“У нашому селі і досі всі страхаються слова “людоїдство”. · 8 З блокнота письменника · с. 8сторінка оригіналу ↗
33-й… Документальні епізоди української правди
Слово Просвіти, №43 за 2018 рік
“...Аби не було голоду!” — кожну свою молитву моя покійна мати закінчувала цими словами. Щовечора вона змушувала мене, аби повторював за нею слова її молитви. …Мати не любила заглиблюватися в деталі надто трагічних історій, особливо тих, до яких сама була причетна: “Я вже тобі розказувала…”. Але я все одно знову щось нове дізнавався, поповнюючи своє уявлення про той віддалений час дивовижним фактажем, настільки страхітливим, що дитяча душа ніяк не могла той реальний трагізм охопити.
Леонід МУЖУК
33-й надто довго не випускав усе наше село зі своїх жорстоких обіймів. Навіть недавня війна з її численними неоплаканими жертвами, з її винятковою нелюдською жорстокістю, — німці дощенту спалили сусіднє село Соколянку майже з усіма мешканцями, зігнаними і запропащеними в сільській школі, — навіть цей історичний жах для моїх односельців не міг заслонити затяжне відлуння тридцять третього. Чому? Згадаю тут лиш про долю однієї жінки. Вона була матір’ю двох малих дітей. Принаймні село знало, що вона тих обох дітей народила. Але село знало й іншу правду... Десятиліттями та важка правда поширювалася поміж сільськими поколіннями, і моє село ніколи не мало одностайної думки про трагедію цієї жінки. ...Ту жінку я теж пам’ятаю... Усі обходили її десятою дорогою. Ніхто не хотів з нею стикатися навіть на вулиці. А найбільше вона сама ні з ким не бажала зустрічатися. Йшла по селу, низько нагнувши голову, щоб нікого не бачити. Ми, повоєнні сільські діти, її просто боялися... А які людські відчуття щоразу вибухали, коли вона потрапляла на очі кому-небудь з дорослих? А що було в неї на душі — ніхто до пуття не розумів. Усі знали, що вона вижила у 33-му завдяки важкій тюремній спокуті. Розповідали, що зі свого тривалого ув’язнення ця жінка повернулася в село по війні... А заарештували її навесні 33-го... Казали, що її забрали з села того ж дня, як виявилось, що вона, безумна від голоду, обох своїх дітей — хлопчика і дівчинку... занапастила. У нашому селі і досі всі страхаються слова “людоїдство”... Цього слова в нас ніхто ніколи не вимовляв на означення трагедії тієї жінки, що самотньо доживала свій вік з невимовним горем. Але село завжди пам’ятало: в рідній хаті, на припічку вона виставила голови своїх дітей... Мов двоє горнят, обгорнула попелом... Незадовго до того, як село виявило цей факт, під дуже переконливим для моєї матері приводом ця змучена голодом жінка заманила матір у свої порожні сіни, де напоготові вже лежав великий ніж або, як у нас його називають, кіска... Це такий чималий обрубок спрацьованої коси з припасованою до нього дерев’яною ручкою. Це знаряддя гостріше за лезо будьякого гострого ножа. Легкого дотику досить, аби занапастити людське життя... Мати вилізла по драбині на горище, щоб набрати там в’язку сіна. А коли почала злазити з горища, та жінка зосереджено вже чекала матір із кіскою в руці... Відтоді мою дитячу душу надовго полонила тривка ілюзія, що я навіть пережив отой весь 33-й... Словом, з оповідей родичів ще до закінчення школи я накопичив у своїй пам’яті достовірну інформацію майже про все, що в 33-му коїлося в нашому селі. А наше село Мусіївка, — як і сусідні — Верхівня, Трубіївка, Вербівка, Бистріївка, — нічим особливим не примітне. Хіба тим, що в тому українському закутку сходяться в один географічний вузол землі трьох областей — Вінницької, Київської та Житомирської. Моє рідне село тепер — Житомирщина, хоч тоді, коли я народився, — напередодні голоду сорок сьомого року, — належало до Київщини. Щоправда, в історії цього типового українського краю є надто відомий факт. Колись із маєтку графині Ганської, з Верхівні, Оноре де Бальзак надсилав у Західну Європу свої ґрунтовні листи, в яких вихваляв навколишню землю та її родючу силу. Мій покійний батько теж вважав, що найхарактернішою особливістю нашого краю є родючий чорнозем... “Ніде нема такої землі, як наша”, — сказав колись батько, як ми удвох копали новий погріб. Заглибившись на два метри у сиру землю, ми так і не здолали чорний її шар. Не докопалися до жовтої глини. Батько тоді милувався чорним кольором земляної стіни, як найбільшим дивом світу, і захоплено, як тепер кажуть, тестував мені, підлітку, структуру того родючого кольору. Розглядаючи на земляній стіні глибочезну товщу гумусу, практично невіддільну за насиченим кольором від чорної густоти решти нами прокопаного ґрунту, батько мовив мені: — На фронті, було, колупнеш під собою кілька разів саперною лопаткою, і вже тобі — як не пісок, то глина... Я поміж окопами переповз через Європу, а такої землі ніде не бачив... — і по недовгій паузі сам себе запитав, — Хіба на такій землі може бути голод? А тут був... Такий був голод, якого ніде ніхто ніколи не знав. І був той страшний голод тому, що ця земля — українська... Інших причин голодомору мій батько ніколи не визнавав. Але логіка категоричних батькових висновків мене ніколи не дивувала. Навіть у дитинстві під впливом батькових настанов я не по-дитячому доскіпливо осмислював той досі українцями незбагненний історичний факт: з України 1933-го, нікого нікуди не випускали. Селяни довго поривалися вислизнути за межі української землі,
аби виміняти хліба, але чекісти їх знімали з поїздів. Батька кілька разів арештовували на найближчих до нашого села залізничних станціях, аж поки він остаточно не переконався, що всі дороги з України перекрито надійними кордонами.
*** “Аби не було голоду!” Хто з дорослих українців не чув цього застереження? І що стоїть за цими словами? І яка ціна цього важкого зойку? Коли ж моє серце вперше стрепенулось од глибокого усвідомлення цієї задавненої української молитви? Проте гостро пам’ятаю всі настанови батька про 33-й... Він постійно, поки жив, домагався, аби я мовчав про 33-й... Аби ніде публічно не проронив навіть слова про той час. Він боявся, що хрущовська відлига спровокує мене на щиру спробу — поділитися з іншими людьми тим страхітливим набутком, який я носив у собі. Батько ніколи не мав жодного спокою щодо цього мого спадку, а особливо тоді, як я став студентом. І непокоївся він не безпідставно. Уже на другому університетському курсі я спромігся на дві маленькі новелки і приніс їх у видавництво “Молодь” Григору Тютюннику, де той готував збірник творів молодих письменників “Вітрила”. Наступного дня Григір повернув мені одне оповіданнячко, в якому йшлося про голод, мовивши: “Не настав той час, щоб таке друкувати”. Аби це сказати, він вивів мене з видавництва аж на бульвар Шевченка. Довго мовчки курив, а я, сполотнілий від хвилювання, не розумів, яка ж причина його нерішучості. Він надто довго силкувався знайти таку аргументовану форму відмови, щоб мене не образити. А коли нарешті вичавив з себе ті слова і, мабуть, для того,
Кадри з авторського документального фільму “Українська ніч 33-го”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
