Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Бабин Яр — наша спільна трагедія, трагедія насамперед єврейського й українського народів”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Трагедія людства на українській землі Виставковий проект “Збережена пам’ять”

Слово Просвіти, №43 за 2017 рік

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора Пам’ять про відомих і невідомих, оплаканих і неоплаканих жертв Бабиного Яру супроводжує нас завжди. І навіть через сто років ми не тільки не віддалимося від цієї великої трагедії, а ще більше наблизимося до розуміння всеосяжності катастрофи, яка у вересні 1941 року увірвалася не лише в оселі єврейської громади Києва, а й кожної людини, незалежно від національної, політичної, конфесійної, соціальної належності. За останні роки копітка праця істориків, архівістів, літераторів, музейників і кожного небайдужого дозволила зібрати, узагальнити та критично осмислити факти і свідчення із вбивствами невинних і неймовірними стражданнями тих, хто вижив. І хоча знайдено та досліджено тисячі документів, в яких порушується тема Бабиного Яру, ніхто не може стверджувати, що опублікований останній документ, запис, зображення. Кожне збережене слово має бути прочитане, а кожен образ, побачений сучасником, сприйнятий через власний світогляд і почуття заради усвідомлення, вшанування, запобігання, уникнення повторення трагедії. “Бабин Яр — трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права про неї забувати так само, як і єврей. Бабин Яр — наша спільна трагедія, трагедія насамперед єврейського й українського народів”, — наголосив під час несанкціонованого мітингу в Баби- Марія МЕЛЬНИК, член НСЖУ, смт Муровані Курилівці Живемо у дуже складний час: кожен день нестерпно скорботні повідомлення про смерть і поранення наших кращих синів. У цих випробуваннях наша новостворена церква св. Миколая Чудотворця Київського Патріархату не стоїть осторонь. Її настоятель, благочинний району отець Сергій Орловський із високою гідністю та відповідальністю служить Богу і людям, уболіває за долю Батьківщини. У своїх проповідях підкреслює: сьогодні мало вірити і молитися. Не забуваймо й слів Якова: “Яка користь, брати мої, як хто говорить, що має віру, а діл не має? Чи може спасти його віра? …Але ж як тіло без душі мертве, так і віра без діл мертва (Якова 2:26). І закликає нас до добрих справ: горе і радощі ділити з нашою державою — не цуратись круговерті життя. Тож запропонував освятити кринички нашого селища. Парафіяни сприйняли його загад без особливого захвату. Та пішли роздивитись, де ті кринички: майже в центрі Мурованих Куриловець у широкому байраці (який називають просто Яром) зі стрімкими урвищами, крутими стежками та струмком на дні — зелен-рай, буяння дерев та кущів, цвітіння всякого цілющого, гойного зела. А з-під піщаних скель дзюркотять джерельця чистої, як сльоза, холодної води. З першого погляду ця місцина — наче прегарний куточок Швейцарії. А коло придивились уважніше, — то вжахнулись: між кущами і квітучою красою — гидкий непотріб, сміття. Це люди без честі й совісті скидають у Яр пакети і мішки з усяким відходами, перетворивши місцину на стихійне званому Яру 29 вересня 1966 року Іван Дзюба. Виставка знайомить із реліквіями колекції з фондів НМІУ, що сприяють відтворенню початку пекельного нищення людських доль у похмурі для природи і темні для людських душ осінні дні 1941 року. Розділи виставки мають символічні назви “Передчуття”, “День трагедії”, “Порожнеча”, “Близькі, рідні, побратими”, “Вічний спогад” тощо. Окремий розділ експозиції присвячений творчості українського художника-етнографа Юрія Павловича, який близько 50 років присвятив вивченню та фіксуванню за допомогою малюнків різноманітних сюжетів, зокрема краєвидів Києва і киян. І навіть під час гітлерівської окупації 1941—1943 років, незважаючи на важку хворобу, продовжував малювати, завдяки чому маємо безцінні свідчення тих подій. Поруч — уривок із роману-документа Анатолія Кузнецова “Бабин Яр”: “Поширювалася чутка, що десь тут пройшли караїми (я перший раз чув це слово, це така маленька семітська народність). Старці йшли у хламидах до п’ят. Вони всю ніч сиділи у своїй караїмській синагозі, вийшли та проповідували: “Діти, ми йдемо на смерть, готуйтеся. Приймемо її мужньо, як прийняв Христос…” Циган (ромів) везли у Бабин Яр цілими таборами, при цьому вони, здається, до останньої хвилини не розуміли, що з ними відбувається”. Під час окупації Київ, як і інші міста та містечка, був сповнений страху, відчаю. Життя кожного висіло на волосині. Ось як ці події описані у вже згадуваному романі Анатолія Кузнецова “Бабин Яр”: “У лікарні перебували не лише душевнохворі, але й велика кількість людей, які лікувалися від нервових розладів, усіх їх зарили в ямах Бабиного Яру… На циган (ромів) німці полювали як на дичину. Вони теж підлягали негайному винищенню, як і євреї. Паспорт мав вирішальне значення. У радянському паспорті як те, що саме собою було зрозумілим, є графа “національність”, т. зв. “5-й пункт”. Ніхто і не думав, що для багатьох людей він стане роковим… Німці перевіряли паспорти, прочісували будинки, влаштовували облави, зупиняли на вулиці будь-яку людину, чия зовнішність їх насторожувала…” Наступний стенд розповідає про українську поетесу Олену Телігу, яка 1922 року разом із родиною залишила Радянську Україну. Мешкала у Польщі, Чехословаччині. Одружилася з Михайлом Телігою. Вступила до ОУН. Тяжіння до міста юності — Києва — завжди жило в її душі. 1941 року в цьому місті вона організовує Спілку українських письменників. Співпрацює зі щоденною газетою “Українське слово”, що виходила за редакцією Івана Рогача. Видає тижневик літератури і мистецтва “Литаври” (додаток до “Українського слова”). Після арешту редакції не захотіла тікати з міста. 9 лютого 1942 року її заарештували, а 22 лютого розстріляли в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками. Далі — історія Якова Гальперіна, який народився у квітні 1921 року в Києві. 1939 року переміг у конкурсі до 125-річчя від дня народження Т. Шевченка. Перша відома прозова публікація під псевдонімом Микола Первач, датується 20.06.1941 року в “Літературній газеті”. У газеті “Литаври” надривала серця. Син розстається з білим світом — у матері просить пробачення, що залишає їй горе, як море, яке не перепливти, не випити. Скаржиться їй: “Загину я в чужім краю, хто ми буде брати яму? Виберут ми чужі люде...” У душевній натузі – глибинний предківський код: відданість Україні, щоб і його могила була поруч з батьковою і дідовою. Співаки з Божою іскрою Світлана Орловська, Віталій Шумило, Тетяна Шевчук, Марія Рябова з учнями недільної школи Святомиколаївської церкви цей гімн-реквієм пропустили через своє серце. Пісня “Подай руку Україні” на слова поляка Кароля Куса прозвучала палкою відозвою до європейців …і до українців з нечистою совістю. Волонтер, учасник АТО, активіст Олександр Мельник сказав: — Проти бандитського режиму виступили чесні, сміливі й сильні духом, а мишачі душі заздрять їм і, щоб виправдати свою байдужість, обмовляють, зводять наклеп на патріотів: нібито вони стояли на Майдані за гроші. Отакої! Самовідданих борців міряють своїм ліктем! Ясна річ: про інших думають, як про себе. Самі — корисливі і слабодухі — продаються і купуються, то й учасників Революції Гідності вважають підкупленими. Хіба наш земляк Роман Коваль пішов на східну війну за якусь мзду, за хабаря? Він пішов за покликом серця. Про цього учасника АТО не можна промовчати. Тож послухаймо Квятковську Тетяну, голову сільської ради: — Нема у Вищеольчедаєві людини, серце якої не було би вражене болем за односельцем Романом Ковалем. До нього — працелюбного, майстровитого — зверталися люди щось поремонтувати, справити, впорядкувати в

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин