перевернуто з ніг на голову, як багато чужого й руйнівного чортополоху з-поміж нас. Високооплачувані державники, як показують наші нинішні реалії, і не збираються його нещадно полоти. 9. Зустріч на Бродвеї майже через 40 літ Петро Кравцов — мій однокурсник і одногрупник. Не бачився з ним від 1978 року — коли роз’їхалися з Києва з новенькими дипломами журналістів у різні кінці України: я — на Буковину, Петро — до Криму. А зустрілися щойно… на нью-йоркському Бродвеї. Нас чітко “вичислив” і “звів”… Фейсбук. Петрик уже американець. Але три любові залишилися при ньому незмінними: Україна, обрана професія і… штанга. А ще він залишився таким же щирим, добрим, усміхненим, відкритим. На лацкані його піджака відразу помітив наш золотистий тризуб на синьому тлі. В Україні Кравцов був відомим спортивним журналістом і славетним штангістом, автором захопливої книги про цей улюблений ним вид спорту. Саме штанга дала йому друге дихання в Нью-Йорку. Тут він уже означив близько 30 нових своїх рекордів. Тренує на Брукліні групу молодих і обнадійливих штангістів, їздить на національні чемпіонати. Тепла, задушевна зустріч. З роками такі на вагу золота. Згадали найперше нашу “вредну англічанку” Валентину Альфонсівну, яка діставала мене й Кравцова найбільше за наше примітивне “зекання” і хронічний брак лексичного запасу. Згадали однокурсників, які вже за світами. А таких до 30 назбиралося... Українська верба на скелястому березі озера Онтаріо як символ невпокореності українства На прощання україно-американець Петро Кравцов передав із Бродвею сердечний привіт усім нашим — з курсу, і тим, хто вчився біля наших років. Бо такі ще тримають форму. І записничок — розгорнутим. Адже, як казав наш покійний декан Дмитро Михайлович Прилюк, записничок у журналіста закривається лише удвох випадках: коли він спить або коли вже помер... 10. Верба як символ невпокореності українського духу Вразила ось ця, вже не одинока, верба на скелястому березі озера Онтаріо, що на пограниччі США і Канади. Чи хтось із тутешніх українців її посадив, чи сама проросла від прибитої до берега зламаної гілочки — хто про це скаже? Але чомусь подумалось про розвіяних вітрами на всі світи українців. Особливо про тих, хто не здатен був гнутися, принижуватися. Вижили, організувалися, ствердили з-поміж чужинців свої кращі чесноти — побожність, працьовитість, патріотизм, любов до Матері-України. Набирайся сил, українська вербичко, на заході сонця, аби дужою й привітною знову зустріти схід сонця! 11. Український культурний город у Клівленді Так називають американські українці частину Федерації Парків Культури, що розташована на західному боці бульвару Мартіна- Лютера Кінга в Клівленді. Ще 1928 року українці мріяли облаштувати затишне місце в національному стилі. Реалізувати ідею вдалося 1940-го. На 2 червня мер Клівленда Г. Буртон призначив урочисте відкриття Українського парку. За даними тодішньої преси, сюди прибуло з різних кінців Америки понад вісім тисяч українців. План парку розбитий у вигляді тризуба. Входова металева арка увінчувалася державним гербом України періоду УНР, а з двох боків цієї арки відвідувачів вітали бронзові барельєфи двох великих державників — Богдана Хмельницького та Михайла Грушевського. У парку були свої вороги, тому його раз руйнували. Домінантами цього дивовижного зеленого острова на околиці урбанізованого мегаполіса стали три бронзові пам’ятники: Володимиру Великому, Тарасові Шевченку, Іванові Франку (скульптор Олександр Архипенко). 1961 року тут з’явився ще один символ України — бронзовий пам’ятник Лесі Українці, виконаний скульп­тором світової слави Михайлом Черешньовським. Юна і прекрасна Леся стоїть на повен зріст, у руках тримає квітку ломикамінь. Дуже промовисто. Адже ця квітка символізує долю Поетки. Кошти на пам’ятник (10 тисяч доларів) українці збирали сім літ. Учасник того дійства О. Гайський пізніше напише в “Календарі Українського Народного Союзу” (випуск за 1961 рік) таку фразу: “Якби Леся Українка була поеткою повнодержавного народу, її чоло вкрив би лавровий вінець світового захоплення, Писанка біля Українського Музею-Архіву і бібліотеки у Стемфорді

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин