Читацьке віче · “Бабин Яр — наша спільна трагедія, трагедія насамперед єврейського й українського народів”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Дорогою до храму
Слово Просвіти, №43 за 2017 рік
лище. Нашому обуренню не було меж, бо хто ж хоче братися за пребридку, огидну роботу: прибирати за кимось? Але ж і відмовлятися, зрікатися обіцяного як? Тому набралися духу та терпіння, з молитвою взялися вичищати Яр. По-хазяйськи, як на своєму обійсті, працювали Василь Луцак, Олена Глущак. Інші парафіяни прийшли очепурити наш гай-яругу всією родиною: це сім’ї Беценків, Шумилів, Вудвудів, Орловських. Хоч роботи в нашому Яру залишилось непочатий край, алей втішатись є чим. А коли освятили криничку, мешканці найближчої вулиці прийшли по цілющу воду, дякували. Сусідка Зіна Петрівна Кочержук з доньками Олею і Галею пригостили нас солодощами. Їх радість — нам утіха. Сьогодні наші парафіяни окрилені мрією збудувати церкву і не тільки рукотворну: маємо надію укріплювати християнські цінності, йти дорогою до храму. На перехресті Куриловець, на освяченому майданчику закладено підвалини для Божого дому, вже окреслюються уявні стіни, а над ними височить чудовий купол: вдень блакитний з білими хмаринами, а вночі з сяйвом зірок. Це храм під відкритим небом. Звідси у нічній тиші линуть тривожні звуки. То пролита кров синів України стукає в наші серця. Патріоти першими відгукнулись на заклик — і стали на оборону батьківщини; мають за честь причаститись до воздвиження святині своїми пожертвами. У цьому бачимо їхні потаємні надії: хоч би один мій камінь у фундамент храму, хоч би кілька моїх цеглин у стіни; хоч би тисячу гривень на освячений дзвін. То вічна людська жадоба: довше жити хоч у спогадах, мати хоч часточку безсмертя в молитвах, у пам’яті нащадків. Сьогодні добровільний дар на спорудження православного храму Київського Патріархату — то лицарський, шляхетний вчинок. У ньому вірна, незрадлива любов до Христової церкви і України. І, слава Богу, є у Мурованих Курилівцях люди, як самовіддані козаки-запорожці, що на будівництво храмів не жаліли грошей. Під час богослужіння церковні півчі з подякою на устах вищезгаданим благодійникам заспівали “Многая літа”. Імена залишаться у церковних документах: колись онуки і правнуки прочитають про благородний внесок їхніх дідусів і бабусь у будівництво храму і порадіють з їхньої шляхетності. І хоч як би стопудово, каторжно важко нам було у цій святій справі (не сходяться кінці, нестача будматеріалів, транспорту, майстрів, брак грошей. Ще й додається прикрість, що наші брати-українці з полудою на очах косо дивляться на нас, називають розкольниками), — ми щасливі, що вносимо свою лепту розширення УПЦ Київського Патріархату хай хоч на одну парафію — нашу. Вона ж народилась під дзвони Майдану, коли квіт України став на захист найбільшої цінності всіх часів і народів — людського в людині. Тоді пролилась священна кров Небесної Сотні. Хіба можна забути? Кинути в непам’ять — непрощенний гріх, неспокутувана провина! Як з нею жити?! Як лишитись людиною? Що скажуть про нас нащадки?
Тож тільки й думали, як увіковічити пам’ять Героїв Майдану. Навколо підвалин майбутнього храму — здвиг людей в осіянні вишиванок, віночків, рушників. Мітинг-реквієм відкриває Євдокія Бричанська. Надає слово благочинному настоятелю церкви св. Миколая Чудотворця Київського Патріархату о. Сергію Орловському: — Дорогі брати і сестри! Минуть роки, десятиліття, століття, — а пам’ять про Героїв Майдану, про Небесну Сотню не згасне вовік. У листопаді 2013 року наша молодь у серці своєї столиці виступила з вимогою до влади: приєднати нашу державу до Європейського Союзу. Щоб основою державного життя стали справедливість, честь, рівність усіх громадян перед законом. Вони повстали проти брехні, корупції, наруги над волею людей… На пекучім морозі, під водометами, під кулями беркутівців мітингувальники стікали кров’ю. Хто їх тоді рятував? Дзвони Михайлівського Златоверхого монастиря били на сполох. Це був заклик рятувати учасників акції протесту — і священики, монахи дали прихисток героям Майдану, організували медичну допомогу. І сьогодні УПЦ Київського Патріархату солідарна з народом України, з його боротьбою за цілісність і незалежність нашої держави. Пам’ять про учасників Революції Гідності нам дуже дорога… Настає очікувана мить: зі статуї спадає полотнище — на могилі у непозбутній скорботі янголохоронець навіки замовк; не вберіг, не впильнував, не врятував свого підопічного. Камені волають смутком-тугою, німим криком відчаю. А пісня “Плине кача по Тисині” заплакала, заквилила, захлинулась слізьми, печаллю
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
